1 січня 1909 року у селі Старий Угринів (тепер Калуського району Івано-Франківської області) в родині греко-католицького священника народився голова Проводу Організації Українських Націоналістів Степан Бандера.
Джерелом, з якого Степан Бандера черпав силу для себе, своєї праці й поборювання всіх труднощів, була глибока його віра в Бога, Його правду й справедливість. Ця віра була для нього духовою потребою, тому він з такою великою переконливістю дораджував іншим шукати в джерелі віри тієї сили, яка перемагає навіть смерть.
Стаття “З невичерпного джерела” була написана з нагоди Різдвяних свят і надрукована в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік IV, чч. 1-2 (150-151), з 7 січня 1957 р.
Боротьба з большевизмом – це справжня боротьба на життя і смерть не тільки для активних борців, але для цілого народу, який потрапить у большевицьке ярмо. Докорінне винищування всіх непокірливих, волелюбних елементів, які не хочуть служити большевизмові, систематичне народовбивство – це основні засоби большевицької політики підкорювання народів. Вона полягає в тому, щоб кожний поневолений народ, всі його прошарки, кожну людину тримати під постійним тиском неухильного або-або: скоритися, прийняти комуністичну доктрину за правду і без спротиву служити здійсненню цілей кремля, або бути знищеним.
На початку комуністичного володіння говорилося, що йде тільки про знищення «класового ворога» і про виховання нового покоління в комуністичному дусі, без усяких «пересудів», а тоді система насильства і терору буде усунена, як непотрібна, бо перевиховані народи переконаються, що комунізм правильний і будуть його добровільно втримувати. Впродовж чотирьох десятиліть большевики вспіли винищити всіх, кого можна було підтягнути під поняття «класового ворога». Сьогоднішні середні й доростаючі покоління від дитинства виховувалися під виключним впливом і наглядом большевицької тотальної системи, в повній ізоляції від усяких впливів зовнішнього світу, проте ні поєднання, ні замирення між народом і большевизмом немає.
Большевикам не вдалося переродити людей за рецептами комуністичної доктрини, ні накинути переконання, що їхня злочинна, протинародна система і такі ж цілі комунізму є справді благородні, та що вони відповідають потребам і бажанням народів. Не багато помогло їм у тому найщільніше відгородження закріпачених народів від вільного світу та неперевершена брехливість комуністичної пропаґанди про жахливі злидні й недолю народів у капіталістичних країнах і щасливе, свобідне життя під совєтами. Так само не принесло москві сподіваних успіхів безпощадне переслідування і знищування релігії, національних традицій, спустошення всієї літератури, історії, всіх ділянок національної культури і творчості, викорінювання звідтіля всього, що формує, підносить духовність людини й народу, а не відповідає большевицьким тезам і цілям.
Такими методами большевики створили собі, здавалося б, найдогідніші обставини для успішного проведення свого експерименту перетворення людини і народу. Та факт невдачі якраз при тих найдогідніших умовах, виявив цілком виразно, що сама большевицька концепція є фальшива і нездійсненна. Основою її є матеріалістичний погляд на людину і на людську спільноту, переконання, що духовність людини є продуктом життєвих обставин і умов розвитку.
Большевики самі переконалися, що здійснення цього їхнього фундаментального плану не дало позитивних наслідків. Навпаки, підсумки тих наслідків перекреслюють всі сподівання на майбутнє. Зрозумівши це, керівники з кремля поробили свої висновки. Ці висновки своєрідні, відповідні до незмінної цілі комуністичної партії: втримати, закріпити й поширити своє панування будь-якими засобами. Все інше має значення засобів, між іншим теж і план переформування людини і народу. Це мав бути ідеальний засіб, але, коли він нездійсненний, треба залишитися при тому, що досі виявилось успішним. Тому кпсс перестала трактувати теперішню систему свого володіння як перехідний етап. Панування москви над поневоленими народами й тоталітарна диктатура компартії завжди мають втримуватися примусом і терором, а все непокірне має бути знищуване. Відповідно до цього в компартії формується прошарок комуністичної пануючої бюрократії. В ній добирається безідейний і безоглядний елемент з особливими «здібностями», потрібними в такій системі.
Комуністичне виховання, формування думки і характеру людини має продовжуватися в тому самому напрямі й такими ж методами, як і раніш, хоч від нього не ждуть вже таких наслідків, які заступили б систему насильства і терору. Воно має допомагати виправдувати цю систему, розкладати всякий спротив і, що найважливіше, протидіяти формуванню небажаних і ворожих комунізмові світоглядів, концепцій, течій.
Коли большевицькі заходи перевиховати поневолені народи в комуністичному дусі не дали позитивних наслідків, то причиною в цьому напевно не була недостатня наполегливість, замалий тиск, чи інші «занедбання» з большевицького боку. Вони зробили все, що лиш було можливе, зокрема в деструктивній частині, у відрізуванні народу від усіх коренів його самобутнього розвитку і духовного життя. Так само не можна вже перевершити їхніх методів у створюванні примусових обставин, які мали б мати вирішний вплив на формування людини і народу.
Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовній ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерті.
Остаточним арґументом большевицької системи, теж у «перевихованні» людей, є смерть, загроза знищення, а далі й безоглядне нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний.
Проби смерті не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя.
Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть.
Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не в силі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля – це дар, даний Богом.
Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства.
Так само не згасити большевикам любові ближнього, почуття справедливості та прагнення її тріумфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісті завжди відзиваються в душі.
Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару «совєтських людей», зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі.
Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависті до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення.
Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. Покладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції – одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу.
Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли думаємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю.
Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ.
У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бога. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідуване немовля, наповняє душу вірою і любов’ю. Найістотніше в цьому – не приниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товариство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині.
З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.
Степан Бандера
