Чи втрачає Україна допомогу Заходу
США ухвалили проміжний бюджет на 45 днів, з якого допомогу Україні виключили. Чи є у нас якісь запобіжники, щоб подібні речі не траплялися?
Про твіт Ілона Маска із Зеленським. Це сарказм. І навіть сарказм буває дружнім і прикольним. Але цей твіт — не такий. Маск — людина харизматична, зі своїми тарганами в голові, тож сприймати кожен його твіт потрібно як твіт Маска. Це в жодному разі не американська позиція, але багато про що говорить.
Я би на місці Володимира Зеленського відповів йому якимось приколом, теж із сарказмом. І це не має бути якась зла відповідь, оскільки у Маска свій фан-клуб і серед демократів, і серед республіканців, і серед незалежних. Цей мем, який комусь здається образливим, мені теж не подобається як українцю, оскільки йдеться про нашого президента; але насправді він має певний позитивний драйв для нас. Я скажу, чому. Оскільки він залучає увагу до проблеми. А це ж реально, як кажуть, «Х’юстон, у нас проблема» (цитата з діалогу між астронавтами космічного корабля «Аполлон-13» і Центром управління місією НАСА під час космічного польоту «Аполлона-13» у 1970 році — «NV»). Проблема схвалення допомоги, це системна історія. А в Маска лише у «Твіттері», якщо я не помиляюсь, мільйонів 150 підписників, я і сам його читаю.
Тож будемо вважати, що реалізація невдала. Якщо Маск так хотів підкрутити увагу до України, то, звичайно, як говорив один представник російського істеблішменту, який навіть колись у Києві був послом, хотіли як краще, а вийшло, як завжди.
Якби він зробив такий самий кумедний мем і підписав би «вже чекаємо дзвінка від Байдена і Маккарті, коли вони домовляться і проголосують нарешті за українську допомогу», от це був би інший драйв. Але я ж кажу: хотіли як краще, а вийшло, як завжди. І чи хотів він як краще, це Маска потрібно запитати. Тим не менше, є увага до нашої допомоги, та не в той спосіб, як би нам хотілося. Це емоційний момент, який для мене виходить за рамки якогось звичайного дружнього сарказму. Маск дійсно нам допомагав. Не в усьому, в чому ми хотіли. Ми знаємо, багато інформації ще буде відомо, вона поки ще не публічна. Тож вважаємо, що цей момент не зайшов.
США ухвалили проміжний бюджет на 45 днів, з якого допомогу Україні виключили. А чи у нас є якісь запобіжники, щоб подібні речі не могли трапитись? Є ці запобіжники. Ми маємо працювати з американцями, особливо з республіканцями, та і серед демократів-ліваків є багато різних думок, які нам не подобаються. Ми маємо працювати, щоб до кожного в Теннессі чи в Кентуккі зайшла проста думка: а чому це його чи її персональна історія — допомагати Україні?
Я від своїх американських друзів знаю, що багато хто вважає, що це реґіональний конфлікт невідомо де. Допомагають американці хорошим хлопцям, воюють проти поганих, і що з того? І ви ж бачите, що багато республіканців качають тему: «Звичайно, Україна класна, але ж є інші, важливіші пріоритети: злочинність, еміґрація, економіка». І пояснити на пальцях, а чому це важливо… Воно не заходить через слова про цінності. Та воно заходить, коли починаєш говорити, що допомагаючи Україні, ти допомагаєш собі, зокрема проти Китаю. Ти допомагаєш собі, оскільки інакше авторитарні країни та режими будуть міцнішими. Ми маємо розповідати їм історію, яка їх зачіпає і особисто, і з погляду їхніх власних робочих місць, власної ситуації. Лише так можна робити. Але це системна історія — її не можна зробити за тиждень, за місяць, навіть за рік.
Щодо цього закону на 45 днів. Я не хочу нікого ображати в Вашинґтоні, особливо моїх друзів, але це своєрідний договорняк між адміністрацією Штатів та республіканцями, де пріоритети, «хотілки» у якомусь сенсі — і адміністрації, і певних груп у середовищі республіканців — відійшли від цього закону. Туди ж не ввійшли критичні бажання багатьох республіканців щодо зменшення дефіциту, фінансування боротьби з міґрацією. Фактично домовилися, що «йдемо, як ідемо, а далі будемо вже говорити про те, як врахувати українську допомогу і інше».
Усі кажуть, що тепер ми боремося за українську допомогу. Раніше всі вважали допомогу Україні само собою зрозумілою, це була частина вашинґтонського двопартійного консенсусу. А тепер виходить, що це частина боротьби між різними фланґами, течіями. У якомусь сенсі ми стали заручниками внутрішньої політики. Причому внутрішньої політики в контексті початку президентської кампанії, політики між демократами та республіканцями, але також локальних війн усередині самих республіканців.
Мені, як і всім нам, дуже не подобається, що підтримка України стає предметом якихось внутрішніх договорняків. Так, політика цинічна, та довкола цього ніколи дискусій не було. А з часом це ставатиме все складнішим. І ми будемо мати цю допомогу, але навколо буде все більше рухів, все більше складних розмов, доведеться в це вкладатися. А колись почнеться розмова «давайте її десь підпиляємо, десь зменшимо».
Поки що я не бачу фундаментальної загрози того, аби наша допомога була зменшена: те, що приблизно погоджено, — $24 млрд. — це і обговорюється. Але виклики є. І ризики абсолютно зрозумілі також є.
А республіканці ще граються з ідеєю «давайте подумаємо про імпічмент Байдену». А тут знову виникне Україна. І ми потрапляємо реально на мінне поле американської внутрішньої політики. Коли ми стаємо заручником цього мінного поля, ця історія мені не подобається.
Павло Клімкін,
колишній міністр закордонних справ України, співзасновник Центру національної стійкості та розвитку, «NV»
