Юрій Щур
Совєтські органи державної безпеки розпочали боротьбу із усіма проявами антисовєтських настроїв у перші ж дні ресовєтизації України. Боротьба проти внутрішніх ворогів займала таке ж місце, як і боротьба проти нацистів. Значної уваги «чекісти» приділяли саме українським націоналістам та самостійникам загалом. У боротьбі проти націоналістичного руху совєтські органи державної безпеки активно використовували практику здійснення агентурно-оперативних заходів, які виявилися досить ефективними.
1946-го року у тогочасному Чистяковському районі Донецької області співробітниками обласного УМГБ розроблялася справа «Зброєносці», скерована проти одних із перших переселенців із Західноукраїнських областей. У даному випадку мова йшла про групу шахтарів із 6 осіб, яких підозрювали у належності до ОУН. Серед них були, зокрема уродженці села Крупа Луцького району Волинської області Сергій Лисак (під час німецької окупації – комендант української поліції), Євдоким Поліщук та Костянтин Лотоцький (під час німецької окупації – помічник коменданта сільської поліції).
Завдяки аґентурі, було встановлено, що вказані особи серед свого оточення проводили антисовєтську аґітацію, висловлювали наміри повернутися на захід України, щоб приєднатися до відділів УПА й продовжувати боротьбу проти совєтської влади. Тим більш, що усі вони раніше були в повстанських відділах, брали участь у боях з радянськими підрозділами. Більше того, на подвір’ї Євдокима Поліщука у лютому 1944 року співробітниками контррозвідки «СМЕРШ» було виявлено склад, з якого вилучено значну кількість зброї.
Аґентурна справа «Думка», яка розроблялася також співробітниками Донецького обласного Управління МГБ у Селідівському районі, була орієнтована на виявлення членів ОУН, які діяли тут під час німецької окупації. Попередні дані, які «чекісти» отримали за рахунок проведених аґентурно-оперативних заходів й стали підставою для заведення у червні 1946-го цієї аґентурної справи. По справі розроблялися:
– Юрій Голик, 1922 р.н., уродженець смт. Градизьк Глобинського району Полтавської області, під час німецької окупації – піаніст. Керівник районного проводу ОУН. Станом на 1946 рік – студент Донецького індустріального інституту. Юрій Голик як керівник районного проводу, під час німецької окупації підтримував зв’язки з представниками Крайового Проводу ОУН Південноукраїнських земель та керівником Красноармійського районного проводу Якубовичем, від яких отримував літературу для поширення та загальні вказівки з діяльності. Влітку 1943 року Голик був заарештований німцями й вивезений до Німеччини, де залишався до наступу англійських військ. Перебуваючи у таборі репатрійованих, він працював перекладачем, підтримував зв’язки з англійськими офіцерами. У січні 1946 року, під час приїзду в м. Донецьк англійської молодіжної делеґації, Голик зустрічався з одним із прибулих, Евансом Дільваном, від якого отримав кілька брошур.
– Борис Гончаров, 1901 р.н., в період німецької окупації – завідуючий відділом культури й освіти Селідівської районної управи, а потім – директор аґрошколи. Станом на 1946 рік проживав у Кам’янському районі Тульської області. Гончаров до війни був аґентом совєтських спецслужб. На окупованій території був залишений зі спеціальним завданням, яке, однак, не виконав. Під час окупації був назначений завідувачем відділом культури і освіти. За завданням ОУН виступав на зборах з доповідями націоналістичного змісту тощо.
– Степан Мельник, 1888 р.н., уродженець с. Синиця Богуславського району Київської області. Під час окупації працював директором школи, а потім завідуючим відділом культури й освіти Селідівської райуправи. Станом на 1946 рік проживав у м. Бендери (Молдова). Мельник працював директором школи й загалом у системі освіти, домагався звільнення з роботи вчителів-неукраїнців, закликав населення вести боротьбу за створення самостійної України. За даними дослідника із Слов’янська, Олександра Добровольського, селідівським оунівцям вдалося повною мірою українізувати 46 освітніх закладів.
– Опанас Вербовий, 1905 р.н., уродженець с. Черкасівка Полтавського району Полтавської області. Під час окупації – завідуючий господарством аґрошколи. У листопаді 1945 року повернувся з Німеччини по репатріації. Станом на 1946-й працював столяром у «Заготзерні». Вербовий, за даними МГБ, особисто брав участь у пошуку й затриманні 10 совєтських партизанів, які потім німцями були розстріляні.
Цього ж року, УМГБ Донецької області був заарештований заступник керівника Донецького обласного проводу Володимир Гладкий, якого розшукували вже тривалий час. 43-річний підпільник був уродженцем села Засулля Недригайлівського району Сумської області. Під час німецької окупації Гладкий проживав у Донецьку, працював головним механіком металурґійного заводу ім. Сталіна.
Після арешту, на допитах попереднього слідства, Гладкий зізнався, що він з перших днів окупації приєднався до ініціативної групи українських націоналістів, створеної членами ОУН із Західної України, яка займалася організацією органів самоврядування й наповнення їх свідомим елементом.
Боротьба за незалежність України у 1940-х роках мала різні форми й прояви, від підпільної боротьби до відкритого збройного спротиву. І охоплювала ця боротьба різні вікові категорії українців. Підлітків з Лиману (до 2016 року – Красний Лиман) на Донеччині намагалися також чинити спротив совєтському тоталітаризму. Зауважимо, що навіть назва аґентурної справи, яка була заведена на молодих патріотів – «Фантазери» – опосередковано вказувала на їх вік.
Вийти на слід молодіжної антисовєтської групи, як це не прикро, співробітникам МГБ допомогла сестра одного з них. У спеціальному донесенні про ці події зазначалося, що первинні матеріали по справі були отримані від інформатора «Рєзнікової», яка принесла у районний відділ МГБ лист, знайдений у її брата Володимира Іващенка. Зміст листа дав привід вважати, що його автор (дехто Шестопалов) та адресат пов’язані із «підозрілою» діяльністю. Зокрема, писалося: «Прошу тебе, Вова, зняти з обліку Дзюбу, так як про нього я тобі говорив колись. Якщо він хоче продовжувати далі, то запропонуй йому те, про що ми говорили з тобою, лише тоді можна його залишити».
Дзюбу допитали й він розповів, що під час навчання у 2-й залізничній школі м. Красний Лиман, приблизно в травні 1947 року, був створений юнацький гурток («тимурівська команда»), лідером якого став Леонід Байбара. На одному із зібрань, останній повідомив своїм гуртківцям, що взяв собі псевдонім «Шестопалов» й запропонував іншим зробити те ж саме. Крім того, увів членські внески у сумі 1 рубель щоденно, задля використання у майбутньому для потреб групи. На тому ж зібранні, Байбара запропонував юнакам дати клятву, підписавши її власною кров’ю на знак повної довіри.
Невдовзі після допиту Дзюби, до районного відділку прийшов Іващенко, певно оброблений «Рєзніковою», та здав револьвер системи «Бульдог», списки й облікові картки із зазначеними анкетними даними й псевдонімом кожного учасника. Загалом було встановлено 12 учасників групи, учнів 3-5 класів 2-ї залізничної школи Красного Лиману, 1932-1933 років народження. Крім того, Іващенко розповів, що за пропозицією Байбари їхня група отримала назву «Сполучені штати козаків». Основна ж мета групи полягала у боротьбі з совєтською владою. Про серйозність намірів підлітків свідчить і те, що «Сполучені штати козаків» мали свій статут, герб та саморобну печатку.
У бесідах із учасниками групи Байбара стверджував, що совєтська влада довго не протримається і в скорому часі буде поборена бандерівцями за допомогою американців й англійців. Існуючий стан речей, коли в ссср українців усіляко утискають, за його словами, постійно тривати не може.
Із зібраних співробітниками МГБ даних на Байбару було встановлено, що його батько загинув у 1942 році під час оборони Сталінграду. Мати, баптистка, у 1946 році вдруге вийшла заміж, за одновірця Івана Цимбалюка. На момент розкручування аґентурної справи Леонід Байбара навчався у ремісничому училищі №31 міста Слов’янськ Донецької області.
Після затримання, на допиті, Байбара зізнався у проведенні ним антисовєтської діяльності та створенні групи «Сполучені штати козаків». Загалом, підпільникам вдалося придбати 1 пістолет системи «Бульдог», 1 «Парабелум», 4 штики й стільки ж кинджалів. Такий арсенал, зокрема, планувалося використовувати для експропріаційної діяльності, здобуваючи ресурси для підпільної боротьби. Серед здійснених заходів Байбара назвав крадіжку із школи 50 підручників, 60 зошитів, пари чобіт й інших речей – все це було реалізовано на ринку, а гроші залучені на організаційні потреби.
Не в останню чергу слідчих цікавило джерело антисовєтських поглядів лиманівських підлітків. Відповідаючи на це, Байбара розповів, що влітку 1947 року у міському парку Красного Лиману підслухав текст антисовєтської бандерівської листівки, прочитаної двома невідомими йому чоловіками.
Станом на 22 червня 1948 року співробітники МГБ по справі «Фантазери» проводили роботу, спрямовану на розклад групи та припинення її діяльності. Перевага була віддана профілактичній роботі. Матеріалів, які б свідчили про арешти, на сьогоднішній день нами не знайдено. Разом із тим, не вірячи в чистий підлітковий патріотичний чин, «чекісти» розшукували осіоб, які могли вплинути на молодь й залучити їх до антисовєтської боротьби.
Ще одна молодіжна організація була створена у 1947 році в селі Сухий Яр Червоноармійського району Донецької області місцевим жителем, 18-річним Миколою Ушкварком. Ця молодіжна організація метою діяльності визначила здобуття Україною державної незалежності. Вона отримала назву «Товариство “Друзі українського народу”», мала свою печатку та видавала рукописний ілюстрований журнал «Голос народу», перше число якого датоване 1948 роком.
У журналі було розміщено вірші та прозу учасників Товариства. Усі матеріали були підготовлені з антисовєтських позицій, із гаслами створення Самостійної України. Загально, молоді патріоти акцентували увагу читачів на злиднях та безправ’ї, які панують в Україні. Тут відчувається вплив середовища, щоденне бачення життя Донеччини, проблем простого народу:
«Так народ наш зневажають,
Що тяжко згадати,
А ви від їх милостині
Хочете діждати.
А ще к тому і податки,
Кожен день зростають …
Помертвіли наші села
Міста заніміли,
А через що, я думаю
Усі зрозуміли».
І вихід із такої ситуації молоді патріоти також виклали у римованій формі. Як приклад:
«Треба тільки згуртуватись
В руки не даватись,
Із під ярма невільного
Самим визволятись.
Треба взяти в руки зброю,
Клятвою твердити,
Що готов за Вкраїну,
Голови зложити» (М. Ушкварок).
Окрім віршів, також були прозові твори, де зокрема висвітлювалися «основні завдання українського народу в майбутньому». Для розуміння цих завдань робилися відповідні екскурси в історію України і українського народу напередодні початку німецько-совєтської війни, її перебігу та після завершення.
Після закінчення школи, Микола Ушкварок поступив на навчання до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, де й був заарештований 25 квітня 1950 року Управлінням МДБ.
Крім нього, по справі «Товариства «Друзі українського народу» проходили також жителі Сухого Яру слюсар шахти ½ Новоградівка Олександр Лихо (1929 р.н.) та учень Димитрівської школи Петро Лихо (1931 р.н.).
Під час судового слухання Микола Ушкварок та Олександр Лихо повністю визнали свою антисовєтську діяльність, вважаючи її абсолютно правильною та виправданою. Така принципова позиція та боротьба за самостійність України були оцінені за статтями 54-10, ч.2 та 54-11, санкції статті 54-2 Кримінального Кодексу УССР й Указу Президіуму Верховного Совєта УССР «Про відміну смертної кари» в 25 років виправно-трудових таборів з конфіскацією особистого майна та ураженням в правах на 5 років кожного. Петро Лихо за тими ж статтями отримав 10 років таборів з конфіскацією та ураженням у правах на 3 роки.
Відбувати покарання Петра відправили до Пісчаного, а Олександра – до Лугового таборів. Микола Ушкварок перебував у Особливому таборі МВД СССР №9.
Під час недовгого «потепління» внутрішньої політики совєтського керівництва та перегляду ряду справ репресованих, 1956 року учасники «Товариства “Друзі українського народу”» були звільнені.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
