Частина 3. Закінчення: Антисовєтські листівки та стихійний спротив на Запорожжі у перші повоєнні роки
Юрій Щур
У січні 1949 року на стіну клубу колгоспу ім. Тельмана Верхньо-Хортицького (тепер – Запорізького) району хтось повісив рукописну «антисовєтську» листівку за підписом «Партизани України». Невідомий автор закликав місцеве населення до збройного виступу проти совєтської влади й терору над комуністами й комсомольцями.
Чекісти розпочали оперативну розробку і швидко встановили, що листівка на стіні клубу – не перша «акція» верхньохортицьких партизанів. Наприкінці 1948 року в цьому ж колгоспі бачили ще дві аналогічні листівки. До рук чекістів вони, щоправда, не потрапили, адже були знищені селянами, які їх знайшли.
Під час роботи з місцевим населенням, оперативники дізналися, що одну таку листівку знищив колгоспник Мінаков восени 1948 року, її він відібрав в учня четвертого класу Володимира Хохлова. Тоді хлопчик зізнався йому, що листівку писав власноруч під диктовку свого друга Івана Лавриненка.
Чекістам було не важко отримати зразки почерку школяра, він виявився тотожним з почерком на листівці. Таким чином «славетне» КГБ встановило особи «завзятих ворогів» совєтської влади: дванадцятирічного Володимира Хохлова, уродженця села Михайлівка Вільнянського району Запорізької області і тринадцятирічного Івана Лавриненка, уродженця Томаківського району Дніпропетровської області. Біографія молодшого з хлопчиків була «заплямована» родичами: батько Володимира був репресований 1938 року органами НКВД, брат – репатріант, який добровільно виїжджав на роботу до Німеччини під час війни, у 1947 році був засуджений за хуліганство. Щодо Івана Лавриненка, то тут причепитися не було до чого: мати працювала у колгоспі, батько загинув на фронті.
За хлопчаками чекістам довелося «побігати», оскільки, почепивши на клубі листівку, школярі з села втекли. Їх оголосили у розшук та невдовзі затримали. На допиті діти свою провину визнали. Згідно з протоколами, мотивували свій вчинок злобою на совєтську владу за арешт батька й брата Володимира, а також впливом антисовєтських висловів, які чули від дорослих на базарі.
Чекісти зі школярами не панькалися — обох «антисовєтчиків» відправили відбувати покарання у виправно-трудову колонію для малолітніх.
Одразу 18 листівок антирадянського змісту виявили 4 грудня 1951 року в селищі Верхня Хортиця, що сьогодні входить до складу Запоріжжя. Під листівками значилося «Підпільна організація піонерів». Написані вони були на ½ аркуша з учнівського зошита чорнилами українською мовою. Чекісти швидко встановили, що писали листівки дві особи.
МГБ-істи почали розшук авторів і розповсюджувачів антисовєтчини і вийшли на 12-річних шестикласниць Валентину Прокопенко та Діну Неклюдову. Графологічна експертиза підтвердила авторство листівок. Дівчата були допитані у присутності викладачів, обидві зізналися у скоєному.
З розповіді дівчаток виходило, що ініціаторкою акції була Валентина, яка 3 грудня під час шкільних занять написала листівку та віддала Діні, щоб та її розмножила. Планувалося виготовити 50 екземплярів, однак, очевидно, дівчинка втомилася переписувати текст. Принагідно з’ясувалося, що розповсюджувати листівки піонеркам допомагала ще одна їхня однокласниця, Валентина Гапоненко.
Чекісти допитали ініціаторку акції щодо причин виготовлення листівок. Дівчинка зізналася, що чула, як жінки сварять в черзі за хлібом совєтську владу, це її і «надихнуло».
Чекістів отримана інформація не заспокоїла. Вони перевірили батьків школярок та, не знайшовши жодного компромату, продовжили пошук осіб, що могли вплинути на дівчат. Що ж до самих школярок, у зв’язку з їхнім неповноліттям, спецслужба обмежилася лише «профілактикою».
Варто зауважити, що Запорізька область в Україні не була унікальною щодо антисовєтських настроїв. У розсекречених документах архівів КГБ, ми знаходимо значну масу фактів із інших південних областей України. Зокрема, до чергової річниці Жовтневого перевороту, проти ночі на 7 листопада 1946 року, на будинках у селі Подо-Калинівка сучасного Олешківського району Херсонської області з’явилися три листівки. Написані вони були від руки друкованими літерами на аркушах із учнівського зошиту, із підписом «Е. Помдя». За визначенням чекістів, листівки містили «наклепи на керівників партії та уряду», що було традиційним трактуванням тих часів. Окрім того, невідомий автор очікував нової війни, яка призведе до розпаду ссср.
Для пошуків автора було підключено аґентуру та розпочато оперативні заходи й результати не змусили на себе чекати. Аґент «Петров» повідомив, що від учениці Подо-Калинівської середньої школи Валентини Острянської йому стало відомо: автор листівок – учениця 7 класу тієї ж школи, комсомолка Надія Петриченко. Співробітники державної безпеки «підшили до справи» й те, що під час німецької окупації дівчина залишалася у рідному селі, перебувала на утриманні матері.
Острянську допитали. Школярка повідомила, що Петриченко серед учнів школи реґулярно проводила антисовєтську аґітацію, а в ніч з 6 на 7 написала кілька листівок, розмістила на сільських будинках, до того ж мала намір робити подібне надалі.
Цього було достатньо для арешту школярки-антисовєтчиці. Надія зізналася: писала та розвішувала листівки вона. Дівчина також повідомила, що на формування її світогляду (у трактуванні чекістів, на формування антисовєтських поглядів) вплинули розмови з одним переселенцем із Польщі, а також важке матеріальне становище.
За пару місяців по цьому, у січні 1947 року, до УМГБ Херсонської області надійшли дві анонімки, адресовані «Партійному кабінету України» та секретарю Херсонського обкому компартії. Листи, що були написані однаковим почерком, в УМГБ визначили як «антисовєтські, повстанського характеру». Відповідно, розпочалися пошуки автора.
Кількома днями пізніше в Каланчацькому районі на дорозі, що вела до Криму, були знайдено 10 листівок із закликом до жителів реґіону не брати участь у виборах депутатів Верховного Совєта УССР. Заклик, природно, був визначений антисовєтським. Окрім того, листівки містили неправдиву інформацію про перенесення виборів із 9 лютого на 9 березня 1947 року. Листівки було написано на бланках бухгалтерського обліку, а почерк на них був схожим на почерк в анонімках, адресованих «партійному кабінету» і секретарю обкому .
Під час вивчення однієї з анонімок слідчі звернули увагу, що написана вона на звороті заяви, в якій автор, інвалід німецько-совєтської війни, просив підтвердити, що він хворів з 23 по 30 листопада 1946 року. На внутрішньому боці конверта вдалося встановити адресу польової пошти – 51385-Г та зворот – село Тарасівка сучасного Олешківського району.
Після цього у Тарасівці розпочали звірку почерків місцевих інвалідів війни з почерком на анонімці. Швидко вийшли на такого собі Степана Павлова. Через аґентуру встановили, що сестра Павлова листується з військовослужбовцем з військової частини польова пошта 51385-Г.
Після цього 21-річний рахівник Степан Павлов був затримай, а потім і заарештований. Під час обшуку у нього в квартирі чекісти знайшли три антисовєтські листівки, папір, книги й бланки, які використовувалися для написання анонімок.
На допитах Павлов зізнався у виготовлені 10 листівок та чотирьох анонімних листів, які він надсилав з Сімферополя у Криму та з різних населених пунктів Херсонської області. Принагідно органи державної безпеки з’ясували, що під час німецької окупації Павлов проживав у рідному селі, працював у поліції та був задіяний на охороні Кримської дороги. Відповідно, шукати «коріння антисовєтчини» рахівника слідчі навіть не вважали за потрібне, про нього, на їхню думку, свідчила біографія Павлова. Однак, питання до молодика залишалися: традиційно чекісти намагалися знайти потенційних спільників та з’ясувати безпосередні мотиви антисовєтського прояву.
Достатньо повідомлень й з Одещини. Особливо – у важкі часи Голоду 1946-1947 років. Совєтська влада могла скільки завгодно заперечувати Голод, однак «для себе» чудово розуміла можливі наслідки тривалого голодування населення післявоєнної України. Для органів державної безпеки було цілком очевидним, що тривалий голод провокуватиме подальші антисовєтські настрої. Тож чекісти «тримали руку на пульсі». Відповідно, Одеська область не стала винятком.
Насамперед, і спецслужби, і керівництво компартії уважно стежили за ходом посівної кампанії. Перше, що кидається у вічі у відповідних звітах, – розуміння керівництвом совєтської України сутності своїх периферійних структур. «Під час весінньої сівби керівники окремих колгоспів, бриґадири, а особливо комірники колгоспів, користуючись безконтрольністю ревізійних комісій, розбазарюють посівний матеріал й продовольчу позику у своїх особистих інтересах», – йдеться у документах.
Наведені були й конкретні приклади. Зокрема, голова колгоспу імені Шевченка Лупенко й комірник Флонда викрали 16 центнерів жита, вівса та кукурудзи. Ще 67 центнерів посівного матеріалу вони продали на ринку. У колгоспі імені Андрєєва комірник Семен Сочинський «розбазарив» 135 кг посівного матеріалу й 600 кг продовольчої позики.
Заради справедливості треба зауважити, що за можливості зерно крали й пересічні колгоспники. Але на них за це чекала кримінальна відповідальність, можновладці ж часто завдяки хабарам уникали покарання взагалі. Подібні речі не залишалися непоміченими місцевими жителями й, на переконання державної безпеки, ставали приводом для посилення антисовєтських настроїв.
Ретрансляторами таких настроїв не обов’язково були рядові колгоспники. Наприклад, голова колгоспу імені Куйбишева – член компартії Пірус серед колгоспників говорив: «Америка почала годувати український народ, й Україна скоро відійде до Америки. совєтської влади у нас не буде». Загалом, «американська тема» тоді була доволі популярною серед жителів совєтської України. Цьому сприяло, перш за все, знайомство під час німецько-совєтської війни з самими американцями, виробами їхньої промисловості, укладом життя. Чекісти фіксували проамериканські вислови вчителів, які теоретично мали б бути ідеологічною опорою влади на місцях.
Цікавим з цієї точки зору є вислови сільської вчительки Лукерії Гаврилюк, яка побивалася, що Америка довго думає, і вважала, що зараз саме той момент, коли народ підтримав би руйнацію совєтського ладу ззовні. Одночасно вчителька зазначала, що, щойно вродить хліб, в колгоспному середовищі антисовєтські настрої вщухнуть.
Зрештою, не варто дивуватися тому, що у цей же час почала з’являтися друкована та рукописна антисовєтська аґітація. Проти ночі 1 травня 1947 року у селі Лісничівка Балтського району знайшли 13 листівок, які були прикріплені цвяшками до громадських й житлових колгоспних будівель. Самі листівки були виконані друкованими літерами на аркушах з газети, зворотних сторонах плакатів та «папері іноземного походження». Листівки містили заклики до повстання й терористичні погрози на адресу керівництва уряду та компартії.
Паралельно із цим, з МГБ ссср вивчався анонімний документ, який надійшов на адресу ЦК ВКП(б) з міста Балта. Цей лист містив схожі погрози, а експерти встановили, що автор листа та виявлених листівок один й той самий. Цікаво, що під час проведення слідчих дій з розшуку анонімного антисовєтчика, останній був обізнаний про це: до кабінету оперативника райвідділку МГБ було підкинуто записку від цього аноніма, де йшлося, що він виїжджає до Карпат, відповідно не треба «турбувати» місцеве населення.
Населення, в принципі, й не турбували. Оперативники, які були відряджені до Балтського району, перевіряли перш за все папір, на якому було виконано листівки. З’ясувалося, що автора можна вирахувати по самому плакату, оскільки вони в обмеженій кількості передавалися у села. У Ліснічівці до усіх власників таких плакатів (котрі як заохочення вручали колгоспникам та працівникам МТС) звернулися з вимогою повернути плакати до партійної організації. Не зміг принести плакат лише Іван Горячук, мовляв, «комусь дав і не повернули».
До особи цього колгоспника й стали приглядатися оперативники. З’ясувалося, що зі святкування 1 Травня, яке відбувалося у клубі, він пішов раніше, ще до початку усіх урочистостей. Тобто, мав час і можливість поширити листівки. Це дало привід для обшуку, під час якого були знайдені різноманітні антисовєтські записи та інші речові докази. Для арешту Горячука підстав було більше ніж достатньо. Але його постать не надто «в’язалася» з антисовєтчиками. Горячук був бриґадиром колгоспу, колись належав до комсомолу, за участь у німецько-совєтській війні був нагороджений сімома медалями та орденом «Червона Зірка».
Під час допитів колгоспник намагався все заперечувати, однак після ознайомлення із вилученими у нього речовими доказами визнав провину. Мотив вчинку Горячука у матеріалах справи був визначений наступним чином: «під впливом антисовєтських настроїв, які виникли у нього на фоні нестачі продуктів, а також в результаті антисовєтської обробки його оунівцями під час поїздки за продуктами на Західну Україну». Це надавало привід співробітникам державної безпеки «розкручувати» справу не лише у напрямку поширення антисовєтчини, а й шукати «організоване антисовєтське підпілля».
Приблизно в цей же час за антисовєтську аґітацію був заарештований ще один житель Балтського району Петро Капличний, який працював зоотехніком районного відділу сільського господарства. Він також власноручно виготовив кілька рукописних листівок (друкованими літерами).
До антисовєтчини Капличного також спонукало скрутне матеріальне становище. Принаймні, у матеріалах справи йшлося, що листівки він зробив через антисовєтські настрої, «які виникли у нього під впливом матеріально-побутових умов».
Юрій Щур, кандидат
історичних наук, керівник науково-дослідницького проєкту “Повернута спадщина”
