Юрій Щур
Одеса, як дуже важливе і стратегічне місто на березі Чорного моря, безперечно, завжди цікавила українських націоналістів. Під час німецько-совєтської війни тут було створено обласний провід ОУН-р, який своєю діяльність охоплював усю територію Трансністрії. Одеську область вкрила мережа осередків, об’єднаних у районні та окружні ланки. За даними Т. Вінцковського та І. Нікульчи, протягом 1941-1944 років на території Трансністрії до самостійницького підпілля належало не менше тисячі осіб, питому вагу серед яких складали оунівці.
ОУН-р посилила свою діяльність в жовтні 1942 року, коли до Одеси прибули колишні керівники Південної похідної групи Тимофій Семчишин («Мирослав Річка») та Мефодій Павлишин («Матвій»). На той час тут підпіллям керував Богдан Яворський разом з Мирославом Чинегою («Курентулом»). Серед провідного активу можемо виокремити П. Вітряного (лідер групи спеціалістів), В. Брижицького (очолював групу педагогічних кадрів), П. Нанієв й Р. Гавдзинська (групи студіюючої молоді) та лідера молодіжного напрямку, студентку харчового технікуму Олександру Плеве (з усіх вищевказаних вона єдина станом на 1945 рік уникнула арешту совєтських органів держбезпеки).
Наприкінці 1942 року обласний провід очолив Тимофій Семчишин, його заступником призначено Мефодія Павлишина з обов’язками військового референта. Референтуру Служби безпеки було доручено Богдану Яворському, а пропагандистський напрямок – Мирославу Чинезі. Оргреферентом став підпільник «Лемко». Зв’язковим проводу був «Ваня». Серед співробітників референтури пропаганди згадуються Михайло Соколик («Ігор») та Ірина Горошенко («Дарина»).
На теренах Одещини була облаштована підпільна друкарня, куратором роботи якої був безпосередньо обласний провідник Семчишин. Тут друкувалися як видання місцевого підпілля («За державність», «Чорноморський вісник»), так і Проводу ОУН-р Південноукраїнських земель («Молода Україна»).
Не останню роль у діяльності одеських оунівців відігравав військовий напрямок. Керівником відповідної референтури Мефодієм Павлишиним було утворено мобілізаційний штаб УПА, до якого увійшли, зокрема,колишній лейтенант Червоної армії Нікульський й колишній поручик царської армії Брижицький. Задача співробітників штабу полягала у залученні до відділів УПА молоді й колишніх старшин царської й совєтської армій та УНР.
Для потреб повстанських відділів, які діяли на Західноукраїнських землях, обласний провід відправив значну кількість медикаментів (йод, хінін, аспірин, стрептоцид, перев’язочні матеріали тощо).
Цілком усвідомлюючи небезпеку від діяльності українських націоналістів в Одесі й області, совєтські спецслужби проводили протиоунівську діяльність ще під час румунської й німецької окупації. В обласному центрі було створено 2 совєтські резидентури у складі 12 агентів, частина з яких працювала виключно по лінії націоналістичного підпілля.
Активізувалася ця діяльність після повернення совєтської влади. Внаслідок проведення агентурно-слідчих заходів, члени ОУН були виявлені серед студентів університету, консервного й медичного інститутів, морського, дорожнього й харчового технікумів, стоматологічної школи, а також серед педагогічного складу навчальних закладів, артистів Українського театру ім. Шевченка, працівників порту, ряду промислових підприємств тощо. На периферії основною базою для підпілля стали молодь, вчителі та колишні учасники Української революції 1917-1921 років.
На території Одеси станом на середину 1945 року, внаслідок агентурно-оперативної роботи, було встановлено 73 особи, які належали до підпілля ОУН-р, із них 45 було заарештовано, 25 – оголошені у розшук. У активній розробці перебували троє: дружина Семчишина Таісія Захарова («Лєна»), науковий співробітник Археологічного музею Теофіл Згоральський (підтримував зв’язки із оунівцем Святославом Караванським) та бухгалтер районного житлоуправління, учасниця похідної групи Ірина Шумська.
На периферії співробітникам одеського НКГБ були виявлені осередки ОУН-р у наступних районах: Голованівському (Кіровоградська область), Першотравневому (пізніше – в Захарівському районі), Ширяївському, Балтському, Ананьївському, Грушківському (з 1949 року центр району перенесено до м. Ульянівка, Кіровоградська область), Андре-Іванівському (пізніше – Миколаївському), Любашівському, Мостовському (пізніше – населений пункт Доманівського району Миколаївської області) та власне Доманівському.
У Голованівці підпілля було організоване Ярославом Христюком. До керівництва належали також Іван Рудник та Федір Хоменко, які, працюючи в місцевій друкарні, організували нелегальний випуск націоналістичної літератури, яку потім поширювали на території району. В районі також було створено й озброєно відділ УПА, який наприкінці 1943 року відійшов у Вінницькі ліси.
У Любашівському районі осередки підпілля були створені в червні 1943 року під час приїзду з Одеси колишнього капітану Чорноморського флоту Володимира Аркана, що видавав себе за комерсанта. Мостівське підпілля було створене студентом Миколою Ковалем, який знаходився на зв’язку із військовим референтом Павлишиним. Розбудовою ОУН-р у Ширяївському районі займалися Мефодій Павлишин та зв’язковий обласного проводу «Ваня», якого тут знали як Івана Корчинського. Він же працював і у Балтському районі.
Загалом, на периферії, на середину літа 1945 року було виявлено 88 членів ОУН-р, з них заарештовано – 35.
Одеське підпілля ОУН, керованої полковником Андрієм Мельником, потрапило до пастки совєтських спецслужб на початку свого існування. У січні 1942 року у Києві до організації був залучений Федір Крикун, який отримав псевдонім «Морський» і був призначений обласним провідником на Одесу. Залучення до ОУН Крикун розпочав у колі найближчого оточення. Однак особа, яка була залучена ним першою, виявилася агентом НКГБ «Гусєвим». Цей агент був призначений Крикуном на посаду керівника міського проводу ОУН в Одесі під псевдо «Сивий-Старий».
В рамках роботи з налагодження діяльності ОУН по області, Федір Крикун створив кооператив для чиновників одеського муніципалітету. На чолі кооперативу, знову ж таки, опинився «Гусєв». До новоствореної організації набиралися люди з середовища ОУН, а поїздки на заготівлю продуктів використовувалися для створення осередків підпілля. Зокрема, таким чином вдалося організувати малочисельні ланки в Ширяївському, Кривоозерському (тепер – в Миколаївській області) та Одеському приміському районах.
Після повернення совєтської влади вирахувати підпілля, враховуючи наявність агента на керівній посаді, було неважко. На 28 членів ОУН була заведена агентурна справа. Заарештовано було 16 оунівців, 7 перебували у розшуку, ще 5 активно розроблялися. Серед заарештованих був і провідник Федір Крикун, також директор Українського театру Степан Бондарчук («Батя») та доцент Одеського університету Федір Шулянський.
У 1946 році совєтським спецслужбам вдалося виявити ще один осередок цієї організації. Агентурна справа «Застава» була заведена на групу переселенців із західноукраїнських земель, яких підозрювали у належності до ОУН, очолюваної Мельником. У розробці перебувало 5 осіб, зокрема колишні жителі с. Городло Грубешівського повіту Люблінського воєводства (Польща):
– Данило Мелех, 1918 р.н., колишній офіцер польської армії, різноробочий у колгоспі;
– Іван Павлюк, 1916 р.н., працював на заготівлях у сільській кооперації;
– Степан Уляницький, 1913 р.н., в період німецької окупації – волосний муж довір’я, працював вантажником на залізничній станції.
Переїхавши до Одеської області, ці люди проводили антисовєтську діяльність й, на думку МГБ, займалися створенням осередків підпілля у Роздільнянському, Ширяївському й інших районах Одеської області. Данило Мелех у приватній розмові із своїм знайомим, який виявився агентом МГБ, говорив, що задача підпільників полягає у розширені мережі й налагоджені зв’язків із ОУН на Західній Україні. З цією метою, зокрема, готувалися зв’язкові для поїздки на Волинь задля отримання вказівок щодо діяльності та літератури для поширення.
Ще один гурт українців – переселенців із Західних теренів України потрапив у розробку чекістів у травні 1947 року. Тоді співробітниками УМГБ Одеської області від агентів «Орла» й «П’ятого» було отримано дані про те, що слюсар Одеського суперфосфатного заводу Омелян Шинкарь групує навколо себе осіб, які прибули із Західної України. З метою розробки Шинкаря, до нього вдало був підставлений кваліфікований агент «Богдан», який в процесі спілкування зумів втертися у довіру й пізніше Шинкарем був залучений до націоналістичної організації, створеної ним у Одесі.
«Богдан» з’ясував, що Шинкарь, він же Шинкаренко, уродженець і довший час житель Више-Дубечанського (тепер – Вишгородського) району Київської області, у 1930-му році за антисовєтську діяльність був засуджений до 10 років ув’язнення. Після відбуття терміну у 1941 році призваний до Червоної армії, але дезертирував і перейшов до німців. Повернувся на батьківщину, де працював у поліції, пізніше у складі бойового підрозділу брав участь у зіткненнях з совєтськими військами.
Відступав з німцями, спершу був у Кракові, потім – у Празі. За оповідями Шинкаря, встановив зв’язок із командуванням дивізії «Галичина», зокрема з генералом Павлом Шадруком. Був слухачем курсів у Празі, відходив до Західної Німеччини, в американську зону окупації. Але по репатріації був відправлений до СССР.
Прибувши до України, Шинкарь намагався оселитися неподалік від Києва, але побоювався, що буде впізнаний і засуджений за дезертирство та службу в поліції. Він підробив документи, змінив прізвище на Шинкаренко й оселився в Одесі. Проживаючи тут, Шинкарь постійно намагався встановити контакти із діючим на Західноукраїнських землях підпіллям ОУН.
На основі зібраних даних співробітниками МДБ була заведена агентурна справа «Гниль», по якій взяті в розробку:
– Омелян Шинкарь, він же Шинкаренко, 1899 р.н., уродженець с. Сваром’є (було затоплене водами Київського водосховища) Више-Дубечанського району Київської області;
– Тетяна Троценко, 1904 р.н., уродженка Одеси, співмешканка Шинкаря;
– Данило Белусяк, 1919 р.н., уродженець Івано-Франківської області, колишній боєць УПА, слюсар суперфосфатного заводу;
– Степан Колісник, 1920 р.н., уродженець Івано-Франківської області, слюсар суперфосфатного заводу;
– Михайло Андрусяк, 1922 р.н., уродженець Івано-Франківської області, слюсар суперфосфатного заводу;
– Павло Колушко, 1924 р.н., уродженець Тернопільської області, слюсар суперфосфатного заводу;
– Анна Бойчук, 1899 р.н., уродженка Одеси, колишній член «Просвіти», буфетниця суперфосфатного заводу;
– Валентина Бойчук, 1924 р.н., уродженка Одеси, машиністка Обласного комітету профспілки комунгоспу.
В процесі агентурної розробки Шинкаря та його оточення було встановлено, що останній через Троценко періодично збирав учасників підпільної організації й обговорював з ними питання практичних заходів боротьби з совєтським режимом, вивчалася націоналістична література, розроблялися плани виготовлення та поширення націоналістичних листівок.
На одній з таких нарад Шинкарь запропонував учасникам своєї організації надсилати антисовєтські листівки на адреси секретарів райкомів КП(б)У, голів райвиконкомів й сільських рад, керівників совєтських закладів, органів МГБ й інших.
Зауважимо, що члени ОУН-р в цей же час широко практикували подібну діяльність, «засипаючи» Наддніпрянську Україну письмовою та друкованою агітацією через пошту. Одеські ж патріоти, для того щоби заплутати сліди, конверти з листівками планували вкидати не в місті, а у скриньки проїжджаючих поїздів.
Маючи бажання встановити зв’язки із підпіллям ОУН, Шинкарь тричі направляв учасників свої групи в Івано-Франківську область. Так у липні 1948 року у Солотвинський (Богородчанський) район виїжджав Белусяк, який мав зустрічі із учасниками оунівського підпілля. Від них він отримав і доправив в Одесу велику кількість націоналістичних листівок. Ці листівки Шинкарь намагався поширити в Одесі, але в результаті проведеної МГБ комбінації вони опинилися в руках совєтської агентури й тим самим були вилучені.
В листопаді 1948 року в Солотвинський район виїжджали Колісник та Колушко із завданням встановити зв’язок з підпіллям і домовитися про приїзд зв’язкового до Одеси, але з невідомих причин це завдання виконане не було. У січні 1949 року в черговий раз на вказані терені виїжджав Белусяк, який відвіз для потреб підпілля бінокль, плащ-намети та інші речі, а також лист від Шинкаря з проханням до керівництва підпілля надати досвідченого підпільника для налагодження організаційної діяльності.
Повернувшись до Одеси, Белусяк доповів, що зв’язок встановлено й існує домовленість про прибуття підпільника. Однак у вказаний час, з невідомих причин, ніхто не з’явився.
В історії діяльності одеської організації на чолі з Шинкарем був й епізод з намаганням поширити діяльність на територію Київської області. В якості зв’язкового й вербувальника був відправлений совєтський агент «Богдан», який отримав від Шинкаря список контактів на малій батьківщині останнього. Як було встановлено, більшість з цих людей були прямими родичами Шинкаря, проте на контакт з його відпоручником не йшли й від розмов на антисовєтські теми утрималися.
У лютому 1949 року в помешканні Шинкаря відбулася чергова нарада, де члени організації, уродженці Західної України, виступили з вимогою активізації антисовєтської боротьби. У випадку бездіяльності планували виїхати на Івано-Франківщину, де приєднатися до збройного підпілля ОУН.
Тим часом, співробітники МГБ намагалися просунути свого агента «Богдана» по каналам зв’язку організації Шинкаря в підпілля ОУН, що діяло в Солотвинському районі, але безуспішно. А враховуючи, що підпільна організація невпинно рухалася в бік радикалізації діяльності, було вирішено виводити агента зі справи.
Сама ж агентурна справа була реалізована. Восьмеро членів націоналістичної організації, яка діяла у Одесі, були заарештовані. Під час обшуку на подвір’ї у Шинкаря було знайдено схованку, де й виявлено частину листівок ОУН, привезених Белусяком із Західної України.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
