Коли путін вчергове згадує що «росіяни і українці один народ» або Латиніна закликає поважати «російські корені України», українці звично відповідають «не дочекаєтесь», щоб після цієї гнівної відповіді вийти на вулиці переповнених чужою мовою рідних міст.
З кожним роком війни шок від її перших місяців і бажання розмовляти українською «на знак протесту» поступається звичному побутовому комфорту і нагадуванню про Конституцію. І чим ближче до міст, які росія запланувала перетворити на руїни, тим більше російської…
Хтось скаже, що все це — еволюція, не треба переживати. Головне — державна політика і правильний омбудсмен (хоча, як бачите, із цим у нас також намічається проблема). Але Україна — держава, у якій сімʼя завжди панує над будь-якими намірами влади. Якщо ви сьогодні говорите з вашими дітьми російською, якою мовою ці діти будуть сьогодні дивитися мультфільми, а завтра — дивитися фільми і читати книжки? Чи може ви думаєте, що в умовах «образи» на росію у нашій країні зʼявиться якась особлива російськомовна культура «для своїх»? Серйозно? Ви й правда не розумієте роль, яку Німеччина відіграє у культурному просторі Австрії чи німецьких кантонів Швейцарії? І так, на цьому просторі все спільне — від попмузики і літератури до путівників по нічних клюбах. Хоча австрійці і швейцарці й не вважають себе німцями.
Причинно-наслідковий звʼязок — не наша сильна сторона. Так що просто повірте на слово: якщо якась мова залишається мовою вашого побуту і сімейного діялогу, вона візьме своє у культурі і свідомості — і ніяка держава вам не допоможе. Держава може ухвалити закони і перейменувати вулиці, але якщо ви не зробите зусиль над самими собою, Україна у майбутньому буде країною Пушкіна, путіна і Латиніної, а не країною Шевченка, Лесі і Шептицького.
Віталій Портников,
«Високий замок»
