Юрій Сиротюк
Цьогоріч світ у 65-те проводить тиждень поневолених народів. Ця ініціатива виникла в розпал Холодної війни. У далекому 1959 році Конґрес США ухвалив спеціальну резолюцію, в якій закликав Президента щорічно протягом третього тижня липня проводити заходи, присвячені поневоленим народам, доки не буде досягнуто свободи та незалежності для поневолених націй світу.
Тодішній президент США Айзенгауер підписав відповідний закон. У ті часи до списку поневолених народів внесли народи, які потрапили під комуністичну окупацію, передусім країн Східної та Центральної Європи, окупованих після закінчення ІІ світової війни, а також анексованих країн, що у якості колоній увійшли у складі так званих республік до складу совєтського союзу. Список розширювався країнами, які потрапляли під дію совєтського комуністичного імперіалізму уже після закінчення ІІ світової війни, на кшталт Північної Кореї, Північного В’єтнаму, Тибету та інших.
Що прикметно, у першій резолюції до списку поневолених територій потрапили Ідель-Урал та Козакія – території колишньої російської імперії, які зберігали стійку ідентичність та реґіональний автономізм. У перший список загалом внесли 23 поневолених народи та території.
Тиждень поневолених народів став виявом реалізації стратегії м’якої сили, сприяння еволюційним змінам всередині окупованих росією народів, які мали призвести до мирного звільнення цих народів від російського імперіалізму у формі большевизму та не втягування Заходу у пряме військове протистояння з ссср, що могло закінчитися ядерною війною.
Ця ініціатива була відповіддю на активний тиск американського суспільства, особливо з середовища еміґрантів з країн окупованих ссср, щодо необхідності більш активних дій у справі визволення поневолених народів та окупованих країн.
Ключовим лобістом та ініціатором ухвалення відповідної резолюції був очільник української діаспорної організації Українського Конґресового Комітету Америки Лев Добрянський. Сприятливою обставиною для ухвалення такої резолюції стали трагічні події в окупованій совєтами Угорщині у 1956 році. Леву Добрянському вдалося створити ефективну коаліцію з східноєвропейських діаспорних груп та провести ефективну лобістську кампанію в Конґресі. Відтак закон отримав одностайну двопартійну підтримку. Щоправда не обійшлося і без гіркої пілюлі. У текст резолюції, написаної Левом Добрянським, під час ухвалення були внесені деякі редакційні правки. Так замість «російського комунізму» та «комуністичної росії» з’явилася розмита формула «народів під совєтським домінуванням». Цими діями, фактично, були вилучені зі списку поневолених народів нації, які були окуповані росією і знаходилися у складі так званої російської совєтської республіки. Помітивши цю підміну Лев Добрянський під час виступу в сенаті звинуватив Державний департамент в підміні понять і в тому, що останній недооцінював силу «неросійського націоналізму, ворожості і спротиву підкорених росією народів». Лев Добрянський пророче говорив, що марксизм і комунізм – це лише димова завіса, яка приховує вікову тиранію московії і що «підтримка подібних прагнень на околицях імперії та в безпосередній близькості до її серця повинна бути головним пріоритетом наших зусиль».
В подальшому ця редакційна правка зіграла зловісну роль в долі поневолених росією націй, що опинилися в складі так званої російської федерації.
А загалом тиждень поневолених народів став зручним дипломатичним інструментом та ефективним пропаґандивним майданчиком привернення уваги мешканців вільного світу до долі поневолених народів. Також це був сиґнал до громадян, які знаходилися на окупованих совєтами територіях про хоча б моральну підтримку і розуміння їхнього становища. Щорічна прокламація Президента США надавала цим заходам особливого статусу та підтримки.
Після національно-визвольних революцій у Східній та Центральній Європі більшість із первісного списку поневолених країн здобули незалежність. Відтак постало питання переформатування заходу. Звісно, ідеальним було б фактичне визнання права на самовизначення та свободу всіх поневолених росією народів. Перехід від боротьби з совєтським колоніалізмом до подолання російського колоніалізму. Концентрація зусиль після розпаду совєтської колоніальної імперії на її спадкоємця – нововідтворену російську колоніальну імперію під назвою російська федерація.
Доки американська адміністрація Буша старшого у першій після розпаду совєтського союзу прокламації тріумфувала з приводу звільнення східноєвропейських націй та закликала до вшанування загиблих у боротьбі з тиранією, російський колоніалізм та імперіалізм набирав обертів та апетитів.
Частина поневолених росією народів, які скористалися своїм природним та конституційним правом на самовизначення та суверенітет, а ще повіривши в єльцинське «беріть суверенітету стільки, скільки зможете освоїти» провели референдуми та проголосили державні суверенітети. Найдалі пішла Чечня, яка ніколи добровільно не входила до жодної форми російської державності, десятиліттями вела визвольну боротьбу, пережила геноцид і депортацію. Вона скористалася законодавством ссср та росії і проголосила повну Незалежність.
На жаль, ця справедлива і цілком законна боротьба поневолених народів, не отримавши необхідної підтримки, зазнала чергової брутальної хвилі наступу російського колоніалізму і була придушена. При чому у випадку Чечні це було зроблено в результаті двох неспровокованих геноцидних воєн, в результаті яких більшість населення зазнала воєнних злочинів збоку російського колоніального окупаційного режиму. Символічно, що незалежність Чечні (яка виходила також з базових засад ООН) визнали аж дві країни: Грузія (рішенням фактично вже відстороненого очільника Звіада Гамсахурдії) та, пізніше, Афганістан, на чолі з талібами. У решти поневолених народів, які скористалися правом на суверенітет, після улесливих спроб підписання федеральних договорів з росією, рік за роком позбавляли будь-яких національних, самоврядних і навіть автономних прав федеральних утворень, нібито, закріплених конституційним ладом.
Насолоджуючись гегемонією «кінця історії» в її ліберальному вигляді, «прекрасний новий світ» фактично заплющив очі на продовження жахливої колоніальної політики та рабське становище поневолених росією народів.
Коли американський уряд схаменувся і вже у 2001 році в зверненні Буша молодшого йшлося, що понад 2 мільярди людей у світі живуть під тоталітарними режимами, прокламація вчергове забула перерахувати список поневолених росією народів, залишаючи право росії на свій розсуд вести колоніальну політику всередині імперії.
Навіть у 2008 році, коли російський колоніалізм посунув за межі офіційно визнаних територій та порушив територіальну цілісність і державний суверенітет незалежної Грузії, серед авторитарних режимів значилися Білорусь, Бірма, Куба, Іран, Північна Корея, Судан, Сирія та Зімбабве. Про останню кочову імперію росію та становище поневолених росією народів знову не йшлося.
Безкарність росії в її розумінні означала вседозволеність. У 2014 році росія напала і розпочала війну проти найбільшої європейської країни – України. В прокламації 2016 року часів президента Обами йшлося про зобов’язання зміцнити підтримку свободи та демократії в будь-якому куточку світу, чи то в Україні, Сирії чи Кубі.
Перед початком повномасштабного вторгнення вже новий президент Джо Байден виношував плани змінити багаторічну традицію проголошення тижня поневолених народів на тиждень «вільних та відкритих суспільств».
Ці плани перекреслили аґресивні дії росії та переведення аґресії проти України з фази гібридної війни під чужими прапорами у відкриту повномасштабну конвенційну війну в серці Європи.
Відтак у новій прокламації Байдена йшлося про те, що репресивні режими (серед яких нарешті з’явилася росія) прагнуть підпорядкувати не лише населення в межах своїх кордонів, але й тих, хто знаходиться в інших країнах.
російсько-українська війна знову поставила на порядок денний необхідність подолання колоніалізму, який переростає в завойовницький імперіалізм передусім з боку росії та її сателітів та Китаю, який їхніми руками намагається зруйнувати існуючий світопорядок.
Тут вкотре борються дві стратегії. Перша передбачає умиротворення аґресора та збереження російської колоніальної імперії у нинішніх межах. Її базові засади або піти на компроміс з путіним та шляхом територіальних поступок заморозити війну, паралельно роблячи ставку на вирощення «хороших русскіх». Друга – ліквідацію росії як імперії та переформатування її на простір незалежних держав поневолених росією народів та територій.
До гарячої фази війни тема ліквідації російської імперії, а це єдина можливість подолати російський колоніалізм та забезпечити природне право на свободу поневоленим росією народам, були фактично табуйованими та витиснутими на марґінес. Нині ця концепція отримує право на життя, принаймні як альтернативна, поряд з інтенсивним роздмухуванням у слонів чергової імпотентної моськи «хороших русскіх».
Тема розвалу росії перестала бути табуйованою, а представники поневолених народів раз по раз отримують високі трибуни міжнародних організацій, включно з ООН та стають учасниками експертних дискусій на рівні вищих урядовців західних країн.
Звісно, провідну і лідерську роль у цій роботі займає Україна. Питання боротьби за права і суверенітет поневолених росією народів – це питання екзистенційного виживання України, країни, яка сама пережила кількасотрічний жахливий етап російського колоніалізму та наодинці веде війну з російською імперією. Величезного імперського Голіафа можна перемогти лише колективними зусиллями багатьох Давидів.
Варто усвідомити, що від висліду війни в Україні залежить майбутнє поневолених росією народів, включно до їх фізичного виживання, але не менше від того, наскільки поневолені росією народи будуть здатні нав’язувати боротьбу російському колоніалізму залежить і можливість нашої перемоги.
Наразі Україна вже стала своєрідним хабом координації зусиль поневолених росією народів. Як, на жаль, вкрай несистемно і з затягуванням з боку офіційних органів влади, так і більш системно з боку суспільних інституцій.
Створення в українській армії національних утворень поневолених росією народів є прообразом майбутніх національно визвольних армій поневолених росією народів. Український парламент на базі ухваленого законодавства має закріпити положення про безумовне визнання права на суверенітет та самовизначення всіх поневолених націй та безумовне визнання їхніх державностей у разі оголошення. У випадку існування екзильних органів влади чи представницьких органів поневолених росією народів Україна має встановлювати з ними офіційні відносини та формувати політику щодо цих народів, виходячи з позицій цих органів. Парламент воюючої України зобов’язаний закласти тривалий уніфікований законодавчий фундамент щодо підтримки, визнання, захисту поневолених росією народів.
Українська держава має надавати тривалу систематичну інституційну та проектну підтримку як представникам поневолених народів, так і українських координаційних ініціатив на кшталт Антиімперського Блоку Народів, Ліґи вільних нації, Форуму вільних держав Постросії.
Такі ініціативи як Університет вільних народів, створений зусиллями Антиімперського Блоку Народів, метою якого є формування національно-визвольної і державотворчої еліти поневолених росією народів, має масштабуватися і отримувати державну підтримку. Системних студій потребують вивчення та підтримка ідентичностей поневолених народів.
Особлива увага має бути надана проведенню системної інформаційної політики щодо висвітлення національно-визвольної боротьби поневолених росією народів різними мовами на всіх ключових соціальних платформах.
Загалом, Україна, як один із напрямків зовнішньої політики має проголосити системну підтримку антиколоніальних змагань усіх без винятку поневолених росією народів і не припиняти цієї роботи, доки кожен народ і кожна людина в російській імперії не стануть вільними, тобто до моменту ліквідації російської імперії.
У рамках тижня поневолених народів цьогоріч різними ініціативами, українськими діаспорними організаціями, зокрема філіями АБН, планується провести десятки акцій по всьому світу, щоб привернути увагу до становища поневолених росією народів, російського імперіалізму та шовінізму. Водночас, тиждень поневолених націй має перерости в роки системної роботи, яка обов’язково принесе необхідні результати.
Юрій Сиротюк, сержант 5 ОШБКР, віце-президент Антиімперського Блоку Народів
