Дуже сумнівно, що, посварившись з Зеленським, Трамп знайде спільну мову з путіним. Бункерний, слухняно демонструючи якісь жести на адресу Трампа, весь час змушений оглядатися назад, у напрямку Далекого Сходу (недаремно туди днями полетів Шойгу), де за цим, примружившись, уважно стежить Сі. У китайців своя геополітична стратегічна гра, і в ній зближення Штатів з їхнім московським васалом категорично не передбачене.
Та й зайве казати, що москва і Пекін ближчі, ніж москва і Вашинґтон, бо, як відомо, «старий друг кращий від нових двох». Крім того, Китай не проти зайняти тепер уже, здається, вакантне після США місце партнера для Євросоюзу, а це ще більше ускладнить становище на геополітичній шахівниці.
Не забуваймо, що за спиною в китайців зачаївся Кім Чен Ин, а ще є Іран – головний ворог американців і союзник (союзник?) москви. Для Тегерана зближення раші з янкі – впоперек горла, бо, крім усього іншого, виникає загроза, що під парасольку цієї солодкої парочки заховається Ізраїль – головний ворог Ірану. Принаймні, деякі недавні позиціонування Ізраїлю свідчать, що Тель-Авів тримає ніс за вітром і готовий з вигодою для себе побути «слугою двох господ». Тобто, як бачимо, серпентарій ще той, і «не все так однозначно».
Зрозуміло, що трамп не зможе підтримати путіна відкрито, адже практично майже вся Європа (за винятком двох відомих фріків) проти цього. Та й Трампові буде непросто, навіть незважаючи на його стиль нарваного бульдоґа, пояснити американцям, чому він підтримує росію у війні проти України. Адже більшість американців налаштовані проти росії, а для Трампа дуже важливо, щоб його хвалили й підтримували, а не обзивали дурнем чи зрадником.
Трампові потрібна перемога, щоб оголосити себе переможцем і миротворцем. Хоч якась перемога. раша цієї перемоги Трампові дати (подарувати) не може, тобто у війні не поступиться нічим, адже путін не відступить ні на крок від своїх божевільних «целєй есвео». Тобто Трамп розраховував на «мир» за рахунок України, яка, на його думку, перед загрозою опинитися без американської підтримки, змушена буде, залишаючись «слабкою ланкою», покірно прийняти Трампів план. (До речі, ми досі так і не знаємо, що в ньому написано).
Розраховував, але щось пішло не так у знаменитому ще з часів Клінтона і Моніки Левіньські Овальному кабінеті Білого дому…
Ще менше шансів на порозуміння між ними щодо угоди про допуск американців до освоєння російських рідкісноземельних матеріалів. Далі розмов там справа не піде. (Єдиний виняток – це корисні копалини на тимчасово окупованих рашистами українських територіях. Але жоден американець не стане вкладати інвестиції в ці території, які вздовж і впоперек прострілюються українськими військами). Надто це чутлива тема для мешканців боліт, адже «есвео» в Україні вони, нібито, починали для того, щоб відігнати від російських кордонів «прокляту НАТУ і тупих америкосів», а тут, виходить, самі їх збираються запрошувати. Скоріш за все, путін не допустить американців до російських надр, а буде ходити околяса і водити Трампа за носа.
Що буде далі? Чи відмовляться американці від збройної і фінансової підтримки України? Подібний сценарій, на жаль, можливий. І це ускладнить наше становище, хоча, судячи з повідомлень з війни, не критично. Наші нарощують виробництво власного озброєння, особливо дронів. Підставить плече Європа. Не слід забувати, що і раша добряче «поізносілась», все більше воює гарматним м’ясом і все менше – військовою технікою.
Важливо, як поведе себе Європа. Чи нарешті покине дитячий садок/теплу ванну і зрозуміє, що все почалося «по дорослому»? Можливо, європейці почнуть негайно створювати якийсь оборонний союз з участю України? Чи все-таки спрацює синдром залежності від «дядька Сема» і далі балачок діло не піде?
Найближчі дні покажуть перспективу і динаміку. Хоч як це для когось дико звучить, але, можливо, у більшому програші від того що сталося, не Україна, а (всемогутній) Трамп. І скоро ми це зможемо побачити. Вірогідно, що Трамп змушений буде повернутися до переговорів з Україною, але для цього мусить пройти якийсь час. І невідомо, якими будуть передумови для переговорів.
Михайло Сидоржевський, «Хвиля Десни»
