«Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність»

16 червня 1971 року на 34-му році ув’язнення у Мордовії загинув Михайло Сорока (1911-1971) – провідник Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, один з лідерів Кенгірського повстання, український політичний діяч.

27 березня 1911 року в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині народився Михайло Сорока – член Крайової екзекутиви ОУН, багаторічний політв’язень радянських концтаборів, один із організаторів руху опору політичних в’язнів ГУЛАГу.

Навчався в Тернопільській гімназії, де став членом «Пласту», а згодом – ОУН. Від 1927 року навчався в українській гімназії у Ржевниці (Чехо-Словаччина), а згодом на факультеті архітектури Празької політехніки, де здобув освіту інженера-архітектора.

Після хвилі арештів найактивніших оунівців у 1934-му стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Його направляють у Західну України для підготовки нових кадрів.

1937 року польська влада за підозрою в причетності до ОУН затримала і засудила Михайла Сороку на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Ґродно, Станиславові. У Станиславській тюрмі Сорока познайомився з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького.

Вийшовши на волю, у січні 1940-го вступив на математичний факультет Львівської політехніки, увійшов до Крайового проводу ОУН. Одружився з Катериною Зарицькою.

Та їхнє сімейне щастя тривало лише чотири місяці. Уже в березні 1940-го їх обох заарештували радянські спецслужби за причетність до ОУН. Катерина Зарицька у вересні 1941 року в тюрмі народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Михайло Сорока був засуджений на 8 років концтаборів ГУЛАГу.

У 1947 році на Воркуті Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. «…Ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти українців, щоб повернути на українську територію, від знищення на випадок конфлікту. Так виникла організація, яка повинна була подбати про реалізацію життєвих потреб», – писав Михайло Сорока у листі на волю. Поява такої організації стала однією з причин утворення у 1948 році таборів особливого режиму й відокремлення політичних в’язнів від кримінальних.

У 1948 році, після закінчення терміну ув’язнення, Михайло Сорока приїхав до Львова, але через два місяці за завданням ОУН повернувся на Воркуту, влаштувався вільнонайманим топографом і продовжував організувати підпільну боротьбу в концтаборах. 1949 року Сорока повернувся до Львова, щоб там залишитися. Відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем.

Того ж року Сороку знову заарештували радянські спецслужби й без суду та слідства відправили на заслання в Красноярський край. У 1952 році в Сиктивкарі Сороку засудили за створення організації «ОУН-Північ» до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення.

Один із керівників Кенґірського повстання (1954), автор гимну повсталих «У гарячих степах Казахстану».

На початку 1960-х працівники КГБ привозили його в Київ, Львів, Тернопіль, аби показати «щасливе життя радянської України», влаштували побачення з сином та родичами («мене водять наче одного із екземплярів зоопарку», – згадував у листах), однак своїх поглядів так і не змінив. Був переведений до Мордовії, де керував культурним життям політв’язнів (проводив вечори пам’яті Тараса Шевченка, Лесі України тощо), підтримував інших в’язнів.

З початку 1960-х років Михайло Сорока відбував ув’язнення в мордовських концтаборах. Помер від інфаркту під час прогулянки 16 червня 1971-го у таборі № 17 в Мордовії (росія).

21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерина Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.

Нащадки Михайла Сороки

Родина Михайла Сороки нині живе у тій самій квартирі, що й колись Михайло з Катрею. Львівська вуличка, неподалік Стрийського ринку, яка колись мала назву Обертинська, потім Воровського, нині зветься – Зарицьких. Саме тут колись жили батьки Катерини – відомий український математик Мирон Зарицький і його дружина Володимира. Син Михайла Сороки і Катерини Зарицької Богдан (1940-2015) став відомим в Україні та за кордоном художником-графіком. Його дружина Люба досі зберігає сімейні архіви, робить чимало для збереження пам’яті про Михайла Сороку та Катерину Зарицьку.

Старша онука Михайла Сороки – Соломія Сорока-Ґрін – знаменита у світі скрипалька, живе з чоловіком, американським піаністом Артуром Ґріном, та синами Теодором і Антоном у США. Неодноразово виступала з оркестрами США, Австралії та України. Концертувала у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Франції, Німеччині, Італії, Чехії, Китаї, Кореї, Тайвані та Ізраїлі, де, зокрема, виступала з прем’єрами творів українських композиторів Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та Євгена Станковича.

Молодша онука Михайла Сороки Устя – випускниця Львівської Академії Мистецтв, засновниця та колишній креативний директор бренду жіночого одягу «Жива», художник по костюмах в Римській балетній школі, має більше 20-ти років успішного досвіду в індрустрії одягу та моди.

Правнук Михайла Сороки Антон Ґрін (син Соломії) зіграв головну роль у художньому історичному фільмі українського кінорежисера Олеся Саніна «Поводир». Він, як і Михайло Сорока, є членом «Пласту», а також активно цікавиться подіями в Україні. Брав активну участь у Революції Гідності, розповідаючи у світі про події в Україні.

«Цей чоловік жив і відійшов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, як світло, як святий, достойно, як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашінґтона, угорці – почувши ім’я Кошута, а євреї – почувши ім’я Герцля», – написав у Німеччині 1974 року у книзі «Життя в мордовських концтаборах зблизька» єврейський письменник і колишній політв’язень Анатолій Радигін. Написав він так про Михайла Сороку. Авторитет цього політичного в’язня вийшов за не лише рамки тюремної зони, але й за рамки національності та часу.

«Ukrainian People»