Канадське Об’єднання Українців Колишньої Юґославії (КОУКЮ) зорганізувало вечірку-презентацію нової книжки Пісні Старого Краю, в четвер, 20 лютого 2025 р. в приміщенні парафіяльної залі при українській католицькій церкві Св. Володимира в Едмонтоні. Цю корисну і несподівано цікаву книжку упорядкував Михайло Ляхович з Торонта, разом із Феліксом Фіґуриком. Видавцем книжки є українська громада Республіки Хорватії та Українське культурно-просвітнє товариство ім. Івана Франка у місті Вуковар. Книжка надрукована з підтримкою Ради з питань національних меншин Республіки Хорватії та Міністерства науки і освіти Республіки Хорватії. В редакційну групу входили автор Михайло Ляхович, Михайло Гуцман і Фелікс Фіґурик. Обкладинку оформив Михайло Гуцман.
Пісні Старого Краю є збіркою народних пісень українців Хорватії, Боснії-Герцеґовини і Сербії. Ці пісні віддзеркалюють один аспект культурної спадщини України, збережений народом, який вже понад 130 років є розкиданий по світі. Незалежно від того, де б українці оселювалися, вони знаходили способи зберігати свою ідентичність і культуру, мимо неймовірно трудних економічних обставин, дискримінації та тиску асиміляції. Як написав автор, пісні були “…тією, можливо, одинокою золотою ниткою, що пов’язувала їх з Україною”.
Переселення українців
Для українських канадців історія про перших поселенців, які приїхали з українських земель до далекої західної Канади, є добре відомі. На жаль, часом ми забуваємо, як інші українські імміґранти 20-го сторіччя, чи то до Канади, чи Бразилії чи до країн колишньої Юґославії, зустрічалися з великими труднощами і викликами. Пісні Старого Краю є маленьким віконцем, яке дозволяє нам побачити переживання українських переселенців на Балкани. Як пише автор Михайло Ляхович у своїй передмові: “…наперекір тяжкій долі українці Боснії, Хорватії, Воєводини зуміли зберегти свою батьківську віру, свою національну свідомість та народну творчість”.
Слово від автора
Володимир Бойчук, активний член громади, довголітній вчитель в українській двомовній програмі та любитель української музики і культури представив Михайла Ляховича. Володимир Бойчук свою маґістерську тезу опрацював на тему: “Виводи-українські пісні Боснії” і якраз тому представлення гостя було дуже влучне.
Михайло Ляхович розповів чому і як ця книжка зродилася. Зацікавлення народною творчістю українців Боснії, Хорватії та Воєводини почалося в нього ще в студентські роки, коли Ляхович захопився українськими танцями і фольклором. Це тоді автор зрозумів, “що і ця малочисельна гілка української діаспори має багатющий фольклор, має самобутню народну творчість, яку до того часу ніхто системно не збирав і не записував”.
Автор уважає, що його збірка народних пісень не задовольнить високі критерії наукової праці. Навпаки, цей збірник є щирою, правдивою і безпретензійною колекцією народної творчості, такою, як вона існувала, повна почуття і любови до рідного і зберігає унікальність та дух своїх творців. Пісні, які творили і співали українці в колишній Юґославії, лікували їхні духовні болі, висловлювали їхні переживання, радість і розчарування, надії та мрії, тугу за рідним краєм та повагу до свого народу. Вони записують людські переживання очима імміґранта-українця у чужoму, невідомому й часто не привітному місці.
Як розповів автор, він почав записувати пісні від своєї мами і пізніше збирав від інших, старших осіб, які знали і пам’ятали пісні своїх людей. Майже усі, від яких вдалося записати пісні, народилися при кінці 19 на початку 20 століття і лише одна особа народилася в Україні. Всі інші вже народилися в колишній Юґославії. Автор розповів, що записати всі мелодії було неможливо, тому багато пісень у збірці тільки мають текст. Фотографії, подані в книжці, дуже цікаві. Разом з піснями, ці фото кидають читача у давній час. Кажуть, що “ картина варта тисячу слів” і, справді, було дуже корисно, щоб ще більше фотографій було включено в цій книжці.
Пісні в збірнику зорганізовані за темами. Перше — це Гаївки. Твердить Михайло Ляхович, що це найстарша форма українських пісень, які походять з-перед християнських часів. Це були пісні про весну, добробут і життя. Слідують Вівади, або весільні приспіви, які виконували під час обряду дарування. Затим є Весільні приспіви і тоді — Жартівливi піснi. Слідує група пісень, яка називається Жовнірські та Рекрутські. Ці пісні дуже цікаві, бо українців мобілізували до австро-угорського війська, бо ці землі належали Австрійської імперії. У цих піснях відчути печаль, біль і розчарування, як це “вийшов жовняр і коня сьодлає. А дівчина з жалю умліває”.
Наступні дві групи пісень, хоч дуже короткі, показують нам, що українські переселенці зберігали, що знали про історії українського народу. Історичні пісні та Козацькі оспівують події та деякі відомі історичні постаті.
Пісні про Кохання подані окремою групою і тоді йдуть Романси. Як вияснював Ляхович, Романси — це авторські пісні, авторські мелодії, слова і вислови, формою і лексикою відмінні від народних пісень.
Більш як сорок пісень входить у групу Побутових пісень, які описують життя і буденні труднощі. Останніх чотири групи пісень включають Стрілецькі та Козацькі пісні, Коломийки (яких було дуже багато) і групу не окреслених різних тем. Між цими дуже цікаві Стрілецькі пісні, бо виринає питання — як вони дійшли до Боснії? Пан Ляхович вияснив, що студенти з Галичини, які вчилися в Заґребі, не могли повертатися до Львова і літні вакації проводили в Боснії. Вони привезли зі собою співаники та українізували населення.
Цікавий двосторінковий Інформатор віддає шану усім, хто поділився своїм знанням українських пісень, бо вони були тими голосами, які зберегли знання про наше спільне минуле і передали нам скарб своєї творчости.
Момент в історії української діаспори
Треба звернути увагу, що ці пісні немов фотографія, яка схоплює історичний момент в українській культурі. Хоч деякі пісні, на перший погляд, знайомі, прочитавши слова, бачимо, що вони не знайомі. Теми любови, розлуки, надії та смутку є універсальні, але вислови, які читаємо у піснях, є давні, віддзеркалюючи давній період української мови та історії нашої діаспори. Якщо хтось пам’ятає вирази або говір своїх бабусь і дідусів, які народилися в перших роках двадцятого сторіччя, то лексика пісень буде знайома.
Історична архівна фото-виставка
На презентації була обширна виставка фотографій, які документують життя українців в околицях поселення, таких як Боснія, Сербія і т. д. Усі фотографії мають велику історичну вартість. Вони є мовчазними свідкими життя українців, які будували церковні громади, зберігали свої релігійні, культурні звичаї та будували нове, краще життя. На знімках видно, які працьовиті та віддані наші поселенці були у своїх стараннях збудувати успішне особисте та громадське життя, весь час зберігаючи своє українство. Вони засновували школи, хори, танцювальні ансамблі, драматичні гуртки, просвітницькі товариства, читальні і навіть “заснували самодопомогову щадничу касу”.
Михайло Ляхович вияснив, що виняткове значення для збереження національної свідомості боснійських українців мало товариство Просвіта, яке було засноване у Заґребі, Сербія, політичними еміґрантами з Галичини та Волині і деякими діячами Української Народної Республіки (УНР). Ці особи українізували та освідомлювали українські поселення Боснії. Через працю таких просвітян, вкоренилася національна свідомість і любов до їхньої батьківщини України. Ці всі зусилля, разом із іншими суспільними факторами, увінчалися успіхами, бо асиміляція українців були сповільнена і українські громади процвітали і проіснували багато десятиліть. Економічний тиск після Другої світової війни і тоді жахлива війна в 1991 році, мали незворотний вплив на українську громаду. Автор вияснює, що ця війна “…була жорстоким ударом по українській діаспорі на Балканах. З найбільшої люттю вона розгорілася саме там, де більшими громадами проживали українці…”.
Культурно-мистецька програма
Програмою вечора керував Ілля Симчишин, голова КОУКЮ. Він дякував організаціям, які допомагають КОУКЮ, між ними, Конґрес Українців Канади, Альбертська Фундація Сприяння Українській Освіті, Братство Українців Католиків, українська католицька парафія Св. Володимира і українська православна парафія Св. Іллі.
Атмосфера вечора була тепла, гостинна і дружня. Прибули гості з різних частин української громади. Зібрані добровільні датки призначені на Міст Надії, проєкт, який співпрацює з Едмонтонською Єпархією і Сестрами Служебницями Непорочної Діви Марії у Львові. Сестри провадять гуртожиток для потребуючих дівчат. Міст Надії також допомагає малозабезпеченим дітям, які є жертвами нещасливих обставин, де батьки на війні, повмирали або хворіють. Маріанна Добланко коротко розповіла про Міст Надії, який розпочав свою працю більше як 25 років тому. Добровольці Данєл Ковальчик і Ванда Ковальчик більше інформували зацікавлених про цей важливий проєкт.
Група учнів Курсів Українознавства ім. Івана Франка в Едмонтоні енерґійно виступили з піснями з книжки. Під опікою Олі Миць, директорки Української Рідної Школи в Едмонтоні, брали участь Марко Миць, Наталка Струк, Софія Литвинець, Анна Прикуда і Ярослав Романчак. Акомпанував на акордеоні Іван Фреюк.
Відомий академік, колишній професор Університету Альберти та бандурист д-р Андрій Горняткевич виконав два твори на бандурі, які представив перед виконанням.
Марійка Лепка виконала дві зворушливі пісні. Як сказала співачка, одна пісня розповідала про долю і розлуки, а друга нагадувала нам про українців далеко від нас, які боряться проти ворога, що руйнує землю і життя. Музичний акомпанемент на акордеоні виконав Іван Фреюк.
Милими виступами були два співучих дуети молоденьких виконавців Анни і Марійки Левити та Катрусі і Павла Бандяків.
Михайло Ляхович також заспівав кілька пісень зі збірки і пригравав на стародавній бандурі.
Дарунок народові, читачам і науковцям
Передмова і Післямова є важливими частинами твору. У Передмові читач знайомиться з історією української імміґрації до Боснії, викликами, розвитком громади та зв’язками з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Післямова є зовсім інша, особистого характеру, яка з’єднує весь матеріал, торкаючи причини, які спонукали автора до праці. Тут проявляються духовні вартості, які підтримують український народ вже століттями, рядом з описом важких обставин життя імміґрантів.
Одинокі зауваги, які можна зробити до Пісень Старого Краю, що Передмова є тільки українською та хорватською мовами і Післямова тільки українською. В сьогоднішньому світі, де англійська є універсальною мовою, цей дуже корисний матеріал був би доступніший ширшому колу читачів, якщо б був поданий в англійському перекладі. Історія й географія територій колишньої Юґославії є мало відомі пересічному читачеві. Дві-три карти, які б показали ці землі за Австрійської імперії, тоді в міжвоєнний час і сьогоднішні державні границі були б дуже корисні читачеві. Цікаво, що тираж книжки, 500 примірників, скромний. Було б добре, щоб копія цієї збірки знаходилася в бібліотеках, де є колекції про українську діаспору та історію наших громад.
Ця збірка пісень має велику вартість зі сторони народної творчости, історії української діаспори, в цьому випадку українських переселенців до колишньої Юґославії та до пізнання культурних досягнень цієї “…найменшої гілки української діаспори, яка зуміла вижити у непростих історичних обставинах і зберегти до сьогодні свою мову, культуру і народну творчість”. Ці пісні є доказом “любові до своєї далекої, утаємниченої, ніколи не баченої України”.
Ліда М. Василин,
Ліґа Українок Канади, відділ в Едмонтоні
