До 80-річчя проведення Першої конференції поневолених народів Східної Європи і Азії та створення Антибільшовицького блоку народів
Юрій Щур
17 квітня поточного року Провід ОУН-бандерівської звернувся із відозвою «За вашу і нашу свободу єдиним фронтом!» й оголосив про відновлення роботи АБН – Антибільшовицького (але тепер вже – Антиімперського) Блоку Народів. Серед іншого, у відозві зазначалося, що в сучасних умовах повномасштабної російської аґресії, без перемоги України і покарання й покаяння аґресора, без розподілу імперії на суверенні держави, без визволення поневолених народів тривалий мир і безпека в Європі – неможливі.
Також наголошувалося на очевидності актуальності ідей та досвіду АБН, оскільки імперська москва далі здійснює загарбницьку політику, загрожуючи світові, цинічно нехтуючи законами, договорами і правилами. Українська держава героїчно протистоїть хижим загарбникам, знову ставши «на грані двох світів» на захист свободи і незалежності.
Як ініціатор і творець Антибольшевицького Блоку Народів, бандерівська ОУН закликала до спільної боротьби проти російського імперіалізму: «Оновлений АБН має мобілізувати і об’єднати поневолені москвою народи. Українська держава і весь цивілізований світ зобов’язані надавати максимальну підтримку будь-яким проявам антиімперської боротьби з боку цих народів».
Коріння такої діяльності українських націоналістів-бандерівців сягає у не досить далекий від сьогодення 1943 рік. В умовах зудару двох тоталітаризмів, совєтського та нацистського, українські націоналісти змогли організувати значну відпорну силу, що охопила своєю діяльність усі українські етнічні землі, включно із тими, що з певних причин перебувають в межах інших держав. Виважена політика в діяльності на теренах колись підросійської/підсовєтської України та відносно національних меншин, сприяла до оформлення широких зв’язків із представниками поневолених росіянами народів. Зрештою, це вилилося у проведення 21-22 листопада 1943 року у районі сіл Будераж, Ілляшівка та Батьківці на Рівненщині Першої Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії.
Всього прибуло 39 делеґатів від 13 народів. Усі учасники конференції на той час були у складі Української Повстанської Армії. Найчисельнішими були азербайджанська та грузинська делеґації: по 6 учасників. Крім того, 5 узбеків, по 4 вірменина та татарина, по 2 білоруса та осетина, казах, черкес, кабардинець, чуваш, башкир. Також було п’ятеро українців, які належали до керівництва українського визвольного руху: Ростислав Волошин, Яків Бусел, Омелян Логуш, Дмитро Клячківський та Катерина Мешко. Прибув на конференцію також головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Головував на конференції Ростислав Волошин.
Під час роботи Конференції, її учасники ухвалили два важливих документи – Постанову і Відозву, в яких заявили про необхідність «створення спільного комітету народів Східної Європи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили цих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент кине клич до одночасного повстання всіх поневолених народів». Для реалізації цих завдань, було сформовано «Комітет поневолених народів», функції якого полягали у формуванні національних повстанських армій, об’єднанні та організації національно-політичних сил в місцях їх проживання, а також на території України.
Тогочасні реалії були такими, що реалізувати напрацювання Конференції було неможливо. совєтський союз переломив ситуацію на фронтах на свою користь, мав підтримку інших країн антигітлерівської коаліції. Ситуація та умови боротьби для поневолених та бездержавних націй значно ускладнилися. Однак, від ідеї спільної боротьби ніхто відмовлятися не збирався.
Вже на початку 1946 року у Мюнхені, де тоді перебувала більшість політичних еміґрантів, а також тимчасово переміщених осіб, які відмовилися повертатися до своїх домівок в ссср, було розпочато консультації щодо створення єдиної організації на засадах, опрацьованих 1943-го року. Головну роль у цьому процесі відіграли українські націоналісти з бандерівської ОУН, які мали вже подібний досвід під час німецько-совєтської війни.
Тоді ж із середовища бандерівців (на той час оформлених у Закордонні Частини ОУН) лунали заклики, в яких наголошувалося на недопущенні різних шовіністичних виступів у пресі чи побуті між представниками різних народів у таборах. Крім того, відкрито засуджувалися такі випади щодо інших народів у середовищі політичних утікачів, йшла мова про створення спільних міжнаціональних комітетів – у таборах Ді-Пі (переміщених осіб) та інших місцях скупчення політичних утікачів усіх націй та широкої взаємодопомоги у всіх ділянках еміґрантського життя.
Наслідком консультацій стало проведення 16 квітня 1946 року в одному з районів Мюнхену Першого Конґресу Антибільшовицького блоку народів, де об’єдналися в «…єдиний моноліт досі розпорошених і навіть суперечних між собою антибольшевицьких революційних сил народів, що поодинці не були в силі успішно протиставитися реакційному большевизмові».
Як зазначив київський дослідник історії АБН Григорій Рій, представникам ОУН(б) вдалося успішно реалізувати транснаціональну ідею антикомуністичної боротьби на теренах Східної Європи. Фактично до середини 1950-х років вони створили найбільшу антикомуністичну мережу в Європі і відповідно стали впливовим гравцем у світовому антикомуністичному русі. Можливо, на перший погляд видається дещо дивним те, що українські націоналісти тоді активно почали використовувати не зовсім притаманні їм ідеї. Однак тут потрібно зауважити, що вони були представниками українського національного руху, а також активно пропаґували право націй на самовизначення для поневолених народів. Відповідно, мова йшла радше про те, що «ворог мого ворога мій друг», тобто все, що могло «нашкодити» чи зруйнувати комуністичну імперію, керівництво ОУН(б) використовувало і вбачало в цьому позитив.
Спочатку АБН не проводив активної публічної політики. У перші два роки від дня створення відбувалися різного роду консультації щодо утворення спільної антикомуністичної платформи, а також щодо отримання підтримки та визнання від союзницької адміністрації. Варто зауважити, що одразу ж по створенню Блоку, було надіслано Меморандум до Паризької мирної конференції 1946 року, яким члени АБН прагнули домогтися від держав Заходу та новоутворених міжнародних організацій, таких як ООН, здійснювати постійний тиск на ссср та його сателітів, а також офіційного визнання еміґрантських організацій, як екзильних.
У подальші роки існування АБН було проведено велику кількість акцій протесту, демонстрацій, зокрема, антибільшовицька маніфестація у Лондоні 1951 року, масове зібрання в Канаді в червні 1952 року, демонстрація проти совєтської делеґації в ООН 1956 року, мітинґ в Торонто 1965 року, демонстрація в Лондоні 1968 року, акції на захист українського дисидента історика Валентина Мороза, усіх українських політв’язнів, за національні і людські права України 1971 року, Тиждень поневолених народів 1983 року та багато інших.
Від дня створення АБН та в різні періоди його діяльності його членами були такі національні організації: Комітет «Вільна Вірменія», Болгарський Народний Фронт, Білоруська Центральна Рада, Козацький Народно-Визвольний Рух, Хорватський Народно-Визвольний Рух, Чеський Рух за Свободу, Чеський Народний Комітет, Естонський Визвольний Рух, Союз Естонських Борців за Свободу, Грузинська Народна Організація, Угорський Визвольний Рух, Угорський Рух Міндсенті, Латвійська Асоціація Боротьби проти комунізму, Литовський Рух Відродження, Словацький Комітет Визволення, Комітет Народної Єдності Туркестану, Український Гетьманський Союз та ОУН бандерівська. У 1970-х роках до АБН приєдналися організації «За свободу В’єтнаму» і «Вільна Куба». Також до Блоку долучилися кілька місцевих еміґраційних організацій.
Від 1946 року АБН очолив Я. Стецько як голова його Центрального Комітету. Був він переобраний і у 1954-му. Центральний Комітет складався з представників усіх народів (по одному). Також була створена Рада Народів. Її головами були В. Берзіньс, Велі Каюм-Хан, Фердінанд Дюрчанський, Ференц Фаркаш де Кісбарнак, Радослав Островський, генеральні секретарі – Ніко Накашидзе і С. Покорни.
АБН здійснював широку інформаційно-пропаґандистську роботу за допомогою періодичних і неперіодичних видань різними мовами, зокрема двомісячника «ABN – Correspondence» (від 1950 року, спочатку англійською, німецькою та французькою, пізніше лише англійською мовою) та «Resestencia y Liberacion» (Буенос-Айрес, Бразилія). У 1994 році було засновано журнал АБН «Свобода народів» (Львів, Київ, Торонто, Нью-Йорк) українською мовою.
Біля керма АБН у 1946-1986 роках стояв провідник ОУН Ярослав Стецько, а після його смерті Блок очолила його дружина Слава Стецько (1986-1996 роки). Діяльність цього леґендарного подружжя не давала спокою совєтським спецслужбам. Про один із епізодів боротьби КГБ проти Ярослава Стецька та його діяльності подаємо інформацію й на сторінках нашого часопису. Відомо, що однією з головних задач КГБ була боротьба з політичними центрами української еміґрації. Чим більшу активність у боротьбі за незалежність України проявляла окрема особа, гурток, організація чи партія – тим більшу увагу їм приділяли совєтські спецслужби. Відповідно, ОУН (б), була одним з головних об’єктів розробок. І, як не прикро це визнавати (і це об’єктивно), у середовищі ОУН вистачало аґентів та інформаторів КГБ.
Від таких осіб до «комітетчиків» надійшла інформація про відбуття 26-27 листопада 1977 року у Нью-Йорку з’їздів Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) та Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України (ОЖ ОЧСУ). Особливий інтерес викликала доповідь голови Проводу ОУН Ярослава Стецька, присвячена програмі подальшої діяльності ОУН та АБН.
Інформатор чекістів відзначив найбільш важливі точки із виступу провідника націоналістичного руху й повідомив КГБ. Отже, Ярослав Стецько виступав за активізацію боротьби саме на українських теренах, які перебували у складі ссср. Діяльність мала проводитися найрізноманітніша – від підпільних форм спротиву (диверсії, збройні акції) до організації масових акцій, демонстрацій, страйків. Він вважав, що «найбільшим досягненням націоналістів у визвольній боротьбі й ґарантією їхньої перемоги є той факт, що бій за душу нації розпочало молоде покоління», яке виховувалося вже в умовах післявоєнного «соціалізму».
Що стосується стратегічних планів ОУН відносно боротьби з радянським режимом, КҐБ-істи у доповідній на ім’я першого секретаря ЦК Компартії УССР Володимира Щербицького наводили наступний уривок із доповіді Стецька: «…синхронні повстання в різних країнах, розпорошення сил ворога, оволодіння промисловими центрами, комунікаціями, радіостанціями, організація саботажу, операцій у містах та селах».
Ще від одного джерела, співробітникам КҐБ стало відомо про посилення діяльності ОУН, спрямованої на поборення совєтського союзу. Так у одній з доповідних з-за кордону повідомлялося про відкриття оунівцями у другій половині 1977 року у Нью-Йорку та Філадельфії спеціальних шкіл, де здійснювалася підготовка кадрів для подальшого направлення до ссср із спеціальними завданнями. Заняття проводили члени ОУН – фахівці у відповідних галузях.
Згідно з іще одним донесенням, Ярослав Стецько дав доручення створити у США групу з особливо довірених членів ОУН у кількості 60-70 осіб з тих, що мали бойовий та підпільний досвід боротьби на рідних землях. Учасники цієї групи повинні були проводити інструктаж з туристами, що виїжджали до СССР, спостерігати за совєтськими представництвами за кордоном та громадянами СССР, які перебували з тієї чи іншої причини у Сполучених Штатах. Крім того, ці перевірені боями та підпіллям оунівці мали відповідати за безпеку зборів та акцій ОУН.
Крім того, при Українському Конґресовому Комітеті Америки планувалося відкриття спеціального відділу, де мали працювати українці, що мали американське громадянство. Відділ повинен був вести картотеку, де мали бути відображені громадяни ссср, які виїжджають за кордон, дисиденти та співчуваючі, а також родинні зв’язки членів ОУН, які проживали на території совєтського союзу.
Не є таємницею, що протягом усього часу свого існування КГБ намагався усіма силами посіяти або поглибити розбрат у середовищі української еміґрації. Було чітке розуміння, що допоки партії та організації чубляться між собою, вони не можуть приділити основну увагу питанням боротьби за відновлення незалежності України. Тож інформація про намагання Ярослава Стецька примирити ОУН-р та ОУН-солідаристів (більш відомих як «мельниківці») після смерті провідника останніх Олега Штуль-Ждановича викликала сильне занепокоєння в КГБ. Таку загрозу потрібно було ліквідувати якнайшвидше. Один з аґентів КГБ на території Німеччини зустрічався з колишнім співробітником Степана Бандери Романом Дебрицьким (справжнє прізвище – Михайло Гнип’юк). Від останнього аґент дізнався про наявність опозиції до Ярослава Стецька, зокрема й серед чільних діячів ОУН. Повз таку ситуацію КГБ-істи пройти просто не могли. Далі дозволимо собі навести дослівно (в перекладі на українську мову) рішення керівника КҐБ УССР Федорчука: «Враховуючи активність та екстремізм Я. Стецька у підривній діяльності проти ссср, з метою підриву його авторитету у бандерівському середовищі Комітетом держбезпеки республіки у 1976-1977 рр. виготовлені й поширені закордоном “звернення” й листівки, в яких містилися заклики до усунення Стецька від керівництва ЗЧ ОУН. В цьому плані готується ряд інших аґентурно-оперативних заходів».
Про хід виконання цих заходів КГБ зобов’язувався постійно інформувати Щербицького. Крім того, для недопущення активізації діяльності по лінії ОУН в Україні, усі обласні управління КГБ отримали з Києва інструкції щодо тактики й методів діяльності українського націоналістичного руху.
Нещодавно нові документи та матеріали щодо боротьби совєтської влади проти АБН і конкретно його лідера Ярослава Стецька оприлюднив український дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник. За розсекреченими документами Служби зовнішньої розвідки України, він зазначив, що 1950-1970-ті визначилися як роки найбільших політичних успіхів АБН на міжнародному антикомуністичному поприщі, отриманням світового визнання та авторитету. У 1947 році Блок об’єднався з Інтернаціоналом свободи та Прометеївською ліґою Атлантичної хартії, а у 1955 році вдалося укласти договір про спільну антибільшовицьку боротьбу з «Антикомуністичною Ліґою народів Азії» (АПАКЛ).
Дослідник також навів уривок із одного із розсекречених документів зовнішньої розвідки: «У подальшому делеґація АБН взяла участь у 1957 році в роботі конференції “Антикомуністичної Ліґи народів Азії” в Сайгоні (Вʼєтнам) і встановила дуже важливі звʼязки з народами Бірми, Кореї, Малайї, Пакистану, Вʼєтнаму, Філіппін, Сингапуру, Таїланду, Індонезії, Австралії, Греції і Туреччини». У подальшому Ярослав Стецько відвідав Іспанію, Італію, Австралію, Туреччину, США, Мексику та інші країни, де його приймали тепло і привітно. Зокрема, головним здобутком АБН у відносинах зі Сполученими Штатами в 1950-х роках стало запровадження конґресом тижня поневолених народів.
Вдалося з’ясувати Олександру Скрипнику й обставини спецоперації совєтських спецслужб, яка призвела до смерті Ярослава Стецька. Спецоперація КГБ проти голови АБН отримала назву «Некро». Розрахунок був на те, щоб заподіяти «Павуку»( оперативне псевдо Стецька, яке надали його оперативній розробці в КГБ), який мав низку проблем зі здоровʼям, важку психологічну травму, що мало спричинити смерть. Зрештою, цей задум спрацював.
Так у доповідній записці КГБ УССР «Про спеціальні заходи проти лідера АБН і ЗЧ ОУН Я. Стецька», датованій липнем 1986 року і адресованій керівникові ЦК компартії України Володимиру Щербицькому, зазначалося: «За погодженням з КГБ СССР 15 квітня 1986 року за кордоном через оперативні можливості від імені української редакції радіостанції “Свобода” щодо Стецька по радіо було передано некролог, який також опублікували деякі мельниківські друковані видання. Згідно з одержаними оперативними даними, некролог викликав у Стецька серйозне нервове потрясіння і, за словами його близького оточення, зокрема церковних авторитетів Ковальського і Корнелюка, це призвело до тяжкого захворювання».
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
