На початку 1990-х років Україна володіла ядерним потенціялом, що робив її третьою найбільш потужною ядерною державою у світі після США та росії. Це не було перебільшенням — на території України розміщувалося 176 міжконтинентальних балістичних ракет оснащених тисячами боєголовок. Крім того, до нашого арсеналу входили стратегічні бомбардувальники Ту-95МС і Ту-160, а також до чотирьох тисяч тактичних ядерних боєзарядів. За оцінками, Україна контролювала від 1,514 до понад 2,100 стратегічних ядерних боєзарядів, розміщених у шахтних установках і на літаках, а також до 4,200 тактичних одиниць, які не потребували централізованих кодів запуску.
Цей арсенал формально перебував у підпорядкуванні командування срср, але після розпаду союзу його власником стала саме Україна. У цей момент історії перед Києвом відкривався складний, але потенційно потужний шлях: або зберегти ядерну зброю як інструмент стратегічного стримування, або віддати її в обмін на обіцянки. Тодішня українська влада обрала другий варіант — і, як показала історія, зробила це без належного забезпечення власної безпеки. Для порівняння, на початку 1990-х: Велика Британія володіла близько 300 одиницями, Франція — близько 500, США — приблизно 22,000, а росія — понад 27,000 боєзарядів. Наразі арсенали скорочено.
Будапештський меморандум: папір, який нічого не ґарантував
5 грудня 1994 року Україна підписала Будапештський меморандум разом із росією, США та Великою Британією. Документ проголошував, що ці держави поважають суверенітет, незалежність і територіяльну цілісність України, зобов’язуються не застосовувати силу чи економічний тиск і не використовувати ядерну зброю проти країни, що добровільно відмовилась від свого арсеналу. Фактично, це було своєрідне моральне зобов’язання — без жодного механізму примусу, санкцій або практичних інструментів впливу.
Київ не отримав жодного військового захисту чи інтеґрації в безпекові структури, натомість втратив реальний інструмент стримування. Умови були нав’язані зовнішнім тиском. США в особі адміністрації Білла Клінтона наполягали на ядерному роззброєнні задля запобігання «розповзання» зброї масового ураження після розпаду срср. росія вимагала повернення всього арсеналу в обмін на добросусідство. Українська політична еліта — Леонід Кравчук, а потім Леонід Кучма — не мали ні геополітичного впливу, ні стратегічного бачення, аби розпочати гру з довгостроковим розрахунком.
Усе вирішилось на короткотермінових компромісах, страху перед економічним упадком і потребі в грошах. США пообіцяли фінансову допомогу, а росія — енерґетичні поставки. Ядерні боєголовки вивезли, пускові шахти підірвали, авіяцію порізали. А Україна залишилася з величезною дірою у сфері національної безпеки.
2014 і 2022: коли “ґарантії” виявилися фікцією
Крах ілюзій настав у 2014 році, коли росія анексувала Крим та розв’язала війну на Донбасі. І США, і Британія, і міжнародні організації обмежилися заявами про підтримку і стурбованість. Не було ані спільного військового реаґування, ані чіткої реалізації ґарантій. Ті, хто мав захищати територіяльну цілісність України, ховалися за юридичною неоднозначністю меморандуму. Усе, що тоді було запропоновано, — це санкції та фінансова допомога.
У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, стало очевидно: жодних ґарантій не існує. Західна допомога з’явилась лише тоді, коли стало ясно, що українська армія здатна боротися, коли самі українці кров’ю захищають власну державу. Будапештський меморандум залишився мертвою деклярацією, прикладом того, як дипломатія без зобов’язань оголила безпеку.
Світ визнав: реальна безпека можлива лише за умови власної сили. Україна платитиме ще роки: життями, грошима, окупованими територіями. Платитиме за ілюзію, яку підписали у 1994 році.
Армія замість ілюзій: лекції безпекового реалізму
Нинішня війна — це не лише боротьба за території. Це — реабілітація стратегічної суб’єктності України. І ключовий висновок: ніхто не ґарантує безпеку державі, яка не має власної сили. Єдиний спосіб уникнути повторення помилок — це побудова сильної, озброєної, технологічно оснащеної армії.
Це включає повноцінну військово-промислову базу, здатну виробляти не тільки бронетехніку та артилерію, а й високоточну зброю, безпілотники, системи ППО, РЕБи та інше. І тут критично важлива роль союзників: не лише у вигляді поставок, а й у вигляді інвестицій у спільне виробництво. Данія показала приклад: створення данської моделі, спрямованої не просто на допомогу, а на локалізацію виробництва озброєнь в Україні — це нова модель. Це не допомога, а партнерство. Це не гуманітарний пайок, а співучасть у створенні стійкої системи оборони.
Маємо шанс перетворити фронт на лябораторію інновацій, а армію — на інструмент стримування, який більше не дозволить жодному аґресору навіть уявити аґресію.
Ціна миру — не у дипломатії, а в сталі
Історія денуклеаризації України — це не просто про втрачену зброю. Це історія про фатальну наївність, стратегічну слабкість і хибну віру в міжнародні обіцянки. Ми були серед перших, хто відмовився від ядерного арсеналу заради миру. І ми першими отримали найбільшу війну в Європі після Другої Світової війни.
Потрібно визнати правду: світ влаштований жорстоко. Безпека — це не підпис на папері, а залізо, підготовлені солдати й виробничі потужності. Не існує іншої ґарантії, окрім сили. Помилка 1990-х більше не має повторитися. Історія дала нам шанс виправити минуле, ціною сьогодення. І ми не маємо права втратити цей шанс вдруге.
Фото: Вікіпедія
Олег Саркіц,
«Українські новини»
