Карні про нові правила у світі: “Якщо нас нема за столом — ми в меню”.
«Для мене велика честь — і водночас обов’язок — бути з вами в цей переломний момент для Канади та всього світу.
Сьогодні я говоритиму про розрив світового порядку, кінець гарної казки та початок жорстокої реальності, у якій геополітика великих держав більше не обмежена жодними рамками.
Але я також стверджую: інші країни, зокрема середні держави, такі як Канада, не є безсилими. Вони мають потенціал побудувати новий порядок, що втілює наші цінності — повагу до прав людини, сталий розвиток, солідарність, суверенітет і територіальну цілісність держав.
Сила менш могутніх починається з чесності.
Щодня нам нагадують, що ми живемо в епоху суперництва великих держав. Що порядок, заснований на правилах, згасає. Що сильні роблять те, що можуть, а слабкі страждають так, як мусять.
Цей афоризм Фукідіда подають як неминучість — як природну логіку міжнародних відносин, яка знову заявляє про себе. І, зіштовхнувшись із цією логікою, країни мають сильну спокусу підлаштовуватися, щоб вижити. Пристосуватися. Уникнути неприємностей. Сподіватися, що поступливість купить безпеку.
Це не спрацює.
Отже, які у нас є варіанти?
У 1978 році чеський дисидент Вацлав Гавел написав есе під назвою «Сила безсилих». У ньому він поставив просте запитання: як комуністична система підтримувала сама себе?
Його відповідь починалася з продавця овочів. Щоранку цей крамар вивішує у вітрині плакат: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Він у це не вірить. Ніхто в це не вірить. Але він усе одно вішає плакат — щоб уникнути неприємностей, продемонструвати лояльність, не виділятися. І оскільки кожен крамар на кожній вулиці робить те саме, система зберігається.
Не лише через насильство, а й через участь звичайних людей у ритуалах, які вони самі вважають фальшивими.
Гавел називав це «життям у брехні». Сила системи походить не від її істинності, а від готовності кожного поводитися так, ніби вона істинна. Її крихкість походить із того ж джерела: коли бодай одна людина перестає грати роль — коли продавець овочів знімає свій плакат — ілюзія починає тріщати.
Настав час для компаній і країн зняти свої плакати.
Десятиліттями такі країни, як Канада, процвітали в умовах того, що ми називали міжнародним порядком, заснованим на правилах. Ми приєднувалися до його інституцій, проголошували його принципи та отримували вигоду від його передбачуваності. Під його захистом ми могли проводити зовнішню політику, засновану на цінностях.
Ми знали, що ця історія була частково фальшивою. Що найсильніші робили для себе винятки, коли це було зручно. Що правила торгівлі застосовувалися асиметрично. Що міжнародне право діяло з різною суворістю залежно від того, ким був обвинувачений і ким — жертва.
Ця фікція була корисною. Американська гегемонія, зокрема, допомагала забезпечувати суспільні блага: відкриті морські шляхи, стабільну фінансову систему, колективну безпеку та механізми вирішення суперечок.
Тож ми вішали плакат у вікно. Ми брали участь у ритуалах. І здебільшого уникали вказувати на прірву між риторикою та реальністю.
Ця угода більше не діє.
Скажу прямо: ми перебуваємо не в переході, а в розпалі розриву.
За останні два десятиліття низка криз у фінансах, охороні здоров’я, енергетиці та геополітиці оголила ризики екстремальної глобальної інтеграції.
Останнім часом великі держави почали використовувати економічну інтеграцію як зброю: тарифи — як важіль тиску, фінансову інфраструктуру — як засіб примусу, ланцюжки постачання — як вразливості, які можна експлуатувати.
Ви не можете «жити у брехні» про взаємну вигоду інтеграції, коли сама інтеграція стає джерелом вашого підпорядкування.
Багатосторонні інституції, на які покладалися середні держави — СОТ, ООН, COP та вся архітектура колективного вирішення проблем, — суттєво ослаблені.
У результаті багато країн доходять однакових висновків: вони мають розвивати більшу стратегічну автономію — в енергетиці, продовольстві, критично важливих мінералах, фінансах і ланцюжках постачання.
Цей імпульс зрозумілий. Країна, яка не може прогодувати себе, забезпечити паливом або захистити, має небагато варіантів. Коли правила більше не захищають вас, ви змушені захищати себе самі.
Але давайте тверезо подивимося, куди це веде.
Світ фортець буде біднішим, крихкішим і менш стійким.
Є й інша істина: якщо великі держави відмовляться навіть від удаваних правил і цінностей заради безперешкодного переслідування своїх інтересів, вигоди від «транзакційності» — прагматичних угод — ставатимуть дедалі важчими для відтворення. Гегемони не можуть нескінченно монетизувати свої відносини.
Союзники почнуть диверсифікуватися, щоб застрахуватися від невизначеності. Купувати страховку. Розширювати варіанти. Це відновлює суверенітет — суверенітет, який колись ґрунтувався на правилах, але дедалі більше спиратиметься на здатність протистояти тиску.
Як я вже сказав, таке класичне управління ризиками має свою ціну. Але витрати на стратегічну автономію та суверенітет можна і потрібно розділити. Колективні інвестиції в стійкість дешевші, ніж будівництво кожним власної фортеці. Спільні стандарти зменшують фрагментацію. Взаємодоповнюваність дає виграш для всіх.
Питання для середніх держав, таких як Канада, полягає не в тому, чи адаптуватися до цієї нової реальності. Ми мусимо це зробити. Питання в іншому: чи ми адаптуємося, просто зводячи вищі стіни, чи здатні на щось більш амбітне.
Канада була серед перших, хто почув цей тривожний дзвінок, що змусило нас докорінно змінити нашу стратегічну позицію.
Канадці розуміють: старе, комфортне припущення про те, що наша географія та членство в альянсах автоматично гарантують процвітання й безпеку, більше не працює.
Наш новий підхід ґрунтується на тому, що Александер Стубб назвав «реалізмом, заснованим на цінностях» — іншими словами, ми прагнемо бути водночас принциповими й прагматичними.
Принциповими — у нашій відданості фундаментальним цінностям: суверенітету й територіальній цілісності, забороні застосування сили (за винятком випадків, передбачених Статутом ООН), повазі до прав людини.
Прагматичними — у визнанні того, що прогрес часто є поступовим, що інтереси розходяться і що не кожен партнер поділяє наші цінності. Ми взаємодіємо широко й стратегічно, з відкритими очима. Ми сприймаємо світ таким, яким він є, а не чекаємо на світ, яким хотіли б його бачити.
Канада калібрує свої відносини так, щоб глибина співпраці відображала наші цінності. Ми надаємо пріоритет широкій взаємодії, щоб максимізувати свій вплив, зважаючи на нестабільність світового порядку, супутні ризики й те, що стоїть на кону в майбутньому.
Ми більше не покладаємося лише на силу наших цінностей — ми спираємося і на цінність власної сили.
Ми розбудовуємо цю силу вдома.
З моменту приходу нашого уряду до влади ми знизили податки на доходи, прибуток від капіталу та бізнес-інвестиції, усунули всі федеральні бар’єри для міжпровінційної торгівлі та прискорюємо інвестиції обсягом у трильйон доларів в енергетику, штучний інтелект, критично важливі мінерали, нові торгові коридори та інші ключові напрями.
Ми подвоюємо витрати на оборону до 2030 року й робимо це так, щоб одночасно розбудовувати вітчизняну промисловість.
Ми швидко диверсифікуємо зовнішні зв’язки. Ми домовилися про всеосяжне стратегічне партнерство з Європейським Союзом, зокрема про приєднання до SAFE — європейських угод щодо оборонних закупівель.
За останні шість місяців ми підписали дванадцять інших угод у сферах торгівлі та безпеки на чотирьох континентах.
За останні кілька днів ми уклали нові стратегічні партнерства з Китаєм і Катаром.
Ми ведемо переговори щодо угод про вільну торгівлю з Індією, АСЕАН, Таїландом, Філіппінами та МЕРКОСУР.
Для вирішення глобальних проблем ми використовуємо підхід «змінної геометрії» — різні коаліції для різних питань, виходячи з поєднання цінностей і інтересів.
Щодо України: ми є одним із ключових членів «Коаліції охочих» і одним із найбільших донорів її оборони та безпеки в розрахунку на душу населення.
Щодо суверенітету в Арктиці: ми твердо стоїмо поруч із Гренландією та Данією й повністю підтримуємо їхнє унікальне право визначати майбутнє Гренландії. Наша відданість Статті 5 залишається непохитною.
Ми працюємо з союзниками по НАТО, включно з країнами Північної Європи та Балтії, щоб зміцнити північний і західний фланги Альянсу — зокрема через безпрецедентні інвестиції Канади в загоризонтні радари, підводні човни, авіацію та розміщення військ на місцях. Канада рішуче виступає проти тарифів щодо Гренландії та закликає до цілеспрямованих переговорів задля досягнення спільних цілей безпеки й процвітання в Арктиці.
У багатосторонній торгівлі ми підтримуємо зусилля з наведення мостів між Транстихоокеанським партнерством і Європейським Союзом, створюючи новий торговий блок із населенням у 1,5 мільярда людей.
Щодо критично важливих мінералів: ми формуємо «клуби покупців» на базі G7, щоб світ міг диверсифікувати постачання й відійти від небезпечної концентрації в одних руках.
Щодо штучного інтелекту: ми співпрацюємо з однодумцями-демократіями, щоб у підсумку не бути змушеними обирати між гегемонами та технологічними гігантами — гіперскейлерами.
Це не наївний багатосторонній підхід. І не покладання на ослаблені інституції. Це побудова коаліцій, які реально працюють — крок за кроком, із партнерами, що мають достатньо спільних точок дотику для спільних дій. У деяких випадках це буде переважна більшість держав.
Це також створення густої мережі зв’язків у торгівлі, інвестиціях і культурі, на які ми зможемо спиратися перед обличчям майбутніх викликів і можливостей.
Середні держави мають діяти разом. Бо якщо вас немає за столом — ви в меню.
Великі держави можуть дозволити собі діяти поодинці. Вони мають масштаби ринку, військову потугу й важелі впливу, щоб диктувати умови. У середніх держав цього немає. І коли ми ведемо переговори з гегемоном лише на двосторонній основі, ми робимо це з позиції слабкості. Ми приймаємо те, що нам пропонують. Ми змагаємося між собою за те, хто буде більш поступливим.
Це не суверенітет. Це імітація суверенітету за фактичного прийняття підпорядкування.
У світі суперництва великих держав країни «посередині» мають вибір: або змагатися між собою за прихильність сильних, або об’єднатися, щоб створити третій шлях, який матиме реальний вплив.
Ми не повинні дозволити зростанню «жорсткої сили» засліпити нас і приховати той факт, що сила легітимності, чесності й правил залишатиметься потужною — якщо ми вирішимо застосовувати її разом.
Це повертає мене до Гавела.
Що означає для середніх держав «жити у правді»?
Це означає називати реальність своїми іменами. Перестати посилатися на «міжнародний порядок, заснований на правилах», так, ніби він і досі працює відповідно до рекламного буклета. Називати систему тим, чим вона є насправді: періодом загостреного суперництва великих держав, у якому наймогутніші переслідують власні інтереси, використовуючи економічну інтеграцію як інструмент примусу.
Це означає діяти послідовно. Застосовувати однакові стандарти до союзників і суперників. Коли середні держави засуджують економічне залякування з одного боку, але мовчать, коли воно походить з іншого, ми продовжуємо тримати плакат у вікні.
Це означає будувати те, у що ми, за власними словами, віримо. Не чекати на відновлення старого порядку, а створювати інституції та угоди, які реально функціонують так, як задекларовано.
І це означає зменшувати важелі впливу, що уможливлюють примус. Розбудова сильної внутрішньої економіки завжди має бути пріоритетом кожного уряду. Міжнародна диверсифікація — це не просто економічна розсудливість, а матеріальна основа чесної зовнішньої політики. Країни виборюють право на принципову позицію, зменшуючи власну вразливість до ударів у відповідь.
Канада має те, чого потребує світ. Ми — енергетична наддержава. Ми володіємо величезними запасами критично важливих мінералів. У нас — одне з найосвіченіших населень у світі. Наші пенсійні фонди є серед найбільших і найдосвідченіших інвесторів на глобальному рівні. Ми маємо капітал, таланти та уряд із значним фіскальним потенціалом для рішучих дій.
І ми маємо цінності, до яких прагнуть багато інших.
Канада — це плюралістичне суспільство, яке працює. Наш публічний простір гучний, різноманітний і вільний. Канадці залишаються відданими принципам сталого розвитку.
Ми є стабільним і надійним партнером у світі, який є яким завгодно, тільки не стабільним, — партнером, що будує й цінує довгострокові відносини.
Канада має ще дещо: чітке усвідомлення того, що відбувається, і рішучість діяти відповідно.
Ми розуміємо, що цей розрив вимагає більшого, ніж проста адаптація. Він вимагає чесності щодо світу таким, яким він є.
Ми знімаємо плакат із вікна.
Старий порядок не повернеться. І ми не повинні його оплакувати. Ностальгія — не стратегія.
Але на уламках цього розриву ми можемо побудувати щось краще, сильніше й справедливіше.
Це завдання середніх держав — тих, кому є що втрачати у світі фортець і хто може найбільше виграти у світі справжнього співробітництва.
Могутні мають свою силу. Але ми теж маємо дещо — здатність перестати прикидатися, назвати реальність своїм ім’ям, розбудувати власну силу вдома й діяти разом.
Це шлях Канади. Ми обираємо його відкрито й упевнено.
І цей шлях широко відкритий для будь-якої країни, готової пройти його разом із нами».
За матеріалами «Останній Бастіон»
