Учасники Літнього Інститути перед школою ім. Івана Пулюя в Львові
Багато хто казав нам не їхати в Україну на Літній Інститут 2023.
Деякі минулі спонсори відмовилися підтримати нас фінансово, що означало щонайменше 3,000 кан. доларів у видатках для кожного з нас. Семеро вирішили, що обов’язково поїдемо, бо не бачили українських колеґ особисто ще до Covid-19, а тепер ще і війна.
Кожен з нас вирішив продовжувати наші освітні програми, щоби підтримати проґрес України. Їхньою метою — відповідати міжнародним стандартам, а нашою метою – підтримати українських колеґ, які залишилися ізольованими під час вторгнення та війни.
Інститут професійного розвитку, що входить до Світового Конґресу Українців та Міжнародної координаційної Ради з питань освіти, співпрацює з Освітнім Комітетом як проєкт Канадсько-Української Фундації.
Цьогорічна програма українського Літнього Інституту включала сімох канадців, усі члени Пласту, які особисто презентували курси підвищення кваліфікацій. Богдан Колос (Торонто) викладав курс для шкільних директорів, Орест Гарас (Сейнт Кетеринс) обговорив стосунки з батьками; Ірина Гарас (Сейнт Кетеринс) пояснила кооперативну освітню співпрацю; Софія Березовська (Торонто) викладала англійську мову; Христя Желтвай (Торонто) викладала математику; Борислав Білаш ІІ (Нью-Джерзі) представляв навчання природничих наук; Оксана Винницька-Юсипович (Торонто-Львів) пояснювала засади «Нової Української Школи».
Ще троє канадських освітян, які не змогли здійснити поїздку (Ірина Перегінець, Торонто; Марко Стадник, Торонто; та Маланка Ковалюк, Оттава) брали участь в курсах онлайн, через «ZOOM».
Тижневий Літній Інститут відбувся у місцевій школі у Львові, в якому взяло участь понад двісті учителів, переважно з околиць Львова, а також із Закарпатської та Полтавської областей.
Курси підвищення кваліфікацій учителів організовуються на місцевому рівні, щоб дати українським вчителям можливість виконати обов’язкові професійні вимоги. На цих курсах місцеві вчителі були ознайомлені з нещодавніми північноамериканськими освітніми підходами. Вони взяли участь у дискусіях, щоб зрозуміти, які нові ідеї та підходи вони можуть додати до свого викладацького «репертуару».
Анна Величко, заступниця директора з питань освіти міста Львова, була присутня на деяких заняттях. Вона прокоментувала, що «протягом 5 днів, команди з 19 шкіл об’єдналися великою сім’єю з 180 однодумців, що ділять спільні цінності нової української школи. Ми прагнемо до гідності, рівності, справедливості, турботи, чесності, довіри, патріотизму, соціальної відповідальності, лідерства та самореалізації, свободи, а головне — відсутності корупції та фаворитизму».
Пані Величко продовжила: «Ці команди втілили свої ідеї, займалися творчістю, досліджували, рефлексували та створили неймовірні проєкти та продукти. Одним з головних досягнень було побудування річного плану роботи у школах на основі ціннісного підходу та сенсу. Важливо разом продовжувати будувати майбутнє освіти, в якому кожна дитина отримує якісну та надійну освіту, а кожен вчитель є справжнім лідером і натхненником своїх учнів. Лише разом ми здатні зробити позитивні зміни у світі освіти».
Канадським вчителям пощастило почути сирени повітряної тривоги лише двічі за час десятиденної поїздки. Лише двічі атаки дронів проникали в систему оборони України навколо Львова. У день атаки Львова остаточна кількість загиблих була 10 осіб, понад тридцять госпіталізованих. Іноземці не постраждали. Ми всі були вдячні за те, що уникли поранення, навіть знаючи, що була така можливість.
Історичне багатство Львова було постійним нагадуванням про те, що хоч ми й народилися деінде, нам потрібно час від часу особисто «повертатися додому». Ми змогли зануритися та відновити свої почуття у вируючій діяльності львівського ринку. Проте в останній вечір, насолоджуючись центром міста, зіставлення зображень сильно вразило мене, і я не можу їх забути.
Ми сіли за останню трапезу на центральній площі Львова, і я випадково помітив молоду пару, яка сиділа за столиком неподалік і дивилася один одному в очі. Я звернув увагу на його футболку «ветеран канадської армії» і запитав, чи він з Канади. Він відповів, що ні, що останні вісім років служив у бельгійській армії. Але тепер він записався до ЗСУ і тренував українських солдатів. Того дня мав відпустку і проводив день з коханою.
Я повернувся до своїх друзів за нашим столиком у ресторані і подивився на натовп, що кружляв довкола львівської ратуші укріпленої мішками піску. Я побачив молодого, здорового чоловіка, який ішов по колу довкруги ратуші з маленькою дитиною поруч, яка трималася його червоної безрукої правої кінцівки, а другу руку яку мав ампутовану в лікті…
Я знав, що нам потрібно бути тут, в Україні. Це війна.
Богдан Колос
