Архіви мертві й мовчать доти, доки талановитий дослідник або дослідники не опублікують свої відкриття, які найчастіше стають для читацької аудиторії справжньою сенсацією. Архіви спецслужб — це crème de la crème — Клондайк, Ельдорадо та Форт-Нокс на одній полиці для дослідників історії. У цьому списку окремо виділяються архіви КДБ СРСР[1]. Офіційно КДБ припинив своє існування після розпаду СРСР у 1991 році, але насправді секрети КДБ досі ретельно охороняються у путінській росії. Указами президента путіна терміни розсекречення радянських архівів постійно продовжуються[2].
Навпаки, Служба Безпеки України (СБУ) та Служба Зовнішньої Розвідки України (СЗРУ) за останні кілька десятиліть розсекретили величезну кількість архівних документів КДБ СРСР. Архіви напівлеґальних та підпільних організацій, таких як Організація Українських Націоналістів (ОУН) та фракція цієї організації на чолі зі Степаном Бандерою, відома як ОУН(Б), а також партизанських армій, таких як Українська Повстанська Армія (УПА), є абсолютно унікальними.
ОУН як українське національно-політичне об’єднання було створено на першому з’їзді українських націоналістів у Відні з 27 січня до 3 лютого 1929 року внаслідок злиття кількох організацій. Головною метою ОУН було створення та зміцнення незалежної, єдиної Української держави. Першим лідером ОУН став Євген Коновалець, колишній лейтенант австро-угорської армії, полковник армії УНР[3]. Євгена Коновальця було вбито в Роттердамі співробітником НКВС[4] Павлом Судоплатовим у травні 1938 року підривом бомби, замаскованої під коробку шоколадних цукерок. Після смерті Коновальця, ОУН очолив його родич, колишній офіцер австро-угорської армії, полковник армії УНР Андрій Мельник.
У лютому 1940 року в ОУН стався розкол і утворилася ОУН(Б) — фракція активної молоді на чолі зі Степаном Бандерою, яка не погоджувалась з консервативним підходом керівництва ОУН, яке територіально перебувало за межами України і було схильне до менш радикальних методів опору та згодом відмовилося приєднатися до Акту проголошення незалежності України 30 червня 1941 року. Репресії нацистів проти ОУН(Б) спричинили широке народне повстання проти окупантів в Україні.
УПА була партизанською армією — воєнізованим крилом українських націоналістичних організацій, що проводила бойові дії проти всіх окупаційних сил (комуністичного СРСР та нацистської Німеччини) на території України. Перші озброєні частини було створено влітку 1941 року, але вони не підпорядковувалися і не входили до складу ОУН(Б). Наприкінці 1942 року ОУН(Б) ухвалила рішення сформувати партизанську армію, об’єднавши всі існуючі розосереджені збройні формування під єдиним командуванням. УПА, як військове крило ОУН(Б), було офіційно сформовано навесні-літом 1943 року. Спочатку керівництво УПА було тріумвіратом, але до кінця літа 1943 року командувачем УПА став харизматичний Роман Шухевич, лідер ОУН(Б). УПА воювала одночасно на трьох фронтах: проти СРСР, проти Німеччини та проти польських підпільних формувань. Однак під впливом Шухевича, Польський фронт було згорнуто, зосередивши зусилля українських націоналістів на боротьбі за незалежність України проти сталінських комуністів та гітлерівських націонал-соціалістів.
Нещодавно видавництво «McGill-Queen’s University Press» опублікувало книгу «Ворожні архіви: радянські протиповстанські операції та український націоналістичний рух – вибірки з архівів таємної поліції» (Enemy Archives: Soviet Counterinsurgency Operations and the Ukrainian Nationalist Movement – Selections from the Secret Police Archives), авторами якої є доктор філософії Любомир Луцюк та доктор філософії Володимир В’ятрович.
Доктор Луцюк, професор Королівського військового коледжу Канади, вже кілька десятиліть проводить громадські розслідування та публікує журналістські матеріали. Його робота присвячена українській діаспорі в Канаді та пропаґандистським міфам, створеним КДБ та постійно розповсюджуваним сучасною росією. Нещодавно на засіданні Парламентської комісії Канади у березні 2024 року[5], професор Луцюк дав свідчення про крайню небезпеку подібних міфів та навмисну дезінформацію цивілізованого суспільства. Ім’я доктора Луцюка (як і ім’я автора цієї рецензії) значаться у списку громадян Канади, яким розпорядженням МЗС росії назавжди заборонено в’їзд на територію російської федерації[6]. Ці санкції спрямовані проти людей, які активно протистоять акціям росії щодо спотворення історії українського руху за незалежність та докладають великих зусиль для розкриття правди про сутність та злочини СРСР.
Історик, доктор В’ятрович, колишній директор архіву СБУ та колишній директор Українського Інституту Національної Пам’яті, займався розсекреченням та публікацією архівів КДБ СРСР, а також популяризацією знань про український повстанський рух ХХ століття. Доктор В’ятрович знаходиться в російському санкційному списку з 1 листопада 2018 року[7], а в березні 2019 року Слідчий Комітет рф порушив проти нього кримінальну справу за сфабрикованим звинуваченням у нібито «реабілітації нацизму»[8].
«Enemy Archives» — це величезний і унікальний проект, що не має аналогів. Він дозволяє фахівцям, дослідникам і читачам історії ознайомитися з архівними документами КДБ СРСР, ОУН/ОУН(Б) та УПА. Особливо слід зазначити той факт, що ориґінальні документи, представлені в книзі, складені українською та російською мовами. Як людина, що володіє обома мовами на рівні рідної, я просто зобов’язаний висловити свою глибоку повагу до незвичайного таланту перекладача, доктора філософії, лінґвіста Марти-Дарії Олійник. Документи українською мовою часто містять слова та висловлювання з місцевих діалектів, а документи КДБ написані жахливо-безграмотною сумішшю радянсько-канцелярської форми російської мови. Таким чином, переклад усіх цих документів англійською (або будь-якою іншою мовою) стає вкрай обтяжливим завданням.
Приблизно дві третини «Enemy Archives» — (з понад 1000 сторінок) — складають документи ОУН, ОУН(Б) та УПА. Особливо унікальними є документи УПА, оскільки велика кількість таких матеріалів була навмисно знищена бойовиками, щоб не допустити потрапляння документів та світлин до рук радянських каральних органів (НКВС-МДБ-КДБ). Наявні сьогодні документи УПА можна умовно поділити на три категорії. До першої категорії належать матеріали, що зберігаються в архівах КДБ; вони становили велику цінність для радянських органів щодо вивчення підпільного руху. Ці документи допомагали виховувати наступні покоління чекістів[9] шляхом аналізу діяльності УПА, а також для підготовки та впровадження аґентури у середовище повстанців та/або створення провокацій проти повстанських формувань. Найголовніше, що ці документи були використані для наклепів на українську діаспору. До другої категорії документів УПА належать матеріали, законсервовані (іноді в прямому значенні слова) бійцями УПА з метою збереження пам’яті та передачі наступним поколінням повстанців досвіду, принципів конспірації, методів та навичок боротьби проти СРСР[10]. Нарешті, до третьої категорії належать документи, надіслані різними способами до українській діаспорі на Заході. Після здобуття Україною незалежності у 1991 році всі три категорії матеріалів УПА періодично розсекречувалися та публікувалися. Ці документи ретельно вивчаються, аналізуються та реставруються.
Автори «Enemy Archives» розділили в книзі матеріали на три основні розділи: ОУН – два спеціальні розділи та сумарно 26 документів, УПА – вісім розділів та 98 документів, СРСР проти українського руху за незалежність – один розділ та 37 документів. Загалом у цьому величезному томі – 161 неймовірний документ. У свою чергу, ці три основні розділи розділені на такі теми: ідеологія ОУН; політичні резолюції та рішення ОУН; створення УПА; директиви УПА щодо організації та пропаґанди серед населення; матеріали Служби Безпеки ОУН; боротьба УПА проти німецької окупації; польсько-український конфлікт; боротьба з радянською окупацією та протистояння КДБ. Хронологічний діапазон документів є досить широким: від постанов самого першого з’їзду ОУН у 1929 році, до щоденного графіка тренувань бойовиків УПА у 1946 році, та звіту КДБ про боротьбу з українськими націоналістами у період 1944-1955 років, який власне й завершує цей фоліант.
«Enemy Archives» містить майже 80 різних ілюстрацій: карти територіальних структур ОУН(Б) та УПА; рейди УПА як по Україні, так і по Східній Європі; світлини членів ОУН(Б) та УПА (як лідерів, так і солдатів); гравюри штатного художника УПА Ніла Хасевича; друкована продукція УПА (накази, листівки, звернення, бофони). Також наведено схеми бункерів бойовиків УПА, складені МДБ, та світлини працівників НКВС-МДБ-КДБ, які брали участь у антипартизанській війні проти українських повстанців.
Вивчаючи архіви СРСР, чесний дослідник не може не обуритися подвійними стандартами, цинізмом та лицемірством комуністів. Протягом десятиліть Радянський Союз навчав і постачав зброю всіляким партизанським угрупованням в Африці, Азії та Америці, при цьому звинувачуючи Захід у жорстокості до бойовиків; тим часом сам СРСР завжди з особливою жорстокістю придушував будь-яку спробу народів СРСР відстояти свою незалежність.
Мені б хотілося звернути увагу майбутніх читачів цієї книги на дуже важливий факт. Серед ілюстрацій є 5 світлин вбитих бійців УПА. Насправді таких світлин в архівах КДБ чимало. Радянські «гуманісти» та «інтернаціоналісти» любили створювати своєрідні цинічні натюрморти з тіл загиблих, поміщаючи зброю або друкарські машинки, на тіла вбитих. Навіщо акцентую на цьому увагу?
Тому що СРСР, його керівництво, а разом з ним і його громадяни завжди зі зневагою ставилися як до людського життя взагалі, так і до життя своїх співвітчизників, розглядаючи себе і співгромадян як рабів. Частково цим пояснюються радянські «м’ясні штурми»[11] часів Другої світової війни, які були проілюстровані бесідою радянського маршала Жукова з генералом армії США Дуайтом Ейзенгауером[12]. Те саме стосується і військових навчань під керівництвом Жукова на Тоцькому полігоні[13] у вересні 1954 року. Наразі путінська росія використовує аналогічну тактику у своїй аґресивній війні проти незалежної України – ті ж самі «м’ясні штурми» та створення екологічних катастроф, як підрив греблі Дніпровської ГЕС. До цього можна додати садистське насильство щодо полонених військовослужбовців Збройних Сил України та мирного населення на українських теренах, окупованих російською федерацією.
Серед величезної документальної бази «Enemy Archives» виділяються матеріали, що стосуються міжнаціональних відносин українців із поляками та євреями. Загальні звинувачення проти українських борців за незалежність – і бойовиків УПА зокрема – у скоєнні геноциду проти поляків та євреїв є одним із найпоширеніших історичних наративів. Гострі кути цього міжетнічного трикутника (поляки-українці-євреї) дуже активно використовуються російською владою та їх пропаґандистами для ведення інформаційної війни проти всіх трьох народів. Один із контрарґументів цим звинуваченням можна знайти у документі №90 «Звіт про зустріч УПА та АК у Холмській області» від 31 жовтня 1945 року. У ньому описується дружня зустріч представників УПА та Армії Крайової[14] під час якої обговорювалася загальна ситуація в реґіоні та було встановлено порозуміння між українцями та поляками для спільної протидії радянській окупації.
СРСР протягом усієї своєї історії боровся і знищував усі національно-визвольні рухи на підконтрольних йому територіях та в державах-сателітах. Особливу небезпеку для СРСР становили українські націоналісти, які мали чудові навички ведення підпільних операцій та величезний досвід збройного партизанського опору комуністичної влади. У 1940-х роках, зіткнувшись із реаліями геноциду на окупованих нацистами територіях, єврейські націоналісти також чинили опір радянській тиранії. Але ще більшу небезпеку для радянської влади становив союз українського та єврейського націоналістичних рухів.
Саме з конкретною метою посіяти міжнаціональну ворожнечу в СРСР поширювалася неправдива інформація про те, що нібито організації українських націоналістів цілеспрямовано винищували євреїв під час Шоа. Водночас СРСР активно залучав євреїв у процес радянизації та русифікації України, створюючи тим самим оманливе враження, що всі євреї є рушійною силою московського імперіалізму. Становлять величезний інтерес свідоцтва про український націоналізм сіоніста Авраама Шифріна[15], який провів 10 довгих років у ГУЛАГзі: «…З Горбовим[16], Сорокою, Шухевичем[17] часом ми довго говорили про героїчний спротив України насильницькій русифікації. І я зрозумів, що українська національна ідея зараз переходить із західних областей України до східних, і це найбільше непокоїть радянський уряд. Саме тому українських лідерів часто привозили до Києва та спокушали всіма благами, обіцяючи негайну свободу, якщо вони підпишуть заздалегідь підготовлену брошуру[18].
У попередніх роботах доктора В’ятровича неодноразово наводилось безліч документів, що підтверджують не лише лояльне ставлення українців до євреїв, а й те, що українці єврейського етнічного походження хоробро виборювали незалежність України проти нацистської Німеччини та комуністичного СРСР у лавах українського повстанського руху. Таким чином, доктор В’ятрович доклав зусиль, щоб зруйнувати міф про системний та нестримний антисемітизм усередині українського руху опору[19], а доктор Луцюк, у свою чергу, доклав колосальних зусиль для увічнення в Канаді та Україні пам’яті Рафаеля Лемкіна — автора терміна “геноцид”, дослідника Голодомору, оголошеного екстремістом у путінській росії[20].
Одними з головних та найпоширеніших звинувачень на адресу українських націоналістів були їхній, нібито, системний антисемітизм та співучасть ОУН(Б) та УПА у Шоа. Документ № 21 «Брошура: Євреї – громадяни України» від березня 1950 року в «Enemy Archives» стає одним з найважливіших контрарґументів проти цих помилкових звинувачень. У ньому наголошується, що: «…Понад дві тисячі років єврейський народ був змушений переносити на своїх плечах всі наслідки підневільного життя. І це, що у вас сьогодні Ви маєте свою власну Державу, треба завдячувати не тим євреям, які сотками тисяч йшли під розпеченими цівками ґестапівських кулеметів і автоматів… а тим єврейським революціонерам, які зі зброєю в руках, боролися на мурах Варшавського ґетто проти німецьких драпіжників, тим, які в організаціях Іргун Цваї Леумі чи групи Штерна приготовляли бомби, щоб ними висаджувати англійські чи арабські твердині. Після двох тисяч років тяжкої неволі сьогодні євреї побудували свою Державу Ізраїль і вийшли на міжнародну арену як вільний, державний народ. І коли сьогодні кожному ясно, кому треба завдячувати створенню Держави Ізраїль, то й повинна бути зрозумілою боротьба українського народу… І так як єврейські революціонери стали зі зброєю в руках на захист людських прав єврейського народу і ті права вибороли, так і ми, українські революціонер-бандерівці, стали на шлях національно-визвольної боротьби… Ми виразно заявляємо у своїх програмових постановах: Ми боремося «за рівність всіх громадян України, незалежно від їхньої національності, в державних та громадських правах і обов’язках, за рівне право на працю, заробіток та відпочинок». Але урок історії, сьогоднішня ворожа постава все ж таки великого числа євреїв і до певної міри заходи московсько-більшовицьких імперіалістів не можуть залишитись без жодного сліду. Щоб забезпечити за собою належне місце в Українській Самостійній Соборній Державі, щоб здобути собі пошану серед українського суспільства, Ви, євреї-громадяни України, вже сьогодні повинні про це старатися…Перестаньте бути знаряддям в руках московсько-більшовицьких імперіалістів… Сьогодні, в час жорстокої боротьби українського народу за свою волю, за національну незалежність, ми звертаємося до Вас, євреї-громадяни України: …Допомогайте українським революціонерам, бо вони борються і за Ваше краще майбутнє. Включайтеся в протибільшовицьку боротьбу, а тим здобудете собі пошану і належне місце в Українській Самостійній Соборній Державі. Смерть Сталіну та його вислужникам! Смерть московсько-більшовицьким імперіалістам!..».
Завершується цей архіважливий документ закликом: «Хай живе держава Ізраїль і дружба між єврейським та українським народами! Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!.. Українські повстанці, березень 1950 року». Наявність цього документа у книзі «Enemy Archives» є додатковим свідченням відсутності у авторів антисемітизму.
Аналізуючи зміст наведеного вище документа, ми можемо ясно побачити, як він розкриває справжню суть деяких неправомірних публікацій у ЗМІ про книгу. Наприклад, стаття «Library Association pulls award for RMC professor’s book»[21], авторства, журналіста з вельми сумнівною репутацією, який у цій публікації спробував демагогічно прирівняти гаданий антисемітизм доктора В’ятровича до антисемітизму нацистського злочинця Гітлера: «…В’ятрович також поділився відповіддю у соціальній мережі, в якій українець вказав, що Голінкін — єврей. Нацистський лідер Адольф Гітлер називав євреїв паразитами, щоб виправдати їхнє знищення…». Потрібно зазначити, що попередні публікації цього журналіста, аналогічні за своїм характером, привернули увагу влад[22] як у незалежній Україні, так і в Канаді: «…Називаючи Пулезе «активістом», український чиновник повідомив газеті «Kyiv Post», що він «відомий в Україні своєю публічною антиукраїнською риторикою», яка «збігається з наративами російських пропаґандистів», додавши, що Україна вважатиме його, підкреслено: «небажаною персоною». Колишній високопосадовець канадського уряду, який говорив на умовах анонімності, підтримав цю точку зору, повідомивши газеті «Kyiv Post», що за багато років «…спостереження за тим, як працює Пулезе, — Пулезе має всі ознаки медіа-особи «сірої зони», якого можна було б «стимулювати та доручити йому донести інформацію та зосередитися на проблемах відповідно до вказівок кремля…». Навпаки, посольство росії в Канаді активно просуває його статті через соціальні мережі.
Про ставлення українських націоналістів до євреїв, Ярослав Стецько[23] свідчив у своїй книзі[24]: «…Мало того, що ОУН не брала участі в антиєврейських акціях з винищення, здійснених нацистами, але й українська міліція (доки українська державна влада та ОУН мали над нею владу – і до того, як її первісну форму було ліквідовано і як її лави були заповнені покидьками, більшовицькими провокаторами та завербованими нацистами кримінальними елементами) стояла на основі поваги законності та християнських моральних законів. Автор цих рядків (Стецько) мав можливість роз’яснити складність цієї проблеми перед Міжнародною комісією у Гаазі у 1959 році. Там він надав документальні докази, що викривають брехливість та наклепницький характер більшовицької та лівої пропаґанди, що проводиться проти ОУН-УПА. Він писав: «…Там більшовицький наклеп, висловлений проти нашого визвольного руху на той час, і передбачувані злочини ОУН та української міліції проти єврейського та польського населення, особливо їхньої інтелектуальної еліти, були відкинуті…».
Документ №121 можна знайти у розділі «Enemy Archives», де зібрано матеріали, безпосередньо пов’язані з пропаґандистською діяльністю українського підпілля. Тут можна знайти цікаву інформацію про те, що в 1943 році УПА випускала листівки російською мовою із закликами до бійців Червоної Армії різного етнічного (у тому числі, звичайно, насамперед українського) походження приєднатися до Української Повстанської Армії у боротьбі за звільнення своїх поневолених народів від імперського гніту москви та Берліна. Подібні листівки, які закликають до спільної боротьби проти СРСР та Німеччини, були адресовані й полякам. Особливий інтерес у цьому розділі становить лист Ярослава Старуха[25] як відповідь на знамениту промову Вінстона Черчілля про «залізну завісу», вимовлену 5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі у Фултоні, штат Міссурі, яка започаткувала Холодну війну і зробила термін «залізна завіса» загальним. Ось цитата зі статті Старуха, знайдена у перекладеному вигляді в «Enemy Archives»: «…Пан Черчілль абсолютно правильно застерігає проти неприборканої, безмежної, аґресивної політики більшовицької росії… Попередження Черчілля надзвичайно актуальне. Весь світ має бути йому за це вдячний… Друга причина зростання більшовицького впливу у світі полягає в тому, що інші народи, які живуть за межами більшовицької «залізної завіси», не знають правди про більшовицьку росію, вони не знають, як багато народів, поневолені у цій величезній в’язниці народів, живуть і страждають у бідності. Вони не знають, що більшовицький режим — це типовий тоталітарно-терористичний режим, у багатьох відношеннях схожий на гітлерівський. Вони не знають, скільки людей заарештовують та розстрілюють щодня у нашій країні. Вони не знають, скільки концентраційних таборів у нашій країні…».
Відкривши «Enemy Archives», читач виявить найважливіші архівні документи ОУН, ОУН(Б) та УПА з 1929 по 1955 рік, а також документи організацій, що боролися проти українського визвольного руху у Європі. Ці матеріали публікуються англійською вперше. Колись ці документи були недоступними, оскільки зберігалися у секретних архівах. Автори-редактори та перекладач дуже вплинули на цю ситуацію, зробивши минуле доступним. Я сподіваюся, що ця книга зменшить можливості російської пропаґанди у її наклепницькій активності проти українських націоналістів.
«Enemy Archives» містить великий обсяг історичної інформації, що дозволить глибоко зрозуміти, що насправді відбувається в нинішній війні в Україні. Знання минулого допомагає нам усім зрозуміти, чому українці сьогодні здатні так стійко та наполегливо боротися з аґресією росії – цього «homoncule à la sovietique». У книзі показано, що ті ж самі злочинні методи придушення українського національного руху, які застосовував СРСР у 1930-1950-ті роки, зараз активно використовуються у війні проти України.
«Best Historical Materials Committee of Reference and User Services Association», Американської бібліотечної асоціації, повідомив, що «Enemy Archives: Soviet Counterinsurgency Operations and Ukrainian Nationalist Movement — Selections from the Secret Police Archives», була обрана як один з найкращих історичних матеріалів, опублікованих у 2022 і 2023 роках – цілком заслужене визнання цієї колосальної праці, яка вже викликала обурення у тих, хто, не читаючи книгу, почав звинувачувати Асоціацію в «…обіленні історії українських нацистів, у вшануванні книги, що зображає українських добровольців у Ваффен СС — героями та патріотами…»[26].
Реальність така, що читач «Enemy Archives» не знайде у книзі жодного «обілення нацистів». Більше того, у передмові автори наголосили, що: «…ОУН(Б) розпочала підготовку збройних формувань і в цьому реґіоні, частково через зусилля Німеччини щодо мобілізації кадрів у дивізію «Галичина», набір якої, як вважалося, серйозно скоротив кількість потенційних кандидатів для повстанського руху…». Це проливає світло на протидію Українського руху Опору політиці де-українізації та радянізації України, яку проводила імперська влада СРСР.
Однак там, де приватна думка журналіста, що судить про книгу, не вважаючи доцільним її уважно прочитати і вивчити, залишається особистою думкою, то така сама необізнана думка, що виходить від чиновника поважної організації, має іншу природу. Центр «Друзі Симона Візенталя», який пропаґує просвітництво суспільства з питань Шоа, ризикує дискредитувати організацію в цілому, поставивши під сумнів її високу репутацію як одну з провідних канадських організацій захисту прав людини та соціального захисту. Зокрема, Хайме Кірцнер-Робертс, старший директор з політики та захисту інтересів центру написав: «…Ця книга отримала платформу, на яку вона ніколи не заслуговувала, враховуючи відверту дезінформацію, що міститься в ній, і ми раді бачити, що ця проблема виправляється за мірою того, як установи уважно вивчають книгу та її небезпечні та обурливі твердження…»[27]. Важко зрозуміти, у чому пан Кірцнер-Робертс бачить небезпеку цієї книги — зібрання важливих об’єктивних архівних документів, раніше недоступних англомовним дослідникам?
Загалом ця праця надає безцінну інформацію про український націоналістичний рух із початку Другої світової війни до 1955 року. Документи, надані авторами, охоплюють такі теми, як хибне радянське твердження про те, що українське підпілля пропаґувало фашизм та співпрацювало з нацистами. Важливість цієї книги полягає в тому, що до її створення історики, які не володіють українською та російською мовами, були обмежені у розумінні змісту цих документів та були змушені покладатися на різні неякісні переклади та найчастіше сумнівні інтерпретації. В результаті, деякі історики прийняли підробки, виготовлені КДБ, за автентичні документи. Тепер, після публікації книги, читачі мають реальну можливість заглибитися у вивчення, зрозуміти боротьбу та прагнення українського руху за національну незалежність.
Абсолютно дивно, що авторитетний історик Пер Андерс Рудлінґ, професор Лундського університету у Швеції[28], виступив із заявою з приводу книги, відмітив: «…Я відкрито здивований, що видавництво McGill Queen’s Press подало таку форму активізму пам’яті…». Зауваження Рудлінґа здається мені нападкою на свободу слова в Канаді та на важливість академічного вивчення розсекречених архівів. Дивно, невже цей вчений вважає, що робота університетської преси полягає у прихованні певних типів документації та досліджень через політичну інтерпретацію конкретного професора чи журналіста? Чи вважає Рудлінґ, що документи КДБ мають залишатися таємними і чому? Сумно відома своєю пропаґандою та придушенням пам’яті, росія зберігає в таємниці саме такого роду інформацію про своїх супротивників. Чи підтримують Рудлінґ та Пулезе позицію росії у цьому питанні?
Доктор Луцюк і доктор В’ятрович поставили перед собою завдання відповісти на десятки дуже незручних питань про український повстанський рух і зруйнувати створені протягом десятиліть міфи та стереотипи щодо ОУН, ОУН(Б) та УПА як організацій. Прочитавши цю об’ємну книгу, можна констатувати, що автори блискуче впоралися з цією задачею. Знання, що містяться в цій роботі, становляться не лише чорнилами на папері, а й потужною зброєю в протидії спробам демонізації українського повстанського руху в інформаційній війні, яку російська федерація веде проти України протягом вже кількох десятиліть.
Алік Гомельський
[1] – КДБ – Комітет Державної Безпеки СРСР, наступник МДБ.
[2] – https://www.roi.ru/34088/
[3] – УНР – Українська Народна Республіка.
[4] – НКВС – Народний Комісаріат Внутрішніх Справ СРСР, наступник ГУДБ і попередник МДБ.
[5] – https://parlvu.parl.gc.ca/Harmony/en/PowerBrowser/PowerBrowserV2/20240321/-1/41238
[6] – https://mid.ru/ru/foreign_policy/news/1811224/
[7] – https://www.bbc.com/ukrainian/news-46055190
[8] – https://tass.ru/proisshestviya/6214910
[9] – Члени ВЧК, першої організації у низці органів радянської таємної поліції.
[10] – https://www.unian.ua/society/upa-oprilyudneno-unikalniy-arhiv-upa-novini-lvova-11286623.html
[11] – «М’ясний штурм» — тактика штурму укріплень противника «в лоб», коли командування ставить завдання зайняти певний населений пункт або укріпрайон противника і для нього (командування) не має значення, якою ціною це має бути виконане.
[12] – Dwight D. Eisenhower, Crusade in Europe, The John Hopkins University Press, 1997 (First edition 1948), p. 468-470.
[13] – Військові навчання Радянської Армії, проведені 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні в Оренбурзькій області (зараз Росія) із застосуванням атомної зброї. З 45 тисяч військовослужбовців, які брали участь у Тоцьких навчаннях, до 2013 року живими залишилося трохи більше 2 тисяч осіб. Половину з них офіційно визнано інвалідами першої та другої груп. У ході навчань також поранено близько 10 тисяч мирних жителів прилеглих населених пунктів. Інформація про ці навчання досі засекречена в Росії. Джерело: Владимир Соколов. Энциклопедия военного искусства, Минск, Лит-ра, 1997.
[14] – Армія Крайова (Armia Krajowa; AK) була домінуючим рухом опору в окупованій німцями Польщі під час Другої Світової війни. Армія Крайова була сформована у лютому 1942 року на базі Związek Walki Zbrojnej (Збройного опору), створеного після німецького та радянського вторгнення до Польщі у вересні 1939 року.
[15] – Авраам Шифрін, ветеран Другої Світової війни, офіцер Червоної Армії (війну він закінчив у юному, двадцятидворічному віці, у званні капітана і був визнаний інвалідом 2-ї групи); старший слідчий по кримінальних справах; юрисконсульт Міністерства Озброєнь СРСР; агент американської та ізраїльської розвідки, який мав у СРСР доступ до надсекретних документів, підписаних самим Сталіним; в’язень ГУЛАГу протягом 10 років; сіоніст; журналіст; правозахисник; письменник; перекладач; ізраїльський цивільний та політичний діяч; експерт із радянської пенітенціарної системи; за повідомленнями радянської преси «ворог СРСР номер 1».
[16] – Володимир Горбовий, український юрист, політичний та військовий діяч. Член Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН). Ветеран Першої Світової, Польсько-Української (1918-1919) та Громадянської війни (1917-1921). Закінчив юридичний факультет Празького університету. Виступав захисником українських активістів на політичних процесах, зокрема захищав Степана Бандеру на двох політичних процесах. Після прийняття Акту проголошення незалежності України (30 червня 1941 року), вже 5 липня 1941 року був заарештований поліцією безпеки нацистської Німеччини (нім. Sicherheitspolizei, SiPo) та поміщений до в’язниці. В 1942 році його звільнили за станом здоров’я. Брав активну участь у перемовинах між польським та українським підпіллям. В 1947 році його було заарештовано чехословацькою поліцією в Празі і переправлено до Польщі. У 1948 році він був переданий владою соціалістичної Польщі до СРСР, де був засуджений до 25 років концентраційних таборів. Термін видбув повністю. Горбового було звільнено у 1972 році і до кінця життя (1984 рік) перебував під наглядом радянських органів безпеки.
[17] – Юрій-Богдан Шухевич, український політичний діяч, радянський дисидент, політв’язень. Провів загалом близько 30 років у радянських в’язницях та концтаборах (вперше був заарештований у віці 11 років), син командувача УПА Романа Шухевича.
[18] – Авраам Шифрин. Четвертое измерение. Издательство Посев, 1973.
[19] – Володимир В’ятрович. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. Видавництво «МС», Центр досліджень визвольного руху Львів, 2006.
[20] – Lubomyr Luciuk. Operation Payback: Soviet Disinformation and Alleged Nazi War Criminals in North America. The Kashtan Press, 2022.
[21] – https://ottawacitizen.com/news/national/defence-watch/library-association-pulls-award-for-rmc-professors-book
[22] – https://www.kyivpost.com/post/15310
[23] – Ярослав Стецько – український політичний та військовий діяч, активний член ОУН, один із ідеологів та лідерів українського націоналізму, перший голова Анти-більшовицького Блоку Народів (АБН) з моменту його створення у 1946 році (і до своєї смерті у 1986 році). З 1941 року перший заступник керівника ОУН(Б) Степана Бандери та один із його найближчих соратників. Разом із Бандерою він був автором Акту про відновлення Української держави від 30 червня 1941 року, після чого став головою правління відновленої Української держави. Заарештований Гестапо у липні 1941 року, одразу після проголошення незалежності Української держави. У 1942-1944 роках перебував у німецькому концтаборі Заксенхаузен.
[24] – Yaroslav Stetsko. 30th of June 1941. Proclamation of the renewal of the independence of Ukraine. League for the Liberation of Ukraine, Toronto, 1967.
[25] – Ярослав Старух – діяч українського націоналістичного руху в роки Другої Світової війни, держсекретар Міністерства Інформації та пропаганди Української державної адміністрації, регіональний лідер ОУН у Закерзонні (неофіційна назва територій Польщі на захід від лінії Керзона, де раніше мешкала значна кількість українського населення).
[26] – https://www.thenation.com/article/culture/american-library-association-ukrainian-nazis/
[27] – https://ottawacitizen.com/news/national/defence-watch/library-association-pulls-award-for-rmc-professors-book
[28] – https://ottawacitizen.com/news/national/defence-watch/library-association-pulls-award-for-rmc-professors-book
