Юрій Щур
З 17 липня по 1 серпня 1976 року у місті Монреаль відбувалися ХХІ Літні Олімпійські ігри. У загальному медальному заліку збірна ссср тоді зайняла перше місце, а серед переможців й призерів було багато українських спортсменів.
В системі совєтського спорту будь-які міжнародні заходи обов’язково супроводжувалися аґентами та співробітниками спецслужб. Для КГБ було цілком очевидно, що виїзд за кордон великої кількості спортсменів та туристів намагатимуться використати еміґраційні антисовєтські організації та партії. Відповідно, совєтські спецслужби посилили деякі напрямки роботи, як за кордоном, так і на території ссср. І в першу чергу – спрямовані проти українського націоналістичного середовища.
В рамках підготовки до Олімпіади-1976 совєтські спецслужби посилили роботу проти українській еміґрації. У доповідній КГБ на ім’я Володимира Щербицького 30 червня 1976 року повідомлялося, що активну роботу з підготовки до Олімпійських ігор здійснює і «Український Олімпійський комітет» (УОК), створений членами ОУН у 1956 році у Вашинґтоні напередодні Мельбурнської Олімпіади. Президентом УОК був доктор Володимир Білинський з Мельбурну (Австралія), а генеральним секретарем був Осип Зінкевич з м. Балтимор (США).
Основні завдання Комітету були наступними: боротися за те, щоб Україна брала самостійну участь в Олімпійських іграх; інформувати міжнародні олімпійські кола про розвиток спорту в Україні; про бажання українських спортсменів брати окрему участь в Олімпійських іграх та про російський колоніалізм і національну дискримінацію в спорті совєтської України; пропаґування олімпійської ідеї серед українців за кордоном та в самій Україні.
Що стосується основних напрямків діяльності Комітету, як й цілого олімпійського руху опору, можна виокремити наступні: співпраця з Міжнародним та Національними олімпійськими комітетами, міжнародними спортивними федераціями; організація різноманітних акцій (прес-конференції, виступи на телебаченні, участь у виставках), серед яких особливе місце займали спортивні змагання, зокрема Вільна Олімпіада. Як відзначив Олексій Лях-Породько, щоденною працею активістів Комітету стала також підготовка численних дописів для журналів «Смолоскип», «Юнак», «Аванґард», газет «Свобода» й «Гомін України».
Завдяки діяльності цього комітету, тискові на світові засоби масової інформації, численні листи та звернення з приводу антинаціональної політики совєтського спортивного керівництва на одному із пленарних засідань Міжнародного олімпійського комітету вперше було порушено українське питання.
Напередодні свята спорту у Монреалі, на запрошення УОК сюди приїжджали небайдужі українці з європейських та інших країн. Чи то «демонізуючи ворога», чи то дійсно опираючись на власні оперативні дані, КГБ інформував ЦК КПУ, що «керівники закордонних ОУН мають намір здійснити зухвалі ворожі акції, зокрема терористичні акти й викрадення заручників серед радянських громадян для висунення в подальшому вимог щодо звільнення націоналістів Мороза, Чорновола й інших, які у Совєтському Союзі відбувають покарання за вчинені злочини».
Совєтський уряд тоді через свого посла, звертався до канадського із заявою щодо планів українських націоналістів викрасти совєтського дипломата під час Олімпіади й вимагати провести його обмін на ув’язнених українських дисидентів, зокрема Валентина Мороза та В’ячеслава Чорновола. Враховуючи події 1970-го року, коли активістами «Фронту визволення Квебеку» було викрадено британського дипломата Джеймса Кроса та міністра праці Квебеку П’єра Лапорта (пізніше був вбитий викрадачами), спецслужби Канади не проіґнорували «сиґнал» від совєтів. Цілком ймовірно, що останні у зверненні до господарів Олімпіади-1976 не забули нагадати про силові засоби боротьби ОУН у перші десятиліття існування.
Саме через запит від ссср, канадські спецслужби запросили на співбесіду Андрія Бандеру, який був відомий для них як організатор у 1974 році акції (голодування) на підтримку ув’язненого в ссср історика Валентина Мороза, яка тривала 17 днів. Під час інтерв’ю, яке відбулося 18 лютого 1975 року, представники спецслужби цікавилися, перш за все, планами діяльності українських активістів під час проведення Олімпіади.
Тим часом, співробітники КГБ ссср також зафіксували, що представники українського націоналістичного руху під час проведення Ігор ХХІ Олімпіади в Монреалі планували масово поширювати аґітаційні матеріали серед гостей з совєтського союзу. Кількість листівок, які вже були сконцентровані на місцях, кагебісти оцінили в «декілька вагонів».
Зважаючи на отримані дані щодо запланованих антисовєтських акцій, зокрема й зі сторони ОУН, з метою вирішення усіх питань щодо забезпечення перебування власної делеґації на Олімпіаді, до Канади виїжджав спеціальний представник КГБ ссср. Від канадської сторони його завірили, що місцевою владою вживаються усі можливі заходи безпеки. Зокрема, на період Олімпійських ігор до Монреалю планувалося стягнути 14 тисяч поліцейських та співробітників служб безпеки, 6 тисяч солдатів й 10 тисяч резервістів. Разом із тим, в ході переговорів з представником КГБ канадська сторона відмовилася надавати ґарантії щодо недопущення можливих антисовєтських акцій.
Зважаючи на це, враховуючи надзвичайну гостроту й особливість оперативної обстановки на території Канади (де, зокрема, проживає величезна українська діаспора), КГБ УССР разом із органами компартії вживали конкретних заходів щодо недопущення виїзду до Канади «політично нестійких осіб», надійного контррозвідувального забезпечення виїжджаючих та їх підготовки до рішучого «спротиву усім можливим провокаціям закордонних антисовєтських центрів».
За результатами спеціальної перевірки, заборону на виїзд було «оформлено» для 8 осіб, які мали на Заході знайомих та неодноразово порушували неписані правила поведінки громадян ссср за кордоном. Загалом, до складу делеґації на Монреаль увійшло більше 90 спортсменів та 71 турист. Для організації та проведення намічених контррозвідувальних заходів від КГБ УССР направлялося 5 керівних й оперативних працівників та 23 оперативних джерела (інформатори) й значна кількість довірених осіб, які відбули спеціальну підготовку та інструктаж. З кожним, хто виїжджав, проводилася повна «профілактика».
Також КГБ УССР були підготовлені й направлені до москви списки на 53 керівників та лідерів закордонних антисовєтських організацій, серед яких була також ОУН. Ці матеріали мали бути передані канадській владі з метою недопущення «провокацій» проти совєтської делеґації. Паралельно з цим, закордонним інформаторам та аґентам КГБ у США, Канаді та ФРН були дані вказівки щодо отримання нових та уточнення отриманих раніше даних щодо планів антисовєтських організацій та можливих виконавців запланованих акцій. П’ятьом інформаторам КГБ, які у приватних справах на той час перебували у США та Канаді і мали виходи на керівництво ОУН, було доручено запевнити останніх, що будь-які акції проти совєтських спортсменів та туристів на Олімпіаді можуть неґативно відобразитися на відношенні до їх родичів на території ссср.
З метою компрометації українських націоналістів, які проживали на той час у Канаді та для розпалювання ворожнечі між ними й сіоністами, нейтралізації планованих ними антисовєтських акцій, у газеті «Вісті з України» у травні 1976 року була опублікована стаття «Хто ж адвокати», у якій бійці Армії УНР, «петлюрівці», відображалися як організатори єврейських погромів в Україні. Крім того, за кордон для публікації у газеті «Канадієнс Трибьюн» й у вигляді брошури були передані підібрані КГБ УССР матеріали, які зображали членів ОУН та бійців УПА військовими злочинцями.
Безпосередньо у Монреалі, з метою протидії намірам ОУН й інших організацій, оперативною групою КГБ ссср із забезпечення безпеки на Олімпіаді створювалися спеціальні групи для охорони спортсменів та туристів, місць їх проживання, спортивного інвентаря, а також пропаґандистських стендів «Людина й Світ», «Людина й спорт» (демонструвалися на виставці під час Олімпійських ігор). Комплектувалися спеціальні пропаґандистські групи зі спортсменів з України та країн Балтії для зустрічей з представниками місцевої «проґресивної» (читай – просовєтської, комуністичної) громадськості та ЗМІ для формування позитивного іміджу ссср.
Вже звітуючи до ЦК КПУ безпосередньо під час проведення Олімпійських ігор, КГБ-істи інформували, що представникам українських антисовєтських організацій не вдалося провести заплановані широкомасштабні акції. Це стосувалося як УОК, так і Спілки Української Молоді. Поруч із тим, зазначалося, що українські націоналісти перейшли до іншої тактики – організації акцій, які проводили дрібні групи або окремі особи. Це, зокрема, розмахування синьо-жовтими («націоналістичними») прапорами під час змагань, вигуки антисовєтських гасел, поширення листівок та іншої друкованої продукції. Український Олімпійський комітет організував «повітряну» акцію, коли над олімпійським селищем та стадіоном були запущені повітряні кулі з антисовєтськими гаслами. Біля стадіону групою націоналістів (це були СУМ-івці) було зірвано та спалено прапор ссср. Ще один совєтський прапор було демонстративно спалено групою до 100 осіб біля велодрому.
Насправді, Ігри 1976 року у Монреалі мали більше українських самостійницьких проявів, аніж описані співробітниками КГБ у саме цьому документі. Завдяки збереженому відеосюжету з півфінального матчу з футболу між збірними ссср та НДР 27 липня 1976 року, знаємо про патріотичний вчинок члена Спілки Української Молоді із міста Тандер Бей (Онтаріо) Данила Мигаля. В час гри він вибіг на футбольне поле, одягнений у вишивану сорочку, із синьо-жовтим прапором в руках й, вигукуючи «Свободу Україні!», станцював гопак. В цей час на монреальському стадіоні «Олімпік» був майже аншлаг: футбольну арену, розраховану на 65 тисяч глядачів, відвідало понад 58 тисяч.
Пізніше Данило Мигаль так пояснить причини свого вчинку: «Мені було складно зрозуміти, чому українські спортсмени повинні виступати під чужим прапором. Це несправедливо, адже на честь їхніх перемог мав підніматися в небо саме синьо-жовтий. А ще я розумів, що за Олімпіадою стежить увесь світ, і це чудова можливість заявити про незалежність України».
Вчинку Мигаля передувала ще одна акція української молоді. Прямо посеред матчу на трибунах стадіону понад 150 молодих канадців українського походження розгорнули 30-метровий національний жовто-синій прапор, який у ссср був заборонений й вважався «буржуазно-націоналістичним». Учасники тих подій згадували також про групу молоді (хлопці й дівчата), які сиділи на олімпійських трибунах у помаранчевих сорочках і кожен мав велику чорну літеру на одязі, які творили разом напис «Свободу Україні». Є думка, що це стало причиною того, що в ссср перестали запускати пряму трансляцію з Олімпіади в Монреалі, щоб була можливість вирізати усі «неправильні» з ідеологічної точки зору кадри.
Значну роботу на Олімпіаді проводив Андрій Бандера, який був одним з небагатьох акредитованих журналістів-українців. Він був представником Української Центральної Інформаційної Служби в рамках діяльності Українського Олімпійського Комітету та Української Олімпійської Пресової Служби. Користуючись нагодою, Андрій Бандера завжди наголошував на українській проблематиці під час прес-конференцій, задавав досить незручні питання представникам совєтської делеґації. До речі, саме він займався питанням звільнення Данила Мигаля, який за свій вчинок під час футбольного матчу був затриманий поліцією.
Варто згадати також й інших журналістів-українців, які висвітлювали події Ігор 1976 року: Олег Яхно (Буенос-Айрес), представник Інформаційної Служби «Смолоскип»; Орест Павлів та Лев Гусин (обидва з Монреалю), кореспонденти українського відділу міжнародної служби канадської радіостанції СіБіСі; Роман Дубляниця (Чікаґо), кореспондент пресової аґенції ЮП-ай.
Історія з українським прапором, яким Данило Мигаль розмахував під час футбольного матчу на Олімпіаді-1976, отримала своє продовження вже у важкий воєнний час, після повномасштабного вторгнення росії на українські території. 23 серпня 2022 року, коли в Україні відзначають День державного прапора, синьо-жовтий стяг, з яким Мигаль танцював гопака у Монреалі, урочисто підняли на відкритті нового сезону чемпіонату України з футболу перед матчем донецького «Шахтаря» та харківського «Металіста 1925».
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
