Сумно і боляче для рідних і близьких, коли дорога їм особа покидає земне життя. Залишається в їхній родині та колі друзів порожнеча, яку ніколи не заповнити. Хоч нам кажуть мудрі люди, що прийдуть на їхнє місце нові покоління і життя буде продовжуватися, ті, які залишаються, завжди тужитимуть за дорогою їм людиною.
У нашій громаді в Едмонтоні, після втрати провідників, прикладних діячів та глибоко відданих патріотів залишаються порожні місця, які важко і, навіть, неможливо замінити. Такою незамінною особою був Петро Дацків, дорогий товариш життя Мотрі (Іванусів), прикладний батько для Ксені (Іван) Федини, Віри (Михайло) Бокало та Романа і люблячий дідусь Маркіяна (Радостіна) Федини, Михайлини Федини, Захарія та Стефана Бокала.
Петро Дацків народився 27 червня 1925 року в селі Ремезівці Золочівського району Львівської області в родині Теодора й Анни з дому Ґалян. Освіту здобув середню. В такому молодому віці, напевно не міг собі уявити, яка важка і страшна доля його чекала.
Молодий Петро пережив польську, російську і німецьку окупації. Але мимо складних обставин, старався жити та здобувати освіту. Живучи в селі, належав до читальні “Просвіта”, та співав у молодіжному хорі при церкві Св. Дмитрія. За старанням проф. Романа Завадовича слухав лекції українознавства, які він підпільно викладав молодим учням в читальні “Просвіта”. З приходом німців вступив до Торговельної Школи у Золочеві.
Напередодні жахливої Другої світової війни молодий Петро дозрівав політично. У 1943 році вступив в ряди Організації Українських Націоналістів, де переходив виховні й військові вишколи, які проводили старші члени ОУН. В Організації, під час німецької окупації, виконував обов’язки зв’язкового. Навесні 1944 р. був захоплений німецькими військовими частинами й опинився у Золочівській тюрмі. Завдяки дивізійним частинам, які були в Золочівщині, його та інших, забрали з ув’язнення і перевезли до Львова та призначили до Української Дивізії “Галичина”. В Дивізії перейшов рекрутський вишкіл і був висланий у підстаршинську школу. Опісля Дивізія вислала його до Словаччини поборювати комуністичну партизанку, і там він був поранений. Після видужання, довелось воювати проти партизанки в Юґославії. На кінець, перехід на фронт в Австрію, де закінчилася війна.
Після закінчення війни, Дивізія здалась англійській армії в полон, а збірний табір був у Шпітиль в Австрії. Опісля полонених перевезли до Белярії, Італія, а по певному часі перевезли усіх полонених до збірного табору в Ріміні, Італія. В Ріміні переслідувала російська репатріаційна комісія, яка старалась перемовити хлопців повертатися на “родіну” і через їхні постійні відвідування табору, полонені були змушені оголосити голодівку. Тоді англійське командування запевнило в’язнів, що силою їх москалям не видадуть, хіба що хтось захоче добровільно повертатися.
Весною 1947 р. табір з приблизно 8,000 українських полонених перевезли до Англії. Життя в Англії було більше свобідне. Тут, як полонений, Петро мусів працювати один рік у сільському господарстві. В 1948 р. був звільнений з полону і мусів, як цивільний, працювати на “фермі” ще один рік. В тих часах жив у Манчестері й Дербі, в північно-центральній Англії.
Після звільнення почалося кипуче організування громадського життя. Зараз створили Об’єднання Бувших Вояків Українців і Петро Дацків став членом та, опісля, став членом Союзу Українців Великої Британії. Незадовго створили осередок Спілки Української Молоді до якого увійшов Петро і був активним членом.
Навесні 1952 р. Петро Дацків виїхав до Канади, за старанням колишнього пароха о. Богдана Бачинського, та замешкав у родині пароха у Норт Бателфорд, Саскачеван. Незадовго нав’язав зв’язки з друзями у Саскатуні й там став членом Ліґи Визволення України (ЛВУ). З поміччю Петра Башука, створили відділ ЛВУ в Норт Бателфорд. Там Петро був обраний головою відділу до часу свого виїзду до Едмонтону в червні 1956 р.
Переїхавши до Едмонтону, він кинувся у бурхливу громадську працю, зокрема в Організаціях Українського Визвольного Фронту. Він став членом Катедри Св. Йосафата, де співав у хорі. Також належав до Українського Народного Дому і став членом Спілки Української Молоді, де працював в управі секретарем і головою, та виконував обов’язки виховника і був командантом осередкових й крайових таборів СУМ. Також був членом хору при осередку СУМ.
В Едмонтоні Петро Дацків познайомився з Мотрею Іванусів і в січні 1959 р. вони разом звели родинне гніздечко, в яке привітали трьох дітей. Подружжя Дацкових прожило щасливо понад 61 рік.
Як член едмонтонського відділу ЛВУ (тепер Ліґа Українців Канади), займав пост секретаря і був довголітнім головою відділу. Репрезентуючи едмонтонський відділ, Петро також був членом Крайової Управи ЛУК.
Поза середовищем Організацій Українського Визвольного Фронту, Петро Дацків невтомно працював в інших громадських організаціях. Він належав до дирекції Української Кредитівки в Едмонтоні, де був головою десять років. Своїх зусиль Петро Дацків доклав у комітеті розбудови українських кредитівок в Україні, коли прийшла на це нагода. Він також був радником і секретарем Української Народної Помочі, був секретарем і касиром Альбертської Провінційної Ради Конґресу Українців Канади.
Петро Дацків був головою Братства Дивізійників в Едмонтоні. За свою віддану працю, Галицьке Братство Колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії “Галичина”-УНА нагородила Петра Дацкова Лицарським Хрестом Дивізії, яку він прийняв з гордістю та глибокою вдячністю. Галицьке Братство має свій осідок у Львові. Вони видали ці нагороди-хрести з нагоди 75-ліття від створення Української Дивізії “Галичина”.
Петро Дацків заслужив на декілька інших нагород і признань за свою справді сумлінну громадську працю впродовж цілого життя. Між тим, був нагороджений Шевченківською Медаллю, що є найвищою нагородою, яку наділяє Централя Конґресу Українців Канади. В 2000 році отримав Гетьманську Нагороду Провінційної Ради КУК-Альберти і в 2013 р. медаллю Королеви Єлисавети ІІ, у 60-річчя її королівства. Від імені Української Кооперативної Ради Канади Петро Дацків був висланий до Кіровограду як помічник організування кредитової спілки.
Коли почалась будова Дому Української Молоді ім. Романа Шухевича, Петро Дацків був активним членом комітету будови, який наполегливо працював, щоб здійснити будову цього важливого та величавого громадського дому, який вже 50 років служить едмонтонській громаді. Він був членом дирекції Дому Української Молоді ім. Романа Шухевича довгі роки, до 2018 р. З приходом старшого віку, він очолив Товариство Сеньйорів ім. Марка Боєслава при відділі ЛУК до 2019 р.
Петро Дацків присвятив усе своє життя розбудові української громади в Канаді та своїй батьківщині Україні. Один з найяскравіших успіхів у його відданій праці було визнання Голодомору в Україні Геноцидом урядом Альберти, після довгого і наполегливого лобіювання. Щоб осягнути цю важливу ціль, він тоді близько співпрацював з тодішнім спікером Леґіслятури Альберти та колишнім міністром Євгеном Звоздецьким (Ukrainian Famine and Genocide (Holodomor) Memorial Day Act). В 2008 р. за це досягнення Петро Дацків був визнаний в Альбертській Леґіслятурі в день проголошення Акта Дня Голодомору Геноциду, який відмічуємо щорічно у 4-ту суботу листопада.
Петро Дацків добре розумів, що рано чи пізно, доведеться передати провідні ролі в молодші руки. З огляду на відхід у вічність членів Теренового Проводу Канади в районі Едмонтону, восени 2009 р. передав районовий провід у руки молодшого покоління.
У професійному житті Петро Дацків працював 30 років для провінційного уряду Альберти у відділі землемірства, частинно вимірюючи дороги в північній Альберті, як також працював у бюрі в Едмонтоні. Ця праця дуже відповідала йому, бо вимагала терпеливости і точности, а це риси характеру, які він мав.
Петро Дацків був надзвичайно гордий за своїх дітей і внуків. Він і Мотря подбали, щоб дати своїм дітям добре християнське й українське виховання, яке проявляється у їхній активності в нашій громаді. Будучи в Канаді, він пам’ятав про свою рідню в Україні та допомагав їм з проживанням та до села Ремезівці пересилав літературу для школи та книги до церкви. Петро і Мотря Дацкови любили активне життя і подорожували по Канаді, Америці та Європі і не раз їздили в Україну. Вони жили у своєму домі до 2019 р., коли стан здоров’я примусів Мотрю жити у домі опіки для сеньйорів. Вона упокоїлася 10 квітня 2020 р. Останніх три роки Петро прожив у домі опіки Св. Михаїла, де 8 червня 2023 р. заснув вічним сном.
Петро і Мотря Дацкови належали до того покоління, яке було свідками страшних, нелюдських подій Другої світової війни. Вони не були спостерігачами, а жертвами знущання і переслідування двома імперськими силами, які пробували знищити український народ. І так як мільйони українців, вони подолали труднощі, які доля кинула перед ними. Вони не піддалися і збудували успішне і прикладне життя в Канаді, ніколи не забуваючи про свій народ. Так довго, як Господь їм дозволив, вони жили Україною і дбали про свою родину, громаду і народ. Петро Дацків був дружнім виховником, розумним провідником і сильним, позитивним прикладом найкращих рис українського патріота. Він дуже збагатив усіх, які мали шану від нього брати приклад, з ним співпрацювати і жити в українській громаді. Буде нам дуже бракувати друга Петра. Нехай пам’ять про нього буде вічною! Слава Україні!
Ліда М. Василин, Ліґа Українок Канади
відділ в Едмонтоні
