160 років тому, 6 жовтня 1864-го, народився Сергій Шелухін, український юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, педагог.
Сергій Шелухін (псевдоніми: С. Павленко, С. Просвітянин, С. Кондратенко та ін.) народився в селі Деньги Золотоніського повіту (нині – Черкаська область) у дворянській родині, що виводила своє коріння від полтавського старшинського роду Шолух.
Першим його вчителем був Іван Бойко (племінник Тараса Шевченка). Потім він вступив до Лубенської класичної гімназії, яку тоді очолював відомий український громадський діяч та письменник, викладач грецької мови Матвій Симонов (Номис). Ще під час навчання в гімназії, а саме у 8 класі, Шелухін уклав підручник з тригонометрії.
Здобувши середню освіту, вступив до університету Св. Володимира в Києві, де прослухав курси на фізико-математичному факультеті. У 1885 році перевівся на юридичний факультет університету, аби здобути професію правника. Університетські студії талановитий студент поєднував із науковою роботою.
Після завершення навчання у 1888 році, під тиском життєвих обставин, полишив науку. Протягом 5 років займав різні посади в окружному суді Єлисаветграда (Кропивницький), був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської округи, а згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. Намагався знаходити час на дослідницьку діяльність, що зрештою вилилося у понад 20 резонансних праць із питань права.
Від 1902-го Шелухін жив в Одесі, де 15 років служив членом Одеського окружного суду, потім був Генеральним суддею та сенатором цивільного департаменту. Продовжував наукову діяльність, був обраний дійсним членом Київського юридичного товариства при університеті Св. Володимира, а також історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті.
У 1905 році став одним зі співзасновників одеської «Просвіти», де часто читав лекції та реферати, переважно з української тематики. Упродовж 1906-го він виступав на просвітянських засіданнях 18 разів з ґрунтовними розвідками про українську історію та літературу. Часто підкреслював, що український народ має особливу ментальність й вищий за московитів рівень правового мислення. Важливим й прямо на часі стало його дослідження «Значення рідної мови для народності і творчості».
Наукові погляди, очевидно, визначили й політичне майбутнє Шелухіна. Він був в опозиції до російського самодержавства, став одним із провідних функціонерів Української радикально-демократичної партії, входив до її Центрального комітету. З початком революційних подій 1917 року залишив Одесу, переїхав до Києва й поринув у законодавчу й державотворчу роботу. Від самого початку створення Центральної Ради він був у числі її найактивніших членів. Згодом правник очолив у Раді фракцію самостійників і різко критикував ідеї автономістів-федералістів, відстоюючи повну незалежність УНР.
У грудні 1917-го Сергій Шелухін зайняв посаду Генерального судді УНР, у січні наступного року його було призначено на посаду міністра юстиції в уряді Володимира Голубовича. В Українській Державі Павла Скоропадського його було обрано членом Державного Сенату. Саме Шелухіну було доручено очолити делеґацію Української Держави на перемовинах з совєтською росією (травень-жовтень 1918 року). В уряді Директорії Шелухін повернувся до посади міністра юстиції, одночасно будучи Генеральним прокурором.
Від 1921-го правник опинився на вимушеній еміґрації у Чехо-Словаччині. Обіймав посаду професора Українського Вільного Університету у Празі, продовжував свою громадсько-політичну, наукову та літературну діяльність. Зокрема, займався питанням української автокефалії, був представником УАПЦ у справах церковно-релігійних відносин із Церквами Чехо-Словаччини, Юґославії, Болгарії, Греції, Польщі та Сходу.
Сергій Шелухін написав низку глибоких наукових публікацій з права, історії, політології. Серед них: «Звідкіля походить Русь», «Історико-правні підстави української державності», «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів», «Україна» та інші.
Помер видатний український правник, науковець та літератор на 75-у році життя 25 травня 1938 року у Празі.
