Пам’ятаю, як на початку повномасштабного вторгнення росії на українські землі у 2022-му, зустрічав багато новин з ворожих джерел про знищення українських книг. Вороги, після захоплення того чи іншого населеного пункту й прибуття представників окупаційної адміністрації, ледь не в першу чергу, починали «вичищати» бібліотеки сіл, селищ й міст від українських книжок. Історичні книжки, без різниці – наукові чи художні, визнавалися одразу ж екстремістськими. Часто – ставали речовими доказами в кримінальних справах за ознакою «тероризм» (!). Художні та інші книги українською мовою просто знищували (підручники – в першу чергу). Окупанти з московії розчищали собі простір для боротьби за думки й душі українців, які опинилися в окупації.
Чи подібна практика була новою для росіян? Певно, що ні. Протягом всього існування російської імперії тривала боротьба з «інакомисленням». Пізніше цю практику розвинули співробітники спецслужб реінкарнації росії імперської – совєтського союзу. Співробітники ЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ реґулярно перевіряли бібліотеки, відстежували власників «нелеґальних» бібліотек тощо. Зрештою, намагалися тотально контролювати усі друковані видання та їхній зміст. Перші роки після закінчення Другої світової війни в цьому питанні були дещо «гарячими», оскільки протягом 1939-1945 років та територію ссср потрапила величезна кількість «неформатної» літератури. Про перебіг цієї боротьби можемо дізнатися із розсекречених документів архівів КГБ.
20 листопада 1948 року на ім’я начальника 5 Управління МГБ ссср полковника Волкова було надіслано документ за підписом заступника міністра державної безпеки УССР генерал-майора Попереки. Це була доповідна записка про перевірку книжкових фондів й виявлення осіб, які зберігають та поширюють антисовєтську та «ідеологічно шкідливу» літературу. Цей документ був звітом про виконану роботу згідно з директивою МГБ ссср №31 від 25 квітня 1948 року. І звітувати чекістам із Києва було про що. Перш за все, про роботу в книгосховищах тих міст і областей, які повноцінно почали совєтизуватися лише по закінченні війни з німцями. Отже, у бібліотеках та книгарнях Ужгороду, Станіслава (Івано-Франківська), Дрогобича, Ізмаїла, Одеси, Миколаєва та інших міст загалом було вилучено понад 70 тисяч книжок та журналів, визначених як «шкідливі». Зауважувалося, що значна частина із них з’явилася друком на території України під час німецької окупації, що вже відносило її до антисовєтських за замовчуванням. Лише в одній бібліотеці Кременецького учительського інституту в Тернопільській області було виявлено 30 тисяч видань «антисовєтських та ідеологічно шкідливих».
Цікаво, що певна кількість антисовєтських видань потрапили на територію УССР «зусиллями» працівників совєтських структур. Чекісти зазначили, що ними було виявлено велику кількість німецької та іншої іноземної літератури, яку привезли до УССР разом із трофейним обладнанням з Німеччини. У Донецькій області, до прикладу, було вилучено та знищено 5 тисяч книжок та журналів, які прибули подібним чином. Там ще були й різні технічні видання, потрібні для експлуатації обладнання. Ці книжки вирішили таки залишити, єдине що – прибрали звідти портрети лідерів нацистської Німеччини. Ще один курйозний випадок було зафіксовано у Херсоні. Там частина заводського устаткування прибула на заводі ім. Петровського загорнутою у газети із антисовєтськими карикатурами.
Окремо звітували чекісти про тих людей, які мали вдома великі бібліотеки, де також були видання як відверто антисовєтські, так і ті, що лише були такими на думку співробітників органів державної безпеки. У Харкові та Києві співробітникам МГБ було «викрито» бібліотеки, господарями яких були противники (опоненти) совєтської влади ще з часів революції, або ж раніше репресовані. В загальній масі своїй, ці домашні книгозбірні не були якимись місцями зборів противників совєтської влади. Дійсно мали книжки, які були з різних причин забороненими в ссср чиновниками-моралізаторами від культури, або кимось подібним. Власники бібліотек мали антисовєтські настрої, але ж хіба вони були такі одні на увесь совєтський союз? Цікаві дані містить й абзац про викриття харківських нелеґальних бібіліотек, зокрема про терміни ув’язнення їхніх господарів: 8, 7 та 5 років позбавлення волі у таборах.
А от інформація, яка надходила із західних областей України, вже стосувалася конкретних видань, зокрема історичних, які не толерувалися в ссср. У Львівській області 5 відділ УМГБ розробляв завідувача магазину музичного фонду у Львові 61-річного Михайла Таранька. Для того, аби зацікавити МГБ вже було достатньо тих фактів, що у міжвоєнній Польщі він належав до партії УНДО і був редактором журналу «Світ дитини», перший номер якого вийшов 1 жовтня 1919 року у Львові, а у 1939 видання закрилося. Виходив часопис двічі на тиждень накладом 5 тисяч примірників і був у кожній патріотично налаштованій сім’ї Галичини.
Співробітники МГБ мали інформацію, що до початку німецько-совєтської війни у 1941 році (тобто після окупації совєтськими військами українських земель, що перебували під владою Польщі у 1939 році) Михайло Таранько працював інспектором відділу народної освіти й підтримував зв’язки із підпіллям ОУН. Під час німецької окупації був власником невеличкої книгарні. Ця крамничка проіснувала й недовго вже при «нових совєтах» до 1947 року. Особливо обурені були в МГБ, що там продавалися українські несовєтські історичні книжки, серед яких «Історія українського війська» (видання Івана Тиктора) та «Історія України» Михайла Грушевського тощо. Наслідком аґентурної розробки видавця став арешт та вивезення до Сибіру, де він й помер у 1956 році.
Ще однією проблемною точкою для МГБ тоді стало місто Чернівці, а саме бібліотека місцевого державного університету. Як зазначалося у доповідній записці: «Під час проведення аґентурно-оперативних заходів встановлено, що кадри бібліотечних працівників у ряді місць засмічені політично неблагонадійними й сумнівними елементами, які, маючи доступ до спецфондів, поширюють серед читачів націоналістичну й ідеологічно шкідливу літературу». У Чернівцях через це від роботи у бібліотеці було відсторонено кілька осіб, характеристику яких подаємо за визначенням і мовою співробітників МГБ:
«- українська націоналістка Марчук, яка виявляла антисовєтські настрої, підтримувала зв’язки й забезпечувала націоналістичною літературою українських націоналістів серед студентів держуніверситету;
– колишній петлюрівець Дуткевич, який з перших же днів роботи у бібліотеці почав цікавитися націоналістичною літературою, яка зберігалася у спецфонді;
– мати заарештованої УМГБ активної учасниці оунівського підпілля Запаранюк, в квартирі якої влаштовували збори групи антисовєтськи налаштованих студентів».
Ось так. Читання, поширення, або просто зберігання вдома книжок чи журналів й газет із змістом, який не влаштовував совєтську систему вже було небезпечним явищем в «імперії зла». Хоча, чому було? Лишається й надалі. Війна сучасна – тому яскраве підтвердження. Під прицілом книги та їх автори, читачі, продавці й бібліотекари. Тим більше ваги має українське друковане слово.
Юрій Щур, кандидат історичних наук,
керівник науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
