Юрій Щур
Совєтські органи державної безпеки, як відомо, були «недремним оком» комуністичного режиму. Відповідно, повз їхню увагу не проходили жодні антисовєтські настрої та прояви, а особливо якщо ж це стосувалося України. Гортаючи сторінки звітів, доповідних та інших документів, які стали доступними для дослідників завдяки процесам розсекречення та декомунізації, знаходимо багато інформації, зокрема, про українських письменників.
7 жовтня 1974 року на стіл керівника компартії УССР Щербицького лягла доповідна записка, присвячена 46-річному письменникові Сергію Плачинді, який «допускав ідейно шкідливі судження, спілкувався з рядом націоналістично налаштованих осіб, у своїй творчості займав ідейно нечіткі позиції».
Літератор, погляди та діяльність якого турбували КГБ, народився 18 червня 1928 року на хуторі Шевченко (Кіровоградщина) в родині селянина. Ще зовсім дитиною став світком Голодомору-геноциду 1931-1933 років, влаштованого комуністами в Україні. Підлітком нацистську окупацію та повернення совєтської влади. Специфіка епохи позначилася й на роках дорослішання: працював токарем у механічних майстернях радгоспу, пізніше був співробітником Кіровоградської районної газети й водночас учився в середній школі. З 1948 року співпрацював в республіканських газетах та журналах, друкуючи нариси й оповідання. В 1953 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УССР, де й надалі працював науковим співробітником. Щоправда, у 1960-му році, за ініціативою тогочасного завідувача відділу соцреалізму та заступника директора інституту Миколи Шамоти, був звільнений «за український націоналізм».
Плідно займався наукою, написав літературознавчі монографії «Композиція і характери в новелах Ю. Яновського» (1957 рік), «Майстерність Ю. Яновського» (1969 рік) та першу в постсталінській Україні книгу про Олександра Довженка, що побачила світ у 1964 році. Сергій Плачинда був також першим, хто надрукував доти невідомі «Щоденники» Довженка.
Знаходив він час й для художньої творчості. В 1959 році були надруковані книжки Плачинди «Кам’яна веселка» (оповідання й нариси) та «Таня Соломаха» (повість). Того ж таки року побачила свій й книжка-нарис «Брати Місяця» про творчий чин геніального українського конструктора космічних кораблів Юрія Кондратюка-Шаргея.
1960 року Сергія Плачинду прийняли до Спілки письменників України. Він працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь».
1968-го року він випустив книгу історичних повістей «Неопалима купина», у якій художньо осмислювалися постаті Роксолани, Галшки Гулевичівни, Артема Веделя, Максима Березовського, Теофана Прокоповича. Незабаром, книга була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил».
У згаданій вище доповідній Щербицькому в черговий раз акцентувалася увага на націоналістичних «проявах» Сергія Плачинди. Перш за все, про події, які мали місце у жовтні 1971 року на шкільному літературному вечері у Новомиргороді Кіровоградської області. Тоді Плачинда був обурений фактом проведення заходу російською мовою. Як повідомили співробітникам КГБ опитані свідки подій П. Малєєва та І. Табунець, письменник говорив приблизно наступне: «Ось так у нас завжди робиться – усе російською, а українську мову і культуру утискають, ставлять на задній план …, ми дожилися до того, що у нас в Києві переважна більшість шкіл російських і лише одиниці – українські».
Повз нишпорок із КГБ також не проминули факти спілкування Плачинди з іншими письменниками, у творчості яких були відмічені «зриви» ідеологічного характеру. До таких, зокрема, відносився і Григір Тютюнник. Далі – більше. У 1972 році Сергій Плачинда налагодив спілкування по переписці із запорізьким художником Іваном Василенком, за визначенням КГБ – «націоналістично налаштованою особою».
У своїх листах письменник називав художника поборником українського народу, очевидно виходячи із тематики картин останнього. А в ній було досить багато історії – і Київської Русі, і козацтва. Не зайвим, на нашу думку, буде зазначити, що Іван Василенко – учасник німецько-совєтської війни, мав «Орден Вітчизняної війни», медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», «За Перемогу над Німеччиною» тощо, але тим не менш у лютому 1974 року був «профілактований» запорізькими кагебістами за ворожі для режиму висловлювання. Очевидно, що в роки, коли вивчення та популяризація історії українського козацтва не толерувалася совєтською владою, тиск на художника повністю відповідав держаній політиці.
Крім того, Плачинда дозволяв собі підтримувати зв’язки із політв’язнями. Так в КГБ помічали його контакти із Степаном Сорокою, який на той час відбував присуд у Скальнинському таборі (очевидно, мова йде про учасника ОУН та організації «Об’єднання»). У своїх листах Плачинда підтримував останнього у його дослідженнях з історії України, отримавши зокрема від нього у 1973 році «Нариси про східних слов’ян». Спеціалісти з історії з-під даху КГБ цей твір Сороки одразу ж визнали таким, що має ідейно шкідливу направленість.
У 1973 році Плачинду намагалися «приструнити» на засідання редакції газети «Літературна Україна». Письменник, звичайно ж, обіцяв врахувати свої помилки. Разом із тим, у КГБ наголошували що ці обіцянки такими й залишилися. Він і далі продукував ідеологічно шкідливі твори, «спотворював совєтську дійсність, проявляв інтерес по подібних творів інших осіб».
Особливого занепокоєння викликала його праця «Залізні хлопці» підготована у 1974 році на замовлення Українського товариства дружби і культурного зв’язку із зарубіжними країнами. Книга не пішла у друк. Причини цього були більш ніж детально описані у доповідній: «становище шахтарів нашої республіки, умови їх праці й побуту висвітлені різко тенденційно. Автор пропонує закордонному читачу цілу галерею негативних персонажів: рвачів, ледацюг та алкоголіків, у оточенні яких вимушені працювати передовики: рядовий шахтар Іван Дума і головний інженер Віктор Сапельник». Але більш за все редактора книги обурював той факт, що Плачинда виводив трудові досягнення Думи й Сапельника не з соціальних умов, створених совєтською владою для робітників, а з того, що один був представником «багатогранного й безмежно талановитого українського народу», а інший – нащадок «самої бойової й самої сильної частини запорозького козацтва». Як наголошував редактор, цю книгу Плачинди із задоволенням могло б опублікувати будь-яке націоналістичне видавництво.
Очевидно, за допомогою агентури співробітникам КГБ вдалося встановити, що на дачі у Плачинди зберігається машинопис твору ще одного «підопічного» совєтських спецслужб львів’янина А. Лукіна, який був адресований ХХІV з’їзду компартії.
Що ж пропонували восени 1974-го року кагебісти Щербицькому? Враховуючи, що він своїми діями може завдати «політичних збитків», рекомендувалося вжити заходів виховного характеру по лінії партійної організації Спілки письменників України з вимогою видачі «ворожих» матеріалів, що зберігалися у нього. Та разом із тим, рукою Щербицького на доповідній було зроблено помітку із запитанням як же це практично зробити, щоби досягнути хоч будь-якого ефекту.
Нам не вдалося виявити документ, де б питання Щербицького отримало відповідь. Однак, ми чудово знаємо чим і як далі жив Сергій Плачинда. І точно не за сценарієм, бажаним для КГБ й КПУ. Він й далі писав, зокрема історичні повісті. Як за роки конаючої совєтської системи, так уже й в незалежній Україні: «Київські фрески» (1982 рік), «Козаки в Дюнкерку» (2003 рік), «Козак – душа правдивая» (2004 рік) А крім того були й книжки «Словник давньоукраїнської міфології» (1993 рік), «Міфи і легенди Давньої України» (2006 рік), «Лебедія. Як і коли виникла Україна» (2005 рік), «Як українські міфи по світу розійшлися» (2009 рік).
НЕ залишився осторонь суспільно-політичного життя. Брав активну участь у діяльності Народного Руху України. Став засновником і першим головою Української селянської демократичної партії.
У 2001 році він став лауреатом літературної премії ім. Івана Кошелівця, а 2008 року був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
В останні роки життя Сергій Плачинда працював старшим науковим співробітником Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Досліджував праісторію та найдавнішу міфологію України. Незадовго до смерті оселився з дружиною на Черкащині, в селі Кантакузівка. Помер 7 вересня 2013 року.
17 жовтня 2019 року в Києві на будинку по вул. Олеся Гончара, 52, де жив Сергій Плачинда, було відкрито меморіальну дошку.
