Любомир Луцюк
«Ми отримали запит від Сполучених Штатів щодо конкретної підтримки у сфері захисту від «Шахедів» на Близькому Сході. Я дав вказівки надати необхідні засоби та забезпечити присутність українських фахівців, які можуть гарантувати необхідний рівень безпеки. Україна допомагає партнерам, які допомагають забезпечити нашу безпеку та захищають життя наших людей. Слава Україні!» — Володимир Зеленський, 5 березня 2026 року
Коли війна Росії проти України вступає у свій п’ятий рік, українські міста, енергетична інфраструктура та цивільні об’єкти зазнають невпинних ударів від розроблених в Ірані дронів «Шахед» (відомих як «Герань-2») та російських балістичних і крилатих ракет. Ніч за ніччю українці витримують цю кампанію терору, виробляючи у горнилі найбільш інтенсивного сухопутного конфлікту в Європі з часів Другої світової війни передові знання у сфері протидії дронам і ракетного захисту.
Тим часом Росія значною мірою налагодила власне виробництво «Шахедів» на таких об’єктах, як «Алабуга» у Татарстані, досягаючи тисяч одиниць на місяць з домінуванням вітчизняних комплектуючих. Іран більше не надає Росії суттєвої прямої підтримки. Режим у Тегерані стурбований власним виживанням під тиском тривалих американських та ізраїльських ударів.
Нещодавно Сполучені Штати звернулись до України з проханням використати її бойовий досвід у сфері протидії дронам для захисту союзників на Близькому Сході від іранських атак дронами «Шахед». Президент Зеленський відповів ствердно, доручивши чиновникам постачати техніку та направляти фахівців — наголосивши при цьому, що така допомога не повинна послаблювати власну оборону України та має відповідати принципу взаємної безпеки. Це було рішення лідера, який усвідомлює ціну відмови з точки зору допомоги та підтримки, але наполягає на взаємній вигоді, а не односторонніх поступках.
Україна створила малозатратні, але надзвичайно ефективні системи протидії дронам, яких досі бракує багатьом силам НАТО. Ці здобуті в боях можливості привернули міжнародну увагу. Проте Україна змушена орієнтуватися в заплутаній мережі союзів, де взаємність часто залишається декларативною.
Ізраїль, попри наявність передових систем на кшталт «Залізного купола», відмовився ділитися ними з Києвом — посилаючись на власні потреби безпеки та стосунки з Росією в Сирії. З точки зору України, така стриманість може виглядати як розрахована байдужість, а не просто обережність. Внесок Ізраїлю — наприклад, перенаправлення застарілої техніки через США — сприймається як мінімальний і неохочий.
У лютому 2025 року, відзначаючи третю річницю війни, Ізраїль разом зі Сполученими Штатами та Росією проголосував проти резолюції ООН, що підтверджувала територіальну цілісність України. У лютому 2026 року Ізраїль змінив позицію й проголосував «за» аналогічний документ — за кілька днів до скоординованих американсько-ізраїльських ударів по Ірану. Як зазначав Талейран, дипломатичний вибір часу рідко буває випадковим.
Тим часом те, що я називаю американським «планом шматка», виявляє тривожну закономірність. Обрані Дональдом Трампом посланці — Стів Вітков і Джаред Кушнер — виносять на розгляд пропозиції, що зобов’язують Україну поступитися територіями, навіть тими, які вона досі контролює, в обмін на тимчасове припинення російського вторгнення. Показово, що Сполучені Штати ніколи не вимагали від Ізраїлю поступатися територіями заради миру — проте Україна, яка безсумнівно є жертвою агресії, зазнає тиску з метою примусити її погодитися на власне розчленування.
Прислужники Трампа поставилися до суверенітету атакованої нації як до предмету торгу. Їхня упередженість проявляється не лише в словах — вона закарбована в їхніх маршрутах. Жоден із них жодного разу не відвідав Київ. Проте обоє здійснили чисельні поїздки до Москви, наперебій добиваючись аудієнцій у Путіна. Чиї інтереси вони обстоюють — видно з того, куди вони обирають їхати.
Близькосхідний конфлікт відповідає стратегічним цілям Ізраїлю та США, однак майже не дає безпосередніх переваг для виживання України. Проте Вашингтон звернувся до Києва по захист від тих самих дронів, які Росія щодня застосовує проти українських міст.
Україна — не прохач. Вона постала як ключовий європейський новатор у сфері бойових технологій. Однак від неї постійно вимагають давати більше, ніж вона отримує натомість.
Ця закономірність не нова. У 1994 році, відповідно до Будапештського меморандуму, Україна відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі в обмін на гарантії безпеки з боку США, Великої Британії та Росії. Захід не виконав цих зобов’язань після того, як Росія атакувала Україну у 2014 році. Сьогодні ця динаміка зберігається: військові інновації України затребувані, тоді як тиск на Київ з метою спонукати до компромісу з агресором лише посилюється.
Зеленський вирішив допомогти все одно — відверто суперечити Вашингтону зараз було б нерозумно. Проте дисбаланс очевидний.
Україна переможе — не завдяки своїм союзникам, а попри них. Коли буде написана історія цієї війни, світ дасть оцінку тому, чий бік обрала Америка — і чому. Українці ніколи не забудуть, хто був їхніми справжніми друзями.
Любомир Луцюк — почесний професор Королівського військового коледжу Канади та старший науковий співробітник Кафедри українознавства Університету Торонто.
