Шість причин вважати, що те, що сталося в Овальному кабінеті – на добре
Засідка, влаштована найманцем Джей-Ді Венсом опівдні в не дуже гарному кораловому Овальному кабінеті Білого дому, була більше схожа на театральний спектакль, ніж на телешоу.
Спочатку все виглядало, як абсолютна катастрофа для президента Зеленського та України – як ризик припинення військової підтримки України з боку США і ще важчих днів попереду для українців у їхній екзистенціальній битві за виживання. Однак після того, як пил в Овальному кабінеті влігся, я бачу кілька позитивних моментів для України.
По-перше. …хоча угода про корисні копалини навряд чи варта того паперу, на якому вона була написана (з нульовими реальними зобов’язаннями щодо безпеки чи фінансування з боку США), вона дала Зеленському можливість представити українську позицію і, в гіршому випадку, з’ясувати, на чиєму боці адміністрація Трампа – України чи росії. У першому випадку Україна могла би будувати відповідні плани, оскільки, принаймні, її би позбавили страждань.
Як виявилося, був обраний найгірший варіант, і всім, мабуть, стало зрозуміло з тієї аґресії, яку демонстрували і Венс, і Трамп щодо Зеленського, що вони стали на бік росії. Трамп навіть повторив свою фразу з Гельсінкського саміту про те, що він довіряє путіну – і набагато більше, ніж Зеленському і Україні.
Тепер Україна знає, що США не стоять за нею, тож буде краще підготовлена (якщо прийме інші стратегії та варіанти).
По-друге. Позиція США стала відома й усьому світові. Вони – за росію, і їх більше не можна розглядати як нейтрального арбітра в мирних переговорах. США фактично втратили право вести ці переговори.
До конфлікту в Овальному кабінеті Україна та Європа були значною мірою відсторонені від мирного процесу, рушійною силою якого були США та росія.
Україна і Європа побоювалися, що їм доведеться жити в умовах нав’язаного і, швидше за все, нестійкого миру. Але після провалу в Білому домі Європа була змушена перехопити ініціативу в мирному процесі. Як результат, будь-який мир, швидше за все, буде кращим для України, тривалішим і міцнішим, бо її законні занепокоєння щодо безпеки не надто хвилювали Трампа, а от тепер Європа зможе поставити їх на чільне місце.
Ініціативу перехопили росія та США, які працювали над порядком денним, що суперечив інтересам України та Європи.
Насправді мирний план з чотирьох пунктів, запропонований Великою Британією, Італією і Францією, виглядає розумним: озброїти Україну, дати їй інструменти для самозахисту, спробувати спочатку домогтися припинення вогню на місяць (у повітрі і на морі, що легше проконтролювати), а потім перейти до всеосяжного припинення вогню. Європа чітко дала зрозуміти, що Україні потрібні ґарантії безпеки та зброя для самозахисту.
По-третє. Цей скандал став, мабуть, останнім тривожним дзвінком для Європи. Стало зрозуміло, що НАТО, як організація колективної безпеки, є нежиттєздатною, що американські ґарантії безпеки для Європи закінчилися, і що європейці повинні активізуватися, якщо дбають про власну безпеку.
І я думаю, ми недавно це побачили.
Європейські витрати на оборону зростатимуть, але, як ми всі знаємо, потужності її військової промисловості обмежені, а отже, в короткостроковій перспективі Європа неминуче залишається залежною від США.
Але у неї є важелі впливу, і вона має це усвідомити.
Вона збільшить витрати на оборону, але на якийсь час їй доведеться відкупитися від США. Розумним було би зіграти на випередження, взявши на себе зобов’язання щодо довгострокової програми закупівель озброєнь у США. Скажімо, 1 трильйон доларів протягом десяти років – угода, від якої навіть Трамп не зміг би відмовитися. Назвіть це програмою Трампа із захисту демократії, як завгодно, аби потішити його величезне еґо. Навряд чи Трамп сказав би «ні» новим робочим місцям у США. А Європі це дозволило би подолати короткостроковий розрив в оборонному виробництві, давши їй час переорієнтувати свою економіку і промисловість.
Стратегічна помилка, до якої прямує Трамп
Щодо довгострокової перспективи, то зараз багато говорять про угоду, яку уклав Ніксон – угоду США про союз із росією проти Китаю. Це здається абсурдним довгостроковим вибором США, які відштовхують європейську економіку вартістю 27 трильйонів доларів на користь російської економіки вартістю 2 трильйони.
Років за десять Європа приведе свою оборонну промисловість до ладу в середньостроковій перспективі, і тоді вона зможе надати США неперевершену за масштабами військову допомогу в протидії загрозам.
Уявіть собі витрати Європи: 4% від 27 трильйонів доларів на оборону, тобто 1,1 трильйона доларів, що становить половину російського ВВП. Навіть за умови повного переходу на військові рейки росія не зможе запропонувати таку суму США у протистоянні з Китаєм. А от Європа зможе.
Надихає також присутність Туреччини на саміті в Ланкастері. Туреччина зі своєю 800-тисячною сухопутною армією є єдиною державою в європейській частині НАТО, яка може розмістити десятки, якщо не сотні тисяч військових на території України. Туреччина також має виробничі потужності, які допоможуть заповнити прогалини у військово-промисловому виробництві в Європі. Але Туреччина хоче щось взамін – обмін технологіями, доступ до фінансів і ринків – новий Митний союз із ЄС і поглиблення торговельних відносин з Великою Британією. Цього досягти легко – ці плоди висять низько. Туреччина не є союзником росії. Її нервує перспектива перемоги росії в Україні і її домінування в Чорному морі та навколо нього. Європа повинна простягнути руку допомоги Туреччині.
По-четверте. Велика Британія повернулася до Європи, опинившись, хоча й дещо мимоволі, в епіцентрі мирного процесу. Не так давно Сер Кір Стармер чудово зіграв свою роль, продемонструвавши велике вміння вести переговори зі США, Європою та Україною. На жаль, після виходу Британії з ЄС Європі не вистачало першокласних британських дипломатичних навичок, але зараз Британія усвідомила, що якщо вона хоче мати безпечну і захищену Європу, вона повинна вступити в гру – чи то своїми військами, чи дипломатами в конференц-залі. У нас це добре виходить.
По-п’яте. Те, що сталося в Овальному кабінеті, показало світові, хто тут аґресори, а хто жертви. Зеленський говорив від імені жертв. Просто уявіть собі – від України, яка втратила сотні тисяч людей – убитих, поранених, зґвалтованих, викрадених росією, вимагали «подяки». Насправді, як пізніше з’ясувало «CNN», Зеленський вже 94 рази публічно подякував США. Чого ще їм треба? Стати навкарачки й цілувати перстень Трампа? Думаю, тепер Ґлобальний Південь стане на бік України.
По-шосте, якби я сидів у Пекіні, мене би турбували події у Вашинґтоні – зараз ясно, що США хочуть стати на бік росії, проти Китаю. Думаю, що Китаю зараз потрібно більше друзів у Європі, а вона повинна піти назустріч і показати США, що у неї є інші варіанти.
Тімоті Еш — старший стратег з суверенних ринків, що розвиваються, компанії «Bluebay Asset Management», що базується в Лондоні, «Київ Пост»
