7-9 липня – 365 років тому відбувалася Конотопська битва в якій українське військо
разом із союзниками вщент розбило московські війська.
Після смерті Гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 році, Україна переживала період нестабільності, який історики назвуть «Руїною». Московське царство прагнуло скористатися ситуацією. Декларативно підтримуючи українського Гетьмана Івана Виговського, московити концентрували війська на прикордонні та підігрівали антигетьманські амбіції полтавського полковника Мартина Пушкаря, який порозумівся з кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем.
Виговський придушив повстання Пушкаря і Барабаша, а московський уряд і надалі втручався у внутрішні справи Гетьманщини, не дотримувався Переяславських статей 1654 року, зазіхав на землі південно-східної Білорусі, завойованих Військом Запорізьким. Восени 1658 року, після укладення Іваном Виговським Гадяцького договору із поляками, яким передбачалося, отримання Україною рівноправного місця у Великому князівстві Руському поряд із Польщею та Литвою, московія перейшла до збройного вторгнення.
Армія білгородського воєводи Григорія Ромодановського об’єднавшись із ворогами Виговського Іваном Безпалим, осавулом Вороньком та запорожцями кошового Якова Барабаша захопили Миргород, Лубни, Пирятин. Ворогів вибили з українських земель наприкінці 1658 року. Пропозицію боярина Олексія Трубецького про переговори Іван Виговський відкинув, саркастично зауваживши, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися – можна й голову втратити при таких зустрічах.
Навесні 1659-го в Україну вторглася московська армія під командуванням Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського чисельністю під 50 тисяч. московити зруйнувала Срібне, Борзну, передмістя Ніжина, однак застрягли під Конотопом, облогу якого розпочали 21 квітня 1659-го. 5-тисячний козацький загін ніжинського полковника Григорія Гуляницького понад два місяці героїчно тримав оборону, що дало змогу Івану Виговському мобілізувати українське військо (16 тисяч) та залучити на допомогу кілька тисяч іноземців із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії, а також 30-тисячне військо кримського хана Мухаммед-Гірея ІV. 4 липня 1659-го Виговський розбив передовий загін московської армії біля села Шаповалівка і підступив до Конотопа.
Вирішальна битва розпочалася 7 липня, коли гетьман з маршу атакував військо Трубецького і раптовим ударом захопив велику кількість коней. Наступного дня навздогін за Виговським рушила 30-тисячна кіннота Семена Пожарського, який переправився через річку Соснівку й отаборився. Тим часом непомічений ворогом загін Степана Гуляницького зруйнував переправу і загатив річку. Вранці 9 липня козаки атакували табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог полишив табір і опинився у вузькому яру, із засідки нанесли потужний удар загони кримських татар. московське військо було оточене і майже все знищене протягом дня.
Вважається, що в Конотопській битві загинуло до 30 тисяч московитів, ще 15 тисяч потрапили в полон (у тому числі сам Пожарський і десятки знатних воєвод). Спостерігаючи такий погром, Трубецькой спішно зняв облогу Конотопа і ввечері почав відступ. Козаки й татари переслідували втікачів аж до московського кордону, Трубецькой дивом уник полону, хоча й отримав два поранення. Були втрачені артилерія, скарбниця, обоз, бойові знамена.
російський історик Сергій Соловйов із сумом констатував: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив москву… Після здобуття стількох міст, після взяття литовської столиці москва затремтіла за свою власну безпеку; у серпні з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».
Скористатися перемогою під Конотопом не вдалося через несприятливе внутрішньополітичне становище та нові повстання промосковських сил у тилу.
За матеріалами
Українського інституту національної пам’яті
