Післямова до книжки «Ядерний спадок» Мар’яни Буджерин
Навесні 2025 року у видавництві “Локальна історія” світ побачить український переклад праці “Ядерний спадок: Розпад срср та ядерне роззброєння України”. Авторка – Мар’яна Буджерин, дослідниця Гарвардського університету, родом зі Львова. Вона стала першою в історії жінкою-лауреаткою “Colby Military Writers’ Award 2024”, яку впродовж 25 років присуджують письменникам за значний внесок у розуміння військової історії, розвідувальних операцій та міжнародних справ.
У книжці авторка детально описує перехід України до без’ядерного статусу та переглядає усталений погляд на безпекову ситуацію у світі після розпаду срср. У виданні дослідниця прискіпливо аналізує уроки Будапештського меморандуму, що був укладений 30 років тому – 5 грудня 1994 року. Про це йдеться й у післямові до українського видання, яку пропонуємо читачам.
* * *
Минуле буває настільки ж непередбачуваним, як і майбутнє. Історія українського ядерного роззброєння — перебіг подій, дійові особи та факти — не змінюється, однак із плином часу вона набуває нового значення. У цьому сенсі історія ядерного роззброєння України — це ще не закінчена а, можливо, і нескінченна історія.
Завдання історика — встановити факти, якнайповніше і якнайправдивіше передати перебіг подій, спробувати зрозуміти мотивації акторів, з’ясувати, чому саме так все відбулося. Історична наука і справедливість не терплять анахронічности. Події важливо аналізувати, зважаючи на ті обставини, за яких вони відбувалися, рішення — зважаючи на ту інформацію, яка була доступна особам, які їх ухвалювали, а не з огляду на те, що ми знаємо й розуміємо сьогодні. Адже ті, хто творить історію, не вибирає обставин, за яких доводиться її творити. Вони також не можуть передбачити всіх наслідків, які матимуть їхні рішення. Однак якраз ці непередбачені й непередбачувані наслідки кидають тінь на минуле, забарвлюючи історичні події новими смислами.
За деякими винятками, до 2014 року навіть найпатріотичніші українці не передбачали великої війни з росією і, відповідно, не готувалися до неї. Під час переговорів із США і росією на початку 1990-х українці всіх політичних ґатунків розглядали ядерний спадок України радше у політичному, ніж у стратегічно-військовому ракурсі. Після того, як долю цього спадку було вирішено на користь цілковитого роззброєння, у політичних еліт залишився хіба що гіркуватий присмак від спілкування з ядерними наддержавами, а у громадськости — підозра, що щось «здали», що десь «продешевили», що хтось «зрадив».
Наукові кола і в Україні, і за кордоном не надто цікавилися темою ядерного роззброєння України та інших пострадянських країн. Я ж натрапила на цю тему під час навчання в аспірантурі Центрально-європейського університету нібито випадково. Відтак чітко для себе вирішила, що досліджуватиму щось пов’язане з Україною. На одному з семінарів ми читали статтю про ядерне табу американської дослідниці Ніни Танненвальд (Stigmatizing the Bomb: The Origins of the Nuclear Taboo). Допасувавши Україну та ядерну зброю, я взялася досліджувати ядерне роззброєння України, а також Білорусі й Казахстану.
Стаття про ядерне табу була одним із двох текстів у програмі міжнародних відносин в моїй аспірантурі, де взагалі згадувалося про ядерну зброю. Адже на той час у європейських університетах все, що стосувалося традиційної безпеки — військова і воєнна історія, стратегія, озброєння, особливо ядерне, і контроль над ним, — було безнадійно старомодним, здавалося б, назавжди викинутим до смітника історії. Європа вирішила: хочеш миру — готуйся до миру. Міркування про національну безпеку й оборону — це навіювання війни, це мілітаризм.
На початках мені часто закидали, мовляв, «А кому ядерне роззброєння України ще цікаве? Яке ширше значення мають ці події? Адже малоймовірно, що в історії повториться розпад ядерної наддержави». У березні 2014 року ці запитання раптово перестали звучати. Політики, дослідники і громадськість витягнули зі смітника історії сплюндрований Будапештський меморандум і виникли інші запитання: «Що пообіцяли ядерні держави Україні в 1994 році? Чи могла України втримати свій ядерний спадок? Якщо так, чи зважилася б росія на таку зухвалу аґресію?»
Ці питання ще гостріше пролунали в лютому 2022 року. Донині чутно заклики, погрози й розпачливі заяви про те, що якщо Україна не отримає від Заходу належних ґарантій безпеки, то необхідно «повертати ядерний статус». Саме формулювання цікаве: «статус» — це політичне поняття, це щось, що потребує визнання інших. Однак, щоб ґрунтувати національну безпеку на чиннику ядерного стримування, необхідний не статус, а власна ядерна збройна програма і серійне виробництво носіїв, балістичних і крилатих ракет. Потрібна стратегія і спосіб убезпечити ці засоби стримування від противника, який має у своєму розпорядженні найбільший ядерний арсенал світу.
Хоча уроки історії завжди умовні, можна лише гадати, які ядерні варіанти були можливими — а які не були можливими — в Україні 1990-х, а й що можливо зробити сьогодні, коли війна триває. Також сподіваюся, що текст спонукатиме читача осмислити поширене нині твердження: від радянського союзу Україна успадкувала третій у світі ядерний потенціал і віддала його взамін на порожні обіцянки Будапештського меморандуму.
Так, Україна успадкувала великий ядерний потенціал, але з цього потенціалу ще треба було викувати зброю стратегічного стримування, яка би працювала на Україну і стримувала б росію. Це вимагало чітко визначити зовнішні безпекові загрози, потребувало значних коштів і непохитної політичної та громадянської стійкости, щоб пережити величезну політичну, економічну і, можливо, навіть військову протидію українській ядерній програмі і з боку росії, і з боку США, і з боку Європи. Нічого з цього в 1990-х роках Україна не мала — і не могла мати.
А ще. Українські політики та перемовники у процесі ядерного роззброєння не були ані зрадниками, ані наївними невігласами. Вони старалися так, як вміли — хоча цілком можливо, що їхнього вміння було недостатньо. Вони вчилися на ходу і вели переговори практично без важелів впливу з двома ядерними наддержавами. Вони добилися визнання України як правонаступниці срср в ядерному аспекті, що забезпечило фінансову компенсацію за ядерну зброю і безпекові зобов’язання в Будапештському меморандумі. І за це їм треба віддати належне.
І ще. Будапештський меморандум не міг ґарантувати безпеку Україні. Не тому, що в українській (до речі, і в російській) версії написано «ґарантії», а в англійській — «запевнення». І не тому, що він не був юридично зобов’язувальним договором. І навіть не тому, що в ньому не було прописано покарання для порушника. Причина радше в тому, що жоден документ, жоден папірець, наскільки б він добре не був прописаний, наскільки б юридично зобов’язувальним не був, не здатний забезпечити національну безпеку країни. За славнозвісною Статтею 5 Вашинґтонського договору НАТО стоять роки невтомної співпраці його учасників: розгортання військ і озброєнь, оперативне планування, спільні навчання, реалізація спільних стандартів. Ось чому НАТО здатний стримувати російську аґресію, а Будапештський меморандум — ні. Меморандум — це рамковий декларативний документ, який треба було наповнювати оперативним змістом, конкретними механізмами військової і оборонної співпраці з ґарантами. Чому за 20 років, від 1994-го до 2014 року, цього не відбулося — тема окремої книжки.
Так, США і європейські союзники повинні ґарантувати безпеку Україні. Не тому, що вони щось винні, а тому, що це єдиний надійний спосіб забезпечити довготривалу стабільність у Європі. Бо доки не буде миру в Україні, не буде миру в Європі. Україна опинилася у вакуумі безпеки віч-на-віч з аґресором, який хоче її знищити. Навіть за найкращих обставин — а вони ніколи не були для України найкращими — росія, поки існуватиме у своїй теперішній іпостасі, завжди бажатиме знищити Україну й водночас завжди переважатиме Україну в людських, військових і економічних ресурсах. У війні, яка триває на виснаження, перевага завжди буде за кремлем. Зупинити цю війну та стримати майбутню аґресію росії можна тільки з позиції колективної сили. І не суттєво, чи ця колективна сила має на озброєнні ядерну зброю чи не має. Коли росія чітко розумітиме, що, розпочинаючи бійню з одним, вона неодмінно наражається на відсіч гурту, відкриває одночасно декілька фронтів, на яких доведеться мати справу з якісно кращими від російських військами й озброєнням, тільки тоді вона задумається, чи варто йти війною на сусіда.
Однак слід засвоїти принаймні один гіркий урок історії: якщо хочеш миру — мусиш готуватися до війни. І насамперед розраховувати на власні сили.
Мар’яна Буджерин,
докторка політології, наукова співробітниця Центру науки і міжнародних відносин Белфера при Гарвардському університеті, «Локальна історія»
