Спілка Української Молоді
Продовження з числа 15
З Павлушковим, який навчався у ветеринарному інституті, трапилася інша історія. “На Миколу один з його товаришів, підглянуши, що цей носить хрестика, подав доноса. Робиться слідство. Можуть за хреста вигнати (тепер кажуть “вичистити”) з Інститута…”, – записав у щоденнику за 3 жовтня 1924-го Сергій Єфремов.
За кілька днів в щоденнику з’явився новий запис: “А Миколу таки “вичищено” з Інститу за хрестика, – офіційно за те, що бере малу участь у житті школи. Перше виганяли за політику, тепер за неполітику. А суть одна, тільки цинізму стократ більше”.
Щоб поновитися Микола пройшов комісію в Харкові, та продовжив навчання на історичному відділі Інституту народної освіти (ІНО). Тут йому допоміг шкільний вчитель, а тепер проректор ІНО Йосип Гермайзе. В цьому ж інституті поновився й Матушевський.
Та якщо “чистка” могла зачепити будь-кого, то хлопці відчували небезпеку через ТЄЗ. Дві пригоди змусили бути обережнішими та взагалі припинити зібрання. Спершу, в Інституті, їх подрузі Віті Мазуренко закинули членство в нелеґальному ТЄЗ. А незабаром Наталка Собко, що переїхала до Харкова, надіслала листа друзям, звинувативши їх і директора Дурдуківського, що вони стоять на ретроградних позиціях… Цей лист показав, що радянська дійсність і пропаґанда впливали навіть на найближче оточення. То ж ТЄЗ поступово занепав та припинив діяльність.
Те, що леґальним групам вже було душно в межах трудової школи свідчить запис Єфермова від 13 лютого 1925 року: “Володимир (Дурдуківський) вернувсь з школи мов з хреста знятий: змучений, знервований. Комсомольці до комітету шкільного обрали самих комсомольців з лозунгом – геть буржуїв! А буржуї – діти вчителів, професорів, лікарів… Очевидно, пропаде школа. Стара школа хоч почуття товариства виховувала, а теперішня навіть це занедбала і розтоптала. Нещасні діти, нещасне покоління! Дорого заплатить воно за ті експерименти, що тепер над ними відбуваються…”.
СУМ
В 1925-у було неспокійно через постійні розмови про майбутню війну. Не лише на вулиці обговорювали можливі події, але й по офіційній лінії пішов наказ розробити план евакуації культурно-наукових установ.
Активніші хлопці, що зналися по школі та ТЄЗ, а саме Микола Павлушков, Борис Матушевський та Діодор Бобир вирішують створити неґальну групу. Її назвуть “Спілка Української Молоді” (СУМ). Згодом, у документах буде версія, що вже тоді, навесні 1925-го вони обирали з двох назв: Спілка Визволення України (СВУ), чи СУМ. Але пристали на останній. Зі слів Павлушкова до ідеї підпільної організації його підштовхнув Єфремов. Мовляв у розмовах він не раз дивувався, що молодь, зокрема студентство, не має політичних гуртків. Усе ж його особистий досвід за царату – був інший.
Хлопці кілька разів зібралися та обговорили структуру й програму Спілки. Зійшлися на “п’ятірковій” системі, коли кожен член центрального бюро, формував свої п’ятірки. А ще розвідували можливість придбати пістолет типу “монтекрісто”, та склограф, щоб друкувати та тиражувати матеріали. І хоч це не вдалося, та того ж року Павлушков дістав друкарську машинку. Хлопці розширювали середовище, а Данило Кокот (знайомий Матушевського по Боярці) взявся організувати сільську молодь. Діодор Бобир запропонував зробити печатку, та від цієї ідеї його відмовили.
СУМ заявив про себе в травні 1926-го. В Парижі загинув Симон Петлюра і юнаки вирішили про це розголосити. Ввечері 30 травня в Софійському Соборі відправляли панахиду на пошану 10-ліття від смерті Івана Франка. Микола роздрукував близько 100 листівок, розміром 5 х 15 см, зі словами: “Люди, Укранці! Знову пролилася невинна кров кращого сина України. Доки-ж терпіти. Схаменіться, будьте люди…”. В акції взяло участь дев’ять осіб. На кінець відправи Павлушков, Матушевський та Бобир кинули з хорів листівки у натовп. Інші сумівці створили масовку, щоб приятелі спокійно покинули собор.
“Кажуть, що вчора в Софії, на панахиді по Франкові розкидано прокламації з приводу замаху на Петлюру”, – записав у щоденнику за 31 травня Сергій Єфремов.
Та той випадок показав, що й вужча група не ґарантує конспірації. По дорозі до Собору хлопці зустріли ще одного товариша – Федора Дурдуківського (ймовірно племінник директора трудшколи). Той різко та злобливо засудив акцію. І хоча й сам, через “попівський рід” став жертвою “чистки”, та все ж виправдовував комуністів.
Інцидент у Софії, здається, не потрапив у поле зору ГПУ, а може подібних випадків було багато, адже Єфремов реґулярно записував факти суспільного збурення. А в ті дні академік й сам зібрав невелику групку, щоб в малому колі пом’янути Петлюру. Як написав в щоденнику: “Одного козака із мільйона свинопасів”.
Ще кілька десятків листівок хлопці порозкидали по коридорах ІНО. Вони не лише передруковували різні матеріали, а й самі складали поезії. Зокрема вірші з присвятою Петлюрі написали Матушевський і Павлушков. Вірш останнього згодом виявлять у щоденнику Єфремова:
…Я кажу, що прокинеться
приспаний люд,
Слово скаже – й в громах
прогуркоче –
Дня нового потужний прелюд…
По полях здичавілих
розіллються співом,
Сходячи зерном Валькир –
мітральєз,
Зрошені кров’ю, піднесені гнівом,
Заграви вічні ясних марсельєз…
Влітку, разом з інститутськими друзями, Павлушков мандрував Кавказом. А новий навчальний рік почався з конфлікту з однокурсниками – ті бойкотували викладача, а Микола підтримав його.
Все ж, українське коло ще існувало. Хлопці збирали та передруковували матеріали про Петлюру – хотіли видати збірку. Зокрема, брали статті з Літературно-Наукового Вісника, що виходив у Львові. А чергового 16-го числа, стаття Донцова про Петлюру, передрукована Палушковим, викликала гарячий спір на зібранні у Чехівських. Іншого разу Матушевський згадував, як святкуючи новий 1927 рік, вони з Миколою піднесли тост “За самостійну Україну!”. Це був викличний жарт у компанії знайомих, але який свідчив, що ще існували студентські середовища, де можна було на подібні теми жартувати.
Влітку 1927-го Матушевський, із приятелем Миколою Левицьким подорожували на Далекий Схід. У той сам час Павлушков відпочивав у Дзвінковій (тепер с. Дзвінкове, Боярської громади), на р. Ірпінь, на дачі Єфремова. Серед прочитаних книг, які Микола взяв у Єфремова, був “Націоналізм” Донцова. Сам Єфремов згадував, що не подужав й відклав книгу. Академік не любив Донцова й не раз заявляв про це… В Дзвінковій Микола провів й наступне літо, 1928-го. Зокрема, багато спілкувався з Єфремовим й від нього почув думку, що в теперішній час надто небезпечно творити нелеґальні організації. Слід просто формувати коло однодумців та підтримувати його.
Та 1928-й виявився важким роком. В записі за 2 квітня 1928-го Єфремов зазначив: “Викликано до ГПУ Володимира (Дурдуківського) й ще одного вчителя. З Володимиром не церемонились і тільки вимучили безконечно довгими і безконечними дурними розмовами, а на того бідолаху просто накинулись, щоб ставав за їхнього шпига. Коли він одмовивсь, загрожували і арештом, і револьвером; кричали, стукотіли, лаялись. ГПУ виявляє все інтенсивнішу діяльність, особливо щодо умовляння собі секретних співробітників”.
Ще того ж квітня Єфремову принесли одну з антирадянських прокламацій, що їх розкидали по вузах Києва. “Примітив. Але характерно, що навіть серед сучасного студенства, на густе сито перевіяного, заляканого, затупленого знаходяться протестанти. Каміння вопіє”, – записав він у щоденнику.
