(ЧЕРВЕНЬ 1941- ТРАВЕНЬ 1942 РР.)
Юрій Щур
З початком німецько-совєтської війни 22 червня 1941 р. на Наддніпрянщину вирушили Похідні групи ОУН – своєрідна політична армія, члени якої повинні були займатися організаційною розбудовою та створенням органів державної влади. Груп було три й територія їх діяльності похідних груп була визначена таким чином: північна група Миколи Климишина повинна була дійти до Києва й охопити своєю діяльністю центральноукраїнські землі; середня група Миколи Лемика – до Харкова для охоплення східноукраїнських земель; південна група Тимофія Семчишина – до Одеси з метою поширення націоналістичного руху на Півдні України.
Похідні групи комплектувалися по 10-12 осіб у їх складових частинах – роях. Організаційний та політичний провід здійснювали керівник, його заступник та пропаґандист. Їх функцій стосувалися також організації й проведення зборів громадськості у населених пунктах на шляху маршруту. Останні відбувалися за такою схемою: 1. Доповідь члена ОУН про міжнародне політичне становище та напрямки державного будівництва України; 2. Виступи місцевих громадян та закінчення святкової частини співом національного гімну; 3. Дискусії на теми місцевих завдань та вибір тимчасової місцевої влади (ради, управління й міліції), з якими після зборів проводилося перше засідання. Проведення подібних заходів чітко реґламентувалося керівництвом похідних груп. Зокрема Т. Семчишин наголошував, що «в підході місцевого населення заховати якнайбільше такту та вирозуміння. З’єднувати своєю поведінкою та працею місцеве населення. Держатися засади: краще нічого не робити, як зробити на початку цілком зле, а через те утруднити працю в майбутньому».
Створення мережі ОУН на Наддніпрянщині спиралося на дві засади: територіальну й кількісну. Згідно з першим положенням організація поділялася на краї, як найвищі організаційні одиниці, що підпорядковувалися безпосередньо Провіднику ОУН-р. Край об’єднував у своєму складі від семи до десяти областей. Область, у свою чергу, об’єднувала 15 округ і мала відповідати традиційним адміністративним межам. Для керування діяльністю ОУН-р на території області створювалися реґіональні проводи, до складу якого входили провідник та референти (організаційний, виховно-вишкільний, громадянської праці й політичних акцій, пропаґанди, військового виховання з підвідділом фізичного виховання, Служби безпеки, господарсько-суспільний, жіночих справ, юнацтва) та обласний суддя.
Меншою організаційною ланкою була округа, яка об’єднувала територію трьох – п’яти районів. Район мав охоплювати від 25 до 35 станиць і територіально відповідати адміністративному поділу. Найнижча територіально-організаційна одиниця – станиця – мала охоплювати своєю діяльністю одне село або інший не надто великий осередок населення.
Діяльність членів ОУН у перші місяці війни не залишилася непомітною для совєтських органів державної безпеки. Вже 16 серпня 1941 року керівник НКВД УССР Сергієнко підписав листа на ім’я керівників периферійних структур у якому наголошувалося на активній організаційній діяльності членів ОУН на територіях, залишених совєтською владою. Також акцентувалася увага на посиленні антисовєтських настроїв жителів Наддніпрянської України.
Виходячи з цього, співробітники НКВД мали здійснити ряд заходів. Зокрема, активізувати розробку усіх аґентурних справ, справ-формулярів та інших матеріалів на українських націоналістів з розрахунку оперативної ліквідації (арешту тощо) в найближчий час. Паралельно з цим необхідно було мобілізувати усю наявну аґентуру на боротьбу з націоналістами, знайти усіх, хто переховувався від арешту. Відвертих ворогів совєтської влади, які вже були репресовані й повернулися з місць ув’язнення і на кого не було достатніх матеріалів для арешту – вислати якнайдалі від зони бойових дій. Особливу увагу чекістам необхідно було звернути на українців із Заходу України, які перебували на Наддніпрянщині, для того, щоб не допустити їх активних антисовєтських дій (справедливо вважаючи, що частина із них може бути належною до ОУН).
Двома днями раніше про посилення боротьби з українськими націоналістами наголошував і заступник наркома внутрішніх справ СССР Меркулов. У директиві №364 від 14 серпня 1941 року останній зазначив, що органами НКВД у східних областях України вже ліквідовано ряд націоналістичних організацій, які готувалися до організації «п’ятої колони». З метою припинення діяльності українських націоналістів та посилення боротьби з «української націоналістичної контрреволюцією» Меркулов визначив за необхідне посилити контроль й активізувати агентурну розробку.
Результати не забарилися. Зокрема, Управлінням НКВД Сумської області, «з метою попередження ворожої діяльності контрреволюційно налаштованих елементів» з 22 червня по 7 серпня 1941 року було здійснено 297 арештів, з них 75 осіб у м. Суми, 222 – по районах області. Крім того, готувалися матеріали для адміністративної висилки 237 осіб (Суми – 64 особи, по районах – 173).
Полтавське Управління НКВД з 26 по 28 серпня 1941 року заарештувало 11 осіб, з них за «контрреволюційну аґітацію» – 4. У той же час було завершено 45 слідчих справ (36 із них за ту ж таки аґітацію). Зупинятися на цьому специ не збиралися, оскільки у «залишку» ще перебувала 321 особа, яку чекав арешт за антисовєтську аґітацію.
Ще у 20-х числах липня на території Сталінської (Донецької) області було заарештовано 85 осіб «антисовєтського елементу, що активізував контрреволюційну діяльність у зв’язку з війною». Викриті у результаті використання й реалізації аґентурних даних «антисовєтські прояви» здійснювалися, в основному, куркулями та колишніми репресованими.
Не забували й про вихідців із Заходу України. Так, наприклад, у липні 1941 року за підозрою в приналежності до ОУН був заарештований уродженець Тернопільщини Василь Мілан, який проживав у другому селищі (робочому) лівого берега м. Запоріжжя. Незважаючи на те, що доказів проти заарештованого в слідчих не було, а сам він заперечував членство в ОУН, Особливою Нарадою В. Мілан був засуджений до 5 років виправно-трудових таборів.
Подібна історія ще одного тернополянина, Гриня Моцика, який був завербований на роботи і в 1940 році приїхав до Запоріжжя. Працюючи в тресті «Запоріжбуд», він був заарештований 6 серпня 1941 року як підозрюваний у приналежності до ОУН. На допитах свою участь у оунівському підпіллі заперечував, однак розділив долю В. Мілана: Особливою нарадою 8 липня 1942 року був засуджений до 3 років виправно-трудових таборів і відправлений в Усольлаг Башкирської ССР.
Очевидно, що вже на початку німецько-совєтської війни керівництво спецслужб СССР повною мірою усвідомлювало небезпеку, яку для них несли на землі Наддніпрянщині члени похідних груп ОУН. І не в останню чергу через це, на території Східноукраїнських земель були «зачищені» націоналістичні осередки та «острівки» антисовєтської непокори, які могли стати первинною базою для розгортання широко розгалуженого підпілля.
Не «відставали» від совєтів й нацисти. У перші місяці окупації німецьке військове командування не перешкоджало членам Похідних груп в їх роботі, оскільки оунівці створювали органи місцевої цивільної адміністрації, тобто – приводили до ладу пошматовану війною територію. Члени Організації займали керівні посади в обласних, міських та районних управах, господарських та культурно-освітніх установах, використовувалися як перекладачі, займалися організацією української міліції. Ситуація змінилася після приїзду на окуповані території цивільної німецької адміністрації й репресивно-карального апарату. Посилення репресій проти членів ОУН-р, як на Західній Україні, так і на Наддніпрянщині спостерігалося після відмови Проводу ОУН-р відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 р. у Львові. Незважаючи на тиск з боку німців, Провід встиг відправити спеціальну похідну групу до Києва із завданням продублювати проголошення державності. Ця акція закінчилася невдачею, бо німецькі спецслужби заарештували членів групи поблизу столиці України.
Важливе питання в цьому контексті – чим був Акт відновлення Української Держави для членів похідних груп ОУН-р, які відправилися на Наддніпрянську Україну? Перш за все, він їх леґітимізував, надавши можливість репрезентувати органи державної влади. Оунівці намагалися вести переговори з представниками військової адміністрації не лише від імені політичної організації (ОУН), а перш за все – від імені держави. Що найважливіше – Акт 30 червня 1941 року спричинився до того, що учасники похідних груп репрезентували себе населенню Наддніпрянщини як відпоручників українського (!) Уряду, який зазнав гонінь від нового окупанта.
У певних виданнях можна зустріти думку, що проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 року було не на часі. Діяльність похідних груп ОУН та створення розгалуженої мережі націоналістичного підпілля на Наддніпрянській Україні під час німецько-совєтської війни доводять зовсім протилежне.
Розпочаті арешти й розстріли оунівців змусили останніх, з одного боку, піти в глибоке підпілля, з іншого – спонукали до всебічної інтеґрації до леґальних закладів й установ. Вони вважали, що цим, не дивлячись на офіційну німецьку політику, вони створюватимуть фундамент української державності.
З липня 1941 до початку 1942 р. тривав підготовчий етап діяльності ОУН-р. Протягом цього етапу Похідні групи розійшлися по всій території України, включаючи й українські етнічні землі, що перебували в складі інших республік СССР. Оунівці, незважаючи на невизнання німецькою владою, по ходу просування углиб совєтської території проголошували Акт відновлення Української Держави. Останній факт проголошення української державності було зафіксовано у м. Васильків під Києвом.
Столиця України стала місцем перебування керівництва північної похідної групи, яку після арешту Миколи Климишина очолив Дмитро Мирон («Орлик»). До сфер впливу оунівців із цієї групи входили такі області: Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська та Черкаська. Середня група Миколи Лемика не дісталася до пункту призначення – м. Харкова. Керівництво групи було розстріляне німецькими каральними органами у м. Миргород Полтавської області. З огляду на ці обставини, до юрисдикції північної групи було включено також Чернігівську, Сумську, Полтавську та Харківську області.
Більшого успіху досягла південна похідна група, якій вдалося дістатися до Дніпропетровська (Дніпра) й направити підгрупи до областей, які перебували у її юрисдикції: Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Запорізької, Миколаївської, Одеської та до Криму й Кубані.
Після прибуття похідних груп до місця призначення, їх було розформовано. ОУН-р перейшла до «осілої» діяльності на місцях. Створювалися перші керівні органи, зокрема Крайові проводи на Центральноукраїнських і Південноукраїнських землях. Про завдання, які стояли перед крайовим керівництвом дізнаємось із рішень першого засідання Проводу ОУН-р на Південноукраїнських землях на чолі із Зиновієм Матлою («Святославом Вовком»), яке відбулося 3 вересня 1941 р. у Дніпропетровську. Оунівці планували створити міцну підпільну організацію, яка б показала українським народним масам свою силу, авторитет, ідейність і здобула довіру у народу. Крім того, члени ОУН-р мали провести широку роз’яснювальну роботу з метою поборювання впливу більшовизму. Ця робота мусила мати політично-пропаґандистський і громадсько-суспільний характер й бути звернена одразу проти совєтського й німецького імперіалізмів. Також наголошено на організації акцій оборонного характеру, спрямованих на захист українського народу від терору й визиску окупантів.
З приводу загального порозуміння з населенням Наддніпрянщини Крайовий провідник ОУН-р центральноукраїнських земель Дмитро Мирон писав: «З одного боку треба дати глибину й деякі перспективи, велич і розмах великого підйому й пориву, а з другого боку – тіло й кров та ущемлення громам і блискавицям наших ідейних поривів, зв’язувати ідею й нашу боротьбу з життєвими, суспільними, господарськими, актуально-політичними і культурно-виховними поняттями».
Йдучи на Наддніпрянську Україну, члени похідних груп мали чіткі інструкції щодо залучення нових членів із місцевих жителів. Зокрема, наголошувалося на тому, щоб звернути увагу на: студентську, робітничу й селянську молодь; політв’язнів та тих, хто повернувся із заслання; демобілізованих солдатів та робітників культурно-пропагандистських осередків (преси, радіо, журналістів, письменників). Оунівці повинні були намагатися залучити як фахові інтелігентські сили, так і залізничників, робітників, активних селян, влаштовувати величні свята, маніфестації, віча тощо.
Склад членів ОУН-р на Наддніпрянщині був доволі строкатими за соціальними й політичними ознаками. Одними з перших до підпільної роботи включилися ті, хто постраждав від совєтської влади: колишні учасники Української революції 1917-1922 рр., члени різноманітних політичних угрупувань, віруючі. Знайшла ОУН-р підтримку й серед селянства. До підпілля йшла молодь, яка була розчарована невдачами Червоної армії на фронтах на початковому етапі війни. Але також зустрічалися спроби долучитися до ОУН-р різних «попутників» й «шкурницьких елементів», які вважали, що організація діє з дозволу німців, а зв’язок і співпраця з нею надасть певну матеріальну користь.
Степан Мудрик («Мечник»), референт Служби безпеки обласного проводу ОУН-р Київщини, охарактеризував населення області за станом на початок 1942 р., поділяючи його на групи. До українського підпілля йшла молодь, що переросла комсомол й уникала вступу до компартії. Батьки цієї молоді були «свідомі своєї української належності», зберігаючи національну духовність та мораль, але схвалюючи протинімецьку боротьбу ОУН-р, самі в неї активно не включалися. У боротьбу з окупантами в лавах націоналістичного підпілля включалася і комсомольська молодь, що залишилася на окупованій території й перейшла на національні позиції, а також репресовані за совєтської влади комуністи. На співпрацю з німцями йшли, на думку Степана Мудрика, заможні селяни, щоб помститися комуністам за кривду.
У підпільному виданні 1947 року, де характеризувалася діяльність ОУН-р на східноукраїнських землях від 1941-го зазначалося, що протягом підготовчого етапу «з кадрів, що їх тоді було організовано на СУЗ це б[увші] “націонали”, переважно люди старші, або середнього віку, в малій кількості молодь, елемент мало бойовий, не усвідомлюючи собі потреби революційної боротьби, психологічні куркулі, схильні до германофільства». У цьому періоді відбулася селекція кадрів, внаслідок якої від ОУН-р відійшли «кадри нездібні до революційної боротьби …, ці що походили з ЗУЗ вернулись до дому, або злеґалізувалися, кадри СУЗ налякались і відпали. Остались дійсно революціонери в малій справді кількості. Організаційна робота в цьому етапі мала припадковий характер. … Організаційна робота переважно охоплювала інтеліґенцію міста і села».
На початку німецько-совєтської війни члени ОУН-р досягли певних успіхів у створенні органів місцевого самоврядування. Більш успішною в цьому плані була робота на центральноукраїнських землях, які раніше позбулися комуністичної влади. Зокрема, вже на кінець липня 1941 року в Житомирській та Київській областях місцеве населення спільно з членами похідних груп не лише створили органи влади, а й зайнялися організацією збирання врожаю.
На Півдні України найбільш вдалим було створення органів самоврядування на Дніпропетровщині. На початку вересня 1941 року у м. Дніпропетровськ у приміщенні колишнього обласного виконавчого комітету по вул. Комсомольській відбулася нарада місцевої національно свідомої інтеліґенції, що була ініційована професором Дніпропетровського транспортного інституту Панасом Олійниченком та крайовим провідником ОУН Зиновієм Матлою. На нараді було обрано склад Обласної управи на чолі з Олійниченком, заступником якого став один з керівників націоналістичного підпілля Василь Регей («Кіт»). Відділ освіти обласної управи був цілком укомплектований місцевими націоналістами. Начальником відділу став Павло Козар. Створення цієї адміністрації відбулося за згодою військового коменданта Дніпропетровська фон Альберті, від якого новообраний обласний голова отримав документ, в якому йшлося про те, що Україна буде прийнята в сім’ю європейських народів. Комендант надав такий документ згідно з інструкцією Верховного командування вермахту (ОКГ) від 11 вересня 1941 р. Цим планувалося завоювати симпатії українців під час боїв за Київ. У перші дні існування обласної управи було виготовлено гербову (з тризубом) печатку з написом лише українською мовою: «Українська Держава. Дніпропетровська Обласна Управа».
У контексті Акту відновленні Української Держави, крім Дніпропетровська, було утворено міські управи в Кривому Розі, Нікополі, Дніпродзержинську (Кам’янському) тощо. Новостворені управи проводили жваву роботу з українізації громадського життя. Обов’язкова постанова № 14 Нікопольської міської управи від 17 листопада 1941 року зобов’язувала всі справи в українських установах, закладах і організаціях вести українською мовою, нею ж послуговуватися у розмовах з відвідувачами. Вивіски та оголошення повинні були бути лише українською та німецькою мовами. У Кривому Розі відбулося перейменування деяких вулиць, зокрема провулок Петровського рішенням міської управи від 15 листопада 1941 року став носити ім’я першого вождя ОУН полковника Євгена Коновальця.
У серпні 1941 року німецька влада здійснила розподіл окупованої України на кілька частин. Зокрема Румунії було віддано всю Одеську, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей, що утворили округ «Трансністрія». Області Заходу України, за виключенням Закарпаття, що було окуповане угорцями у 1938 році, були об’єднані у дистрикт «Галичина» у складі Генерал-губернаторства. Центральна та Південна Україна об’єднані у Рейхскомісаріат «Україна» в складі 6-ти округів: «Волинь», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Таврія» та «Дніпропетровськ». Райони Донеччини та Луганщини, Чернігівської, Сумської й Харківської областей були включені в окрему воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. Розчленування території України й встановлення цивільної окупаційної влади звело нанівець державотворчі потуги оунівців. В органах самоврядування націоналісти були замінені на лояльних до німецької влади працівників. Активісти українського державотворення були заарештовані, деякі з них – Сергій Шерстюк і Ганна Максимець у Кривому Розі та інші, розстріляні.
Важливу роль члени ОУН-р відводили аґітації та пропаґанді. Вже в перші дні походу на Схід провідник південної похідної групи Тиміш Семчишин, звітуючи Проводу ОУН, вказував, що інформація про політичну ситуацію, друковані інструкції для державного будівництва викликають жвавий інтерес у наддніпрянців і цього матеріалу треба якнайбільше. Він же критикував постулат Проводу «щадити пропаґандивний матеріал», з огляду на те, що «голод на ці речі є прямо неймовірний».
Розуміючи, що одним з факторів успішної роботи є наявність власних ЗМІ, прибувши на Наддніпрянщину, члени ОУН-р ініціювали створення українських часописів і газет. У перші місяці німецької окупації, коли ще не було гострої цензури, більшість новостворених газет відображали події з позицій українського державотворення. Редакції багатьох видань Наддніпрянщини стали, по суті, зв’язковими пунктами оунівської мережі. На початку німецької окупації було створено 115 газет. Зокрема – «Нова Україна» у Харкові, «Вільна Україна» у Дніпропетровську, «Дзвін» у Кривому Розі, «Дніпрова хвиля» у Кременчуці, «Голос Дніпра» у Херсоні тощо. Восени 1941 року, коли підпільна сітка ОУН-р на Наддніпрянщині була частково розконспірована, заарештовано й розстріляно співробітників редакцій кількох газет: «Дніпрової хвилі», «Дзвону», «Української думки» тощо. Більшість газет перейшла на угодовські позиції, лише невелика частина працювала напівлеґально. Крім офіційних газет, виходили друком і організаційні часописи ОУН. Крайовий Провід ОУН на центральноукраїнських землях видавав офіціоз «За самостійну Україну» та газету юнацтва «Прапор Молоді», провід південноукраїнських земель – газету «Вісті».
Крім того, було організовано мережу підпільних типографій, де друкувалися книги, листівки, відозви тощо. Видавничий осередок у м. Новоукраїнці Кіровоградської області перевидав «Історію України» Івана Крип’якевича. У м. Маріуполі Донецької області було створено «Видавничий осередок ім. І. Франка», який видав наклад «Історії України» та «Букваря», «Читанки» й нот до українського національного гімну. Працювали також типографії у Нікополі, Сталіно (Донецьк), Макіївці, Одесі тощо.
У серпні 1941 року на Вінниччині розпочала роботу друкарня Крайового проводу центральноукраїнських земель, де друкувалася газета «За Самостійну Україну». Опікувалися цією друкарнею Йосип Позичанюк («Шугай») та Пантелеймон Сак («Могила»). Спочатку вона перебувала у с. Павлівка Калинівського району Вінницької області, потім була перенесена до обласного центру. Через деякий час друкарню перенесли до с. Попельні (Житомирська область), де вона була пізніше ліквідована німецькими каральними органами.
Власну друкарню мав Крайовий провід південноукраїнських земель. Вона працювала у м. Нижньодніпровськ. На Півдні України друкарню облаштував також Одеський обласний провід. За її роботу відповідав Тимофій Семчишин. Менші друкарні недовго працювали у Макарівському районі Київської області, у с. Діївка-2 біля Дніпропетровська. У друкарні ОУН-р в с. Рудченково біля м. Сталіно працювали росіяни, що потрапили під вплив ідей ОУН.
Після відмови Проводу ОУН відкликати Акт відновлення Української Держави німецька окупаційна влада вживала найсуворіших репресій проти націоналістів. У таких умовах створення оунівської мережі супроводжувалося організацією орбітальних структур. Цьому процесу опосередковано сприяла нова влада, яка принесла з собою величезні зміни не лише в політичне, а й у громадське й культурне життя України. Одним з нових явищ в українському суспільстві стало виникнення великої кількості місцевих і загальноукраїнських громадсько-політичних та інших об’єднань та організацій. Активні громадяни почали створювати організації, які повинні були сприяти відновленню або зміні культурно-освітнього, соціально-економічного, політичного та інших аспектів життя у відповідності із власними поглядами і прагненнями. Оунівці, в свою чергу, намагалися використати ці організації для леґального прикриття пропаґанди самостійницьких ідей серед населення Наддніпрянщини. Німецькі донесення відзначали, що члени ОУН-р намагаються розставити своїх людей у неполітичних організаціях з метою проведення роботи в націоналістичному дусі. Особлива увага приділялася товариству «Просвіта». Крім цієї організації, жвавий інтерес члени ОУН-р проявляли до молодіжних організацій «Січ», часто виступаючи їх творцями, та до українських гуртків самодіяльності, зокрема хорових, театральних тощо.
На початку німецько-совєтської війни був створений Український червоний хрест. Враховуючи величезну кількість полонених та намагаючись створити для себе позитивний імідж освічених європейців (на противагу «дикунським совєтам»), німецьке командування звільнило частину полонених червоноармійців, здебільшого українців. У міру можливості, опіку над цими полоненими взяла на себе ОУН. Осередки Українського червоного хреста створювалися на території України з прибуттям членів похідних груп до місць призначення. Зокрема, у Полтаві установчі збори Українського червоного хреста відбулися вже на початку листопада 1941 р. Офіційна назва створеної організації – «Товариство Українського Червоного Хреста Полтавщини». До завдань товариства входило: допомога українським військовополоненим, жертвам більшовицького терору, сиротам та вдовам потерпілих і тим, що потребували допомоги загалом. З часом до сфер діяльності Українського червоного хреста додався ще пошук людей, що загубилися у вирі воєнного лихоліття.
Восени 1941 р. на Наддніпрянщину з інспекційною поїздкою вирушив організаційний референт Проводу ОУН-р Іван Климів («Леґенда»). Відвідавши осередки ОУН на східноукраїнських землях, у грудні 1941 оку в Житомирі він зустрівся із членами Крайового проводу центральноукраїнських земель Дмитром Мироном, Лукою Павлишиним, Дмитром Маївським та іншими.
За усією організаційною роботою членів ОУН-р уважно стежили нацистські спецслужби. Налагодження українськими націоналістами підпільної мережі на Наддніпрянщині було для німецької влади несподіваним. Німці були переконані, що протягом більш як двадцятирічного совєтського панування в українського населення було знищено будь-які національні почуття й будь-який потяг до незалежності та політичної ініціативи. 14 серпня 1941 року німецькі органи влади з тривогою зазначали, що похідні групи ОУН-р інтенсивно розширюють свою пропаґандистську діяльність на користь «створення незалежної і соборної Української держави» в центрі України, зокрема в районах Житомира, Бердичева, Вінниці, а також у районах Умані й Могилева-Подільського. Щоб перешкодити цій діяльності, німецька влада безжально переслідувала всіх націоналістів із Заходу й спочатку силою повертала їх до Львова.
Зрозумівши, що такі дії не вирішують проблеми, восени 1941 року німецька розвідка, з метою покласти край намірам українських націоналістів, звернулася до командування армії з проханням дозволити «прибрати цих людей до рук». У зв’язку з цим було видано спеціальну інструкцію від 9 листопада 1941 року, де були вказівки до боротьби з партизанами, комуністами й солдатами Червоної армії, а також рекомендовано вважати «надалі небажаними особами українських політичних аґентів руху Бандери … за якими вести спостереження і на випадок здійснення політичної діяльності – арештувати». Через два тижні після цього Айнзацкоманда С/5 СД видала більш радикальний наказ № 12432/41 в якому йшла мова про підготовку рухом Бандери повстання у Рейхскомісаріаті «Україна» з метою створення незалежної України. Щоб не допустити цього, всі члени ОУН-р повинні бути «негайно заарештовані й після ґрунтовного допиту таємно ліквідовані як грабіжники». Німецькі спецслужби не оминули увагою й громадські організації, які були для націоналістів леґальною базою й прикриттям. Наприкінці 1941 р. було посилено нагляд за всіма українськими товариствами й заборонено будь-які публічні зібрання, за винятком попередньо дозволених службових завдань, заборонялося створення будь-яких нових національних товариств. Усі громадські організації, від Українського червоного хреста до спортивних клубів, переслідувалися, а в кінцевому результаті були розпущені.
На території Наддніпрянщини прокотилася нова, більш цілеспрямована, хвиля арештів членів і симпатиків ОУН. Найбільшого погрому зазнало підпілля в індустріальних районах Східної України, зокрема на Дніпропетровщині, Криворіжжі й Донбасі. Репресії ще раз переконали ОУН-р, що боротися за самостійність можна лише підпільними методами. Постала необхідність відійти від читалень «Просвіти», аматорських гуртків та видання леґальних газет, бо це розконспіровувало членів Організації й спричиняло нові жертви.
На думку Євгена Стахіва («Бориса»), закінчення підготовчого етапу діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині припадає на початок 1942 року. На той час націоналістичне підпілля пройшло перший етап процесу внутрішнього очищення: від організації відійшли члени, яким було складно вести боротьбу проти німецьких окупантів в незвичних умовах. Іван Климів у звіті на ім’я Голови Проводу ОУН Степана Бандери, характеризуючи початковий етап і умови діяльності, вказував, що Наддніпрянщина «сьогодні під оглядом людського матеріялу представляються зараз, як Галичина в 1914-18 р. Учителі, нища адміністрація, транспорт, нища кооперація і т. д. на нищих ступенях національно свідомий український елемент. Лише на вищих постах були москалі. В школі була обов’язкова українська мова, викладова. Російська мова обов’язкова лише в вищих класах. Кобзар, укр. література, – обов’язкові. Історія України теж. В тій історії – Петлюра був ворогом совітського народу, бо хотів творити самостійну українську державу. Або: на чолі націонал-фашистів – самостійників, що сильно почало в СССР свою підривну роботу, стояв відомий кат київських робітників Коновалець, провідник ОУН. Свідомість є, хотіння самостійності теж».
У таких умовах розпочинали свою роботу члени похідних груп ОУН-р. За короткий проміжок часу протягом літа-осені 1941 року оунівці змогли охопити майже всі українські етнографічні землі своєю мережею. Також на початковому етапі діяльності похідних груп ОУН-р на Наддніпрянщині націоналістам вдалося частково охопити своїм впливом органи самоуправління, зокрема на Дніпропетровщині. Членами ОУН-р було створено ряд громадських організацій, зокрема Український червоний хрест, товариство «Просвіта» тощо. Ці організації використовувалися для леґальної діяльності.
Німецька влада спочатку не звертала уваги на похідні групи ОУН-р, не знаючи про їх мету. Коли вони усвідомили небезпеку роботи оунівців, розпочалися арешти та розстріли, а в пресі – пропаґанда проти ідеї самостійної України. Створена сітка ОУН-р була ще слабкою і під натиском німців розпадалася. Значна кількість арештів відбувалася через відсутність конспірації. Разом із тим, перші невдачі у діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині спонукали керівництво підпілля до пошуків виходу із такої ситуації. Лише здатність до аналізу причин невдач та переосмислення основних постулатів націоналістичного руху дозволили ОУН-р відновитися після першої хвилі німецьких репресій та розгорнути потужну діяльність у наступні роки в умовах підпільного етапу.
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту “Повернута спадщина”.
