Жертві, яка бореться, намагаються відмовити навіть у праві на емоцію щодо ката
Напишу і я свою рефлексію про «акулу». Бо думаю про це другий день і відчуваю потребу все-таки написати. Це буде довгий і, можливо, нудний допис. І для мене це чомусь не про гуманізм, з яким навіть на 16-му місяці геноциду і жахів війни, в українців, на мою думку, все в порядку. А про дещо подвійні стандарти.
Вивчаючи історію нашої України, мене раніше часто турбувало відчуття, що до українців світ підходив з якоюсь упереджено завищеною планкою.
Під час Голодомору 32-33-го росіяни вбили мільйони українців, світ знав, але мовчав, у негідника, прислужника сталіна, дюранте навіть сьогодні не можуть відібрати Пулітцерівську премію. І ми досі боремося за повноцінне визнання Голодомору Геноцидом і повне засудження росії за це.
Під час Другої світової переважна більшість європейського театру воєнних дій була на території України. 6 років по наших домах туди-сюди шастали армії з двома ненависними режимами. Україна була не єдиною країною, окупованою нацистами (а до цього радянським союзом), але до нас єдиних завжди всі пред’являли претензії в тому, що українці якось не так виживали під окупацією. Претензії, яких я не чула в такій же кількості до західноєвропейських країн.
Під час перших років незалежності, після абсолютно нерівноцінного обміну 3-го за розміром у світі ядерного арсеналу на будапештський папірець, після першої невдалої реформи приватизації з відверто поганим дизайном, яка при відсутності верховенства права, коштів у людей і мінімальної фінансової грамотності стала базою олігархізації, нам більше, ніж комусь, дорікали за корупцію, і водночас ручкалися з нашими олігархами, як і з російськими олігархами тривалий час, а з деякими — і досі. Не значить, що у нас не було корупції, але більшість наших корупційних ланцюгів були б неможливими без участі інших країн.
Під час нападу росії на нас в 2014-му вимог до України, особливо, щодо непідконтрольних, захоплених рашистами територій, а не вимог до аґресора, теж занадто багато прикладів, які я пам’ятаю особисто.
Під час реформ 2015+ років було багато важливих, які рекомендували партнери, але були й децентралізація, відкритість публічних фінансів, міжнародні закупівлі і prozorro, діджіталізація, яких ви не знайдете в жодному міжнародному зобов’язанні, поки вони не стали успішними. І були відверто провальні реформи в стилі приватизації 95-го року, які перетворились в щорічні експерименти зі змінами законів без результатів. І як маленький приклад: попри успішний трек-рекорд мені так і не вдалося за 5 років в Міністерстві фінансів у номінаційному комітеті відстояти просту і таку природню вимогу знання/вивчення української мови кандидатами в наглядові ради державних компаній, щоб не підсилювати комплекс меншовартості.
І звичайно, я повністю розумію, що ми українці — не ідеальні. Що були злочини з нашого боку, і були злочини серед нас, і була системна корупція до 2013 року і хоч вже не несистемна, але, на жаль, залишалась вона і після. Тому я завжди відганяла від себе такі думки про упередженість світу, пояснюючи сама собі що: «life is not fair, це ми повинні самі більше працювати і довести, що ми можемо» або «немає ґлобусу України. У всіх свої інтереси. Треба подорослішати і по дорослому виборювати інтереси України, а не емоційно ображатися» і, зрештою, «це все століття російської пропаґанди, культур-мультуру, який вони щедро за гроші просували, і погляд на нас через призму цієї антиукраїнської пропаґанди».
І якось ці пояснення давали мені перегортати неприємні сторінки і направляти всю енерґію на роботу. Щоб довести, що ми, українці, можемо все і більше. Можемо бути найкращим міжнародним студентом, можемо знизити борг до менше 50% ВВП і дефіцит нижче 2%. І світ побачить і оцінить які ми — європейці, демократи. Що ми рівні серед рівних.
І от коли я зараз на 16-му місяці кривавої бойні, яку влаштували аґресивні неадекватні російські імперські сусіди в нашій країні, коли після Бучі, Маріуполя, Харкова, Ізюма, закатованих жінок і дітей, вбитих наших військовополонених в Оленівці і замучених ледь живих воїнів, яких нам на обмін віддають рашисти, коли нашим полоненим відрізають голови і каструють їх на камеру — а ми всі все одно притримуємося звичаїв війни і всіх конвенцій, ми рятуємо людей і тварин, коли нелюди підривають греблю і топлять цілі реґіони у воді, ми знову чуємо, що «якось не так ми жартуємо», чи «чомусь не тиснемо руку якимось російським спортсменам» чи «відмовляємося виступати на одній події з російськими імперсько-лібералами» чи «якось не такі шеврони там почепили ті, хто своїми тілами закриває цивілізований світ від російської чуми», до мене знову підкрадається це відчуття несправедливості у підході до України. Бо здається, що жертві, яка бореться, намагаються відмовити навіть у праві на емоцію щодо ката. Як колись радянські росіяни під час Голодомору відмовляли нам в праві оплакати померлих і намагались вкрасти навіть пам’ять про наше горе.
Але у нас є мета — вижити і перемогти. І ми розуміємо, що досягнення цієї мети є екзистенційно важливим для України, як країни, і українців, як народу. І тому ми знову відженемо від нас ці думки про несправедливість, і знову зробимо те, що ми, українці, вміємо робити — з подвійною силою включимося в роботу. І вигриземо нашу перемогу.
Слава ЗСУ, всім нашим захисникам і нашому героїчному народу!
Оксана Маркарова,
надвичайний і повноважний
посол України у США,
Фейсбук Оксани Маркарової
