Частина 2: Голод, смерть та каліцтва будівничих соціалізму у повоєнному Запоріжжі (кінець 1940-х – початок 1950-х років)
Юрій Щур
Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років місто Запоріжжя кілька разів поринало у продовольчі кризи. Катастрофічно не вистачало найуживаніших продуктів: хліба, цукру, картоплі, круп тощо. У пам’яті місцевих жителів вельми живі були згадки про голодомори, зокрема, останній – 1946-1947-х років. Тож не дивно, що запоріжці панікували, повідомляючи близьким, що жили на інших територіях, про те, як тижнями не можуть купити їжі. Газети, звісно, не писали про брак продуктів, шалену дорожнечу, давку у чергах. Згадки про це дійшли до нас завдяки співробітникам совєтських органів державної безпеки, що старанно перлюстрували листи запоріжців і доповідали про них «центру».
У жовтні 1949 року співробітниками МГБ УССР було підготовлено чергове спецповідомлення де увагу приділили місту Запоріжжю, а саме реакції населення на перебої із постачанням хліба. Відмічалося, що в процесі контролю поштової кореспонденції, яка виходила із Запоріжжя у вересні 1949 року, було виявлено низку документів (листів), автори яких повідомляли родичам та знайомим про перебої у продажу хліба в обласному центрі. Додавалися і витяги з цих листів.
Зокрема, запоріжжанка Потапова писала знайомому у Керчі, що в обласному центрі велика кількість людей задіяні у промисловості, а їхнє забезпечення – на досить низькому рівні. І це стосується найголовнішого – хліба. Його бракувало, а в крамницях були черги, тиснява. Потапова обурювалася, що коли повертається з роботи, хліба в крамницях ніколи немає. Про черги за хлібом писали й інші запоріжці.
У листі жителя Запоріжжя Ушакова, який він відправив своєму батьку, містилися й рядки, що в обласному центрі «знову почалася голодна боротьба. Хліба немає. Йдеш в чергу з шостої години, але хліба не отримаєш. В чергах бійки, лайка, прокльони, ось до чого доживаємо. На ринках нічого немає».
І це була не остання згадка про проблеми з хлібом. Робітник Запорізького заводу феросплавів Омельченко у листі до знайомого писав, що «чергу за хлібом займають з ночі, а ми обидва на роботі, то часто буваємо без хліба. Прийду я з нічної зміни о 8 годині ранку, а черга уже до 300 чоловік, а хліба привезуть 300 або 200 штук і як його взяти, якщо жінок 300 осіб й чоловіків 300 осіб».
Надсилаючи листа до Києва, запоріжець Павленко загальну ситуацію схарактеризував двома реченнями: «Життя в Запоріжжі неймовірно жахливе», «За хлібом тисячні черги». Сам автор листа бідкався, що вже тиждень не міг дістати хліба.
Доведена до відчаю жителька Запоріжжя Богданова у листі до своєї знайомої у Жданов (так тоді називався Маріуполь) писала: « Як набридла ця ненормальність, хоча б вже здохнути скоріше, хіба можливо так жити, ні до чого не можна приступитися. Не знаєш, що тебе чекає завтра, дістанеш хліба, чи ні?».
Звісно, подібні труднощі сучасні любителі совєтського життя – свідки секти «Яку країну втратили» намагаються списати на післявоєнну розруху. Відповідно, чим далі «від війни», тим кращою мала б бути ситуація з продовольчим забезпеченням. Проте у поштовій кореспонденції жителів Запоріжжі через два роки, у вересні 1951-го, співробітники МГБ виявили близько тисячі листів, в яких знову таки містилися скарги на незадовільні матеріальні умови життя.
Зокрема, запоріжці писали про чергові перебої з постачанням хліба та інших продуктових товарів. Так, житель 7-го селища обласного центру Антонець писав про такі проблеми до родичів у Саки тодішньої Кримської області, зокрема про те, що «у крамницях немає ні круп, ні жирів, до того ж й хліба в крамницях часто не докупишся».
У листі, адресованому в село Верби Херсонської області житель 4-го селища Єфремов жалівся, що вже й не пам’ятає, коли останнього разу бачив у крамниці цукор. «А у випадку дива – його появи – так одразу ж величезні черги. На ринку – лише борошно й молоко, майже нічого більше немає. А те, що є – утричі дорожче», — обурювався запоріжець.
У ще одному листі до Криму із Запоріжжя автор не розумів, чому у хлібній країні не купиш звичайної булки…
Поруч із листами із оповідями про продовольчі проблеми, співробітники МГБ виокремлювали такі, що стосувалися умов роботи на промислових підприємствах міста. Запоріжжя не даремно вважалося одним із промислових центрів Україні, перш за все – через кількість об’єктів тієї ж металурґії. Подібні листи вилучалися чекістами з однієї простої причини – у них оповідалося зовсім не про романтику «заводської прохідної», а про те, що вона просочена не лише робочим потом, а й робочою кров’ю.
Аварія у будівлі тимчасової котельні Дніпровського алюмінієвого заводу сталася 15 листопада 1947 року. Трест «Алюміньбуд» якраз проводив відновлювальні роботи. Вже були змонтовані два котли, ще чотири були на стадії монтажних й обмурувальних робіт. Металеві конструкції покрівельної ферми обвалилися над казаном (котлом), який був на стадії монтажу, й своєю вагою зірвали його з кріплення.
Внаслідок аварії постраждало 13 робітників, з них троє – стахановець Лимаренко, каменщиці Маковська й Бідна – загинули. Решта отримали травми різного ступеня важкості.
За наслідками розслідування було встановлено, що причиною аварії стало банальне нехтування правилами технічних норм та різного роду виробничі недбалості, зокрема використання неякісного цементу. Винними визнали співробітників контори Промбудтресту «Запоріжбуд»: старшого виконроба Володимира Ситницького, майстра Матвія Вайнштена, головного інженера Петра Василенка, начальника виробничо-технічного відділу Бориса Лещинера. Відповідно, матеріали на цих осіб були передані до обласної прокуратури.
Разом із тим, дата події – листопад 1947-го року, тобто 30-річчя Жовтневого перевороту в росії – наводить на думку, що не в останню чергу винною у трагедії була любов совєтських вождів та керманичів до здачі об’єктів до дат та ювілеїв. За будь-якої ціни.
Вибух на Запорізькому силікатному заводі забрав життя трьох людей, зокрема, 16-річного хлопця В. Вєдєрнікова. Травми поміж інших отримали молода мати В. Новікова і – увага! – її шестимісячна дитина, які жили (знову увага!) на території заводу. На дворі стояв 1953 рік. Автоклав №3 на селікатному заводі вибухнув 9 листопада. Вибухом була зірвана й відкинута в бік на 50 метрів кришка автоклаву, зруйнована стінка запарувального відділення заводу й дах з черепиці. Хлопець, що загинув під час вибуху, перебував поруч з епіцентром. Окрім уже згаданих матері і дитини травми отримали шестеро робітників заводу, двоє згодом померли у лікарні.
Комісія, що розслідувала причини надзвичайної події, встановила, що мало місце порушення правил техніки безпеки – кришка автоклаву мала тріщину довжиною в один метр, перекриту згори зваркою з різними розмірами швів тощо.
Співробітники інспекції котлонагляду Міністерства комунального господарства УССР, до речі, постійно вимагали від відповідальних осіб провести повноцінні ремонтні роботи, а то й замінити устаткування та надати технічну документацію, але ці вимоги керівництвом заводу іґнорувалися. Утім, совєтські органи держбезпеки все одно включили до кола винуватців трагедії двох інспекторів, Мозгову й Шаталіна, за принципом «мали вплинути на керівників заводу». Останні, звісно, теж не залишилися поза увагою. Винними були визнані І. Гільдберґ (на момент аварії – директор цегляного заводу), головний інженер І. Фельдман, головний механік В. Іванов. Слідство у справі вела обласна прокуратура.
З огляду на вищесказане, не дивно, що працівники запорізьких заводів йшли на роботу, як на війну. Згадки про це залишилися у звітах органів держбезпеки, які старанно копирсалися у приватних листах жителів Запоріжжя. Одне з донесень у березні 1951 року якраз і було присвячене поштовому листуванню робочих промислових підприємств обласного центру. Перлюстратор доповідав, що останнім часом ним було виявлено 82 повідомлення про випадки травматизму і загибелі робітників на окремих підприємствах міста, найбільше – на заводі «Дніпроспецсталь». Всі ці випадки напряму були пов’язані із відсутністю техніки безпеки й організаційної дисципліни.
Зокрема, житель 10-го селища П. Підмогильний так описував умови праці: «Я працюю на першій дільниці, відновлюємо крани в сталеплавильному цеху. Робота дуже небезпечна. Там один із робітників упав з даху й вбився, а іншого краном придавило, дорогою до лікарні помер. Дивишся, там рельса летить, там швелер, там автогенний апарат вибухнув, а там когось придавило. Просто нічого не зрозумієш…».
Житель вулиці Брянської В. Мирончук у листі, очевидно, до родичів у Рівненську область писав, що у Запоріжжі будують завод, людей прислали багато. Усі сили кидають на пришвидшення будівництва, «а скільки робітників убиваються або ламають руки, ноги…». До всього цього додаються й продуктові проблеми: «З роботи прийдеш, стоїш у черзі за хлібом, завжди повний магазин людей».
Те, що описане у наступному листі, більше схоже на уривок зі сценарію «трешового» фільму: «На заводі не все добре. Домни й мартени за 1950 рік план не виконали, а більше за всіх «горить» наш залізничний цех. Ріжемо людей, б’ємо вагони, паротяги й усе інше, що трапляється на дорозі. 30 січня 1951 року наш паротяг зачепив “форда” з робітниками, трьох вбило на смерть, інших скалічило. 31 січня мій комсомолець вбив стрілочницю. 1 лютого вбив краном молодого робітника з нашого цеху. В ніч з 3 на 4 лютого паротяг розбив рудну “вертушку” й зарізав одну дівчину. Причина одна – відсутність виробничої дисципліни».
Ну і далі – «донесення з фронту» від робітника Павленка: «У даний час я працюю в небезпечному місці. Так що, коли йду на роботу, прощаюся з Любою, а якщо провів день і залишився живий, значить добре. У нас кожен день виносять трупи з цеху. По одній, дві, три людини вбиваються в день або отруюються газами».
Звичайно ж, про ці листи, їх авторів та адресатів чекісти інформували ЦК КП(б)У. Совєтська система не мала жодного наміру покращувати умови роботи, але – лише «закручувала гайки».
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
