З імперською цензурою Тарас Шевченко зіткнувся практично з перших кроків виходу на широку публіку. І не лише тому, що в ті часи жоден літературний твір не мав права бути опублікованим без відмітки цензора, підпорядкованого Головному управлінню цензури Міністерства народної освіти Російської імперії, але і через самоцензуру, яка існувала у суспільстві і змушувала «дмухати на холодне».
Рукопис Шевченкової збірки Три літа із цензурними позначками. Із факсимільного видання
Усі пам’ятають історію першого «Кобзаря», до появи на світ якого у 1840 році долучилися поет з Пирятинського повіту Полтавщини Євген Гребінка та полтавський землевласник Петро Мартос. До «Кобзаря» тоді увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».
Так от, цей «Кобзар» відомий у двох варіантах: на 106 та 116 сторінок. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Припускають, що це зробив сам Мартос, злякавшись можливих санкцій.
«У реакційних колах «Кобзар» одразу ж викликав суперечки й зазнав нападок. Про одну з таких суперечок, – що відбулася 23 квітня 1840 року на вечорі в М.Маркевича, на якому був присутній і Шевченко, – в щоденнику Маркевича читаємо: «А Кукольник уже напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря» шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай». Цей переляк і відчай, очевидно, й спонукали Мартоса, не зупиняючись перед додатковими видатками на переверстку, вилучити з «Кобзаря» ряд уривків, публікація яких могла мати неприємні наслідки не тільки для автора (що й показав згодом розгляд «Кобзаря» в ІІІ відділі)», – зазначав відомий шевченкознавець Василь Бородін.
Кобзар Тараса Шевченка, виданий коштом Платона Симиренка 1860 рік
З купюрами вийшли і два наступні прижиттєві видання Шевченкового «Кобзаря» (1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар», до восьми творів із видання 1840 року була додана ще поема «Гайдамаки») та 1860 року, кошти на який дав цукрозаводчик Платон Симиренко (до цього «Кобзаря» увійшли 17 творів). І ці купюри були суттєвими. «Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи, та так проклята одчистила, що я ледве пізнав свої діточки», – писав сам Шевченко в листі до зятя Симиренка Олексія Хропаля.
Взагалі, в 1858 році, повернувшись із заслання і опинившись у вирі суспільного життя, Тарас Шевченко загорівся ідеєю видати двотомник «Поезія Т.Шевченка», розмістивши у першому свої вірші, написані до заслання, а в другому — створені на засланні й після нього. До цензурного комітету він подав збірку на 338 сторінок, яка починалася віршем «Думи мої…» й завершувалася циклом «Псалми Давидові». Окрім раніше виданих туди ввійшла також поема «Наймичка»
Утім, дозволу на публікацію цієї збірки довелося чекати майже рік, і повернулася вона зі значними змінами. Цензори обрізали понад половину «Дум», вилучили 56 рядків із поеми «Сліпий», вступ із «Гайдамаків» («Все йде, все минає»). У поемі «Катерина» і багатьох віршах зробили купюри. А поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик» та вірш «Заповіт» взагалі заборонили друкувати.
Сторінка рукописного Кобзаря Василя Гнилосирова 1861 Репринтне видання 2013
Цензурні купюри супроводжували видання творів Шевченка і після смерті поета. Що ж найбільше не сподобалося царським цензорам у його віршах? Передусім, із поезій вилучалася будь-яка критика Російської імперії (у Шевченка це, практично незмінно – Московщина), «богохульні» та антицерковні рядки та будь-який натяк на окремішню українську ідентичність чи підневільне становище українців. «Шевченко не пробуждал высоких чувств к великому государству Российскому, ибо проповедовал украинофильство и не мог говорить о воссоединении Малороссии с Россией без ненависти», — писав про Шевченка один із російських цензорів.
Наприклад, у виданні «Кобзаря» 1894 року із поеми «Іржавець» вилучили 40 рядків, де були навіть найменші натяки проти Петра І чи російської політики. Великі шматки були вилучені і з віршів «Чигирине, Чигирине», «І мертвим і живим…», «До Основ’яненка». А відомий «Заповіт» у цьому виданні взагалі складався лише з першого куплету – далі ішли самі цензорські крапки.
Під заборону потрапили, зокрема, такі рядки:
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
«І мертвим і живим…»
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде.
Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
«До Основ’яненка»
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
«Чигирине, Чигирине»
Утім, існували й інші «Кобзарі» — нецензуровані. Після арешту Тараса Шевченка в 1847 році, коли друковані «Кобзарі» були заборонені в Російській Імперії і вилучалися із усіх бібліотек та книгосховищ, почався процес масового переписування і «ходіння по руках» як окремих поезій Шевченка, так і всього «Кобзаря». Наприклад, зберігся примірник «Кобзаря», переписаного і розмальованого друзями Шевченка, який вони подарували поетові замість вилученого охранкою, після повернення із заслання. Також відмий рукописний «Кобзар» 1861 року багатолітнього доглядача могили Тараса Шевченка, а тоді – студента історико-філологічного факультету Харківського університету Василя Гнилосирова.
Щоправда, до цих «Кобзарів» іноді потрапляли твори інших поетів, близьких до Шевченка по духу. Так, на Галичині довгий час приписували Шевченкові вірш «Ще не вмерла Україна», і Михайло Вербицький, коли писав музику Гімну, був переконаний, що це слова Шевченка.
Саме ці рукописні «Кобзарі» (а ще – перший нецензурований «Кобзар» виданий у 1876 році в Празі) стали основою для масового видання поезії Тараса Шевченка, яке розпочалося після послаблення російської царської реакції в 1905 році, а з початком Української революції 1917-1921 років вибухнуло з новою силою. Товариства «Просвіта» підняли Шевченкове слово на свій прапор, а Центральна Рада у 1917 році вперше оголосила день народження Шевченка національним святом і вихідним днем. У той час з’явилися десятки приватних видавництв, які масово видавали українську літературу. І твори Шевченка також.
Але так тривало недовго. Уже в 1922 році з метою зведення всіх існуючих напрямів цензури під єдине керівництво народного комісаріату освіти було засноване Головне управління у справах літератури й видавництв (Головліт), який видавав дозволи на випуск у світ книжок, періодичних видань, затвердження редакційних колеґій (відповідальних редакторів), відкриття видавництв і затвердження їх редакцій, складання орієнтовного плану видавничої продукції (з визначенням обсягу та проценту літератури по окремих жанрах і для окремих груп споживачів).
Цікаво, що одним із перших кроків Головліту стала заборона приватним видавцям друкувати твори Шевченка та деяких інших класиків української літератури – це право мали лише державні видавництва. У це при тому, що щорічно твори поета видавалися та перевидавалися величезними тиражами. Так, лише з 1920 до 1938 рр. побачили світ 182 назви видань загальним накладом 2 991 790 примірників.
Із згортанням політики українізації та посиленням репресій проти української інтелігенції під заборону потрапили і «Кобзарі», які масово почали вилучатися із бібліотек та книгозбірень. У першу чергу «під ніж» потрапили книги із «ідеологічно неправильними» передмовами, примітками, просто згаданими іменами новоявлених «ворогів народу». Так, у 1933 році весь наклад тритомного видання Шевченкових творів за редакцією відомого літературознавця Олекси Дорошкевича комуністична цензура конфіскувала та вилучила з бібліотек і книготорговельної мережі. Жертвами сталінських репресій стали і всі причетні до виходу у світ видання «Кобзаря» 1931 року. Розстріляли червоні кати в 1937 році художника-ілюстратора Седляра, а його творчий доробок знищили.
Не реалізованою лишилася й ідея видання академічного 8-10-томного повного зібрання творів Шевченка, над яким працювали С.Єфремов, М.Новицький, Д.Ревуцький, П.Филипович, В.Міяковський, А.Лобода, П.Рулін, О.Новицький. Пізніше більшість із них були репресовані із ярликом «шевченкознавець-націоналіст». Сергія Єфремова визнали винним в організації вигаданої в ГПУ Спілки Визволення України. Символічно, що показовий політичний процес над «членами СВУ» в Харківському оперному театрі розпочався 9 березня 1930 року, в день народження Шевченка.
Але повністю заборонити Шевченка російсько-комуністична влада не могла. Тому від самого початку його всіляко намагалися зробити «своїм»: у передмовах робився акцент в першу чергу на кріпацьке походження та солдатчину, а його твори маркувалися як «антикріпосицькі», «атеїстичні», «пролетарські». Ось типова риторика з передмови відомої шевченкознавиці Єлизавети Середи до видання 1982 року «Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861»: «Поет-інтернаціоналіст, він був пристрасним пропагандистом і полум’яним захисником ідей дружби і єднання всіх поневолених народів. Усю свою творчість і все своє життя Шевченко поставив на службу революційно-визвольній боротьбі проти кріпацтва і самодержавства. Велика любов до трудового народу, заклик до революційної боротьби за повалення кріпосницького ладу поєднувалися в поета з непохитною вірою в перемогу над царизмом».
Фрагмент передмови до Вибраних творів Тараса Шевченка 1949 року
Ще один штрих, який мав бути присутнім у всіх радянських передмовах і коментарях – це цитати вождів партії та обов’язковий наголос на «вплив» на творчість поета «передової російської інтелігенції». У згаданій передмові цей канон також дотримано: «До пропонованого читачам другого видання цієї книжки додані віднайдені нові офіційні документи, записи в щоденниках сучасників і друзів Т. Г. Шевченка, матеріали тогочасної періодики про зв’язки українського поета з передовою російською громадськістю, зокрема з В. Г. Бєлінським, М. О. Добролюбовим, М. Г. Чернишевським, про вихід у світ прижиттєвих творів поета українською та російською мовами, про участь в Аральській експедиції та ін».
Бєлінський, Добролюбов і Чернишевський в радянські часи були введені в канон «батьків російської демократії», як Ленін, Маркс і Енгельс – в канон будівників комунізму.
Хоча той же Бєлінський зневажливо ставився до творчості Шевченка і писав про нього так: «Новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет. Если же эти господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам,– часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам — они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего». І більше того: ««Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам». І таке ставлення у «неістового Віссаріона» було не лише до Шевченка: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!».
Утім, у радянських передмовах та коментарях до Шевченка до таких подробиць і роз’яснень не вдавалися. Натомість, з одного боку всіляко підкреслюючи, що Шевченко «боровся проти царату», з іншого, як і в царській цензурі, найбільш антимосковські та проукраїнські твори Шевченка просто не друкувалися. Тільки, якщо в царські часи російська імперська цензура вилучала окремі рядки, то в СРСР зникали цілі твори. Так, до «Кобзаря» видання 1950 року не увійшло аж 18 творів, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине, Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.
Цікавою була практика масового видання так званих «Малих Кобзарів» – «вибраного Шевченка», до яких не входив жоден із його «неоднозначних» творів. А коментарі та передмови всіляко ліпили із Шевченка образ «вірного друга усіх пригноблених», який палко підтримував «російських демократів».
Що цікаво: якщо поезія «Чигирине, Чигирине» й потрапляла до канону цих «Малих Кобзарів», то переважно у варіанті, який фігурує в цензурованих дореволюційних «Кобзарях»:
За що ж боролись ми з панами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Татарські ребра??.
тоді як в академічному світі добре був відомий рукопис Тараса Шавченка, де його рукою були написані інші слова:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.
Не менш промовистими в радянські часи є і перекладацькі практики творів Шевченка, особливо російською. Звідти при перекладі позникала уся антиросійська риторика або була замінена на антицарську. Ось лише деякі приклади такого «перекладу»: «по-московськи лає» в російському варіанті стало «крепкой бранью осыпает»; «москалики що заздріли, то все очухрали» — «царских слуг объяла зависть, все поразоряли»; «ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували» — «Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала»; «на квиток повірив москалеві» — «Расписке поверил чиновничьей»; «може, Москва випалила і Дніпро спустила в синє море» — «Может, выжжена Украйна, может, Днепр спустили в синее море»; «Твої діти молодії… московською блекотою… заглушені» — «Сыновья родные… под царевой беленою… заглохшие»; «Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох» — «Когда начальство раскопает и славный обкрадет подвал».
А паралельно з цим будь-яка спроба відкрити для себе справжнього, живого Шевченка була підставою для того, щоб тебе «взяв на олівець» КГБ. 22 травня в Києві біля пам’ятника Шевченку щороку чергували «сексоти», записуючи кожного, хто приходив із квітами чи читав вірші поета, в «буржуазні націоналісти».
Повернення Шевченка в нашу культуру триває й досі. На початку 1990-х він був символом національно-культурного відродження. У 2014-му він був на барикадах Революції Гідності. І саме зараз, у час новітньої народної війни за незалежність України його антимосковська тема, яку так затято намагалися витерти з його творчості і російська, і комуністична цензури, набуває особливої ваги.
Тарас Шевченко мобілізує на боротьбу із російськими окупантами!
