Частина 3: Антисовєтські листівки та стихійний спротив на Запорожжі у перші повоєнні роки
Юрій Щур
Майже упродовж всіх років існування совєтської влади листівки були найпоширенішим засобом опору проти неї та проявом так до кінця й непридушеної свободи слова, думки і сумління. У другій половині XX сторіччя на теренах СССР організований опір був майже повністю придушений, тож найяскравішим прикладом відчайдушного виклику тоталітарному режиму лишалися вчинки борців-одинаків. Найчастіше вони вдавалися до поширення листівок.
Варто зазначити, що листівки як засіб опору отримали найбільше поширення на радянських теренах за часів Другої світової війни. Тоді вони насамперед були спрямовані проти німецьких загарбників. Розповсюджували такі листівки не лише радянські пропагандисти, а й підпілля Організації українських націоналістів (ОУН).
Досить потужне підпілля бандерівської ОУН діяло під час нацистської окупації на території Запорізької області. Націоналісти, попри репресії зі сторони нацистів, поширювали чимало листівок та агітаційних матеріалів. Після повернення совєтської влади восени 1943 року, її спецслужби перейняли досвід у своїх німецьких «колег» у боротьбі з підпіллям, але до придушення підійшли куди більш серйозно та цілеспрямовано. Відповідно, станом на 1945 рік чітко структурованого підпілля на Запоріжжі вже не було. Разом з тим, співробітники органів держбезпеки фіксували випадки поширення листівок, зокрема, націоналістичного, як вони визначали, змісту, протягом тривалого часу після повернення на територію області.
Чекісти визнавали, що ці листівки були справою рук не «контрреволюційних» організацій, а одинаків. Так, у Пологівському районі невідомий поширювач листівок зіпсував співробітникам НКВД зустріч нового 1946 року. Проти ночі 3 січня у селі Балочки на будівлі сільської ради та господарського двору колгоспної бригади було виявлено три листівки. Що саме в них було написано, з’ясувати не вдалося, але за змістом їх визначили, як «провокаційні» та «терористичні». Відповідно, матеріал було вилучено й передано до держбезпеки із завданням знайти автора та поширювача.
За місяць до цих подій, у ніч з 27 на 28 листопада, на території колгоспу імені Шевченка села Тихонівка Мелітопольського району на стіні будинку бригадира колгоспу були виявлені дві антисовєтські листівки. Обидві були написані від руки кольоровим олівцем. Зміст листівок також був визначений як «відверто націоналістичний».
Варто зазначити, що це була не єдина надзвичайна подія тієї ночі у Тихонівці. На подвір’ї неповної середньої школи хтось підпалив стіг соломи, а на подвір’ї колгоспу – соломи та полови, через що загалом згоріли 10 тонн соломи та чотири тонни полови.
На місце прибули заступник начальника обласного відділу по боротьбі з бандитизмом капітан Кривошеєв та група співробітників УНКГБ на чолі з начальником 2-го відділу підполковником Митрофановим. Усіх цікавили особи автора листівок та підпалювачів.
В рамках розслідування відділ по боротьбі з бандитизмом заарештував низку осіб, зокрема, сторожа колгоспу і колишнього поліцейського Матвія Рожанова, ще одного поліцейського – Івана Шевховцева та колишнього старосту сільської управи Опанаса Кравцова. Спершу їх підозрювали у поширенні листівок та підпалі, але підтверджень цьому не було. Проте на волю затриманих не відпустили через факти активної колаборації з німцями, які стали підставою для подальшого розслідування.
Різного роду антисовєтські прояви фіксувалися на Запоріжжі під час виборів до Верховного Совєта СССР, що відбулися на початку 1946 року. Тоді під час підрахунку бюлетенів виявлялися такі, що були зіпсованими у різний спосіб. Зокрема, містилися написи з нецензурними висловами, сухою канцелярською мовою співробітників держбезпеки «у похабній формі дискредитували виборчу систему радянської влади». Також мали місце написи із закликами братися за зброю, або не йти до лав Червоної армії у випадку нової війни тощо. Не міг залишити пересічний житель Запорізької області без уваги й кандидатів у депутати. На бюлетенях їм також давалися усілякі «характеристики». За всіма фактами подібної творчості народних мас розслідування проводили в УНКГБ, в окремих випадках – у відділі по боротьбі з бандитизмом.
Неперевершеним креативом це, звісно, не назвеш, але антисовєтські листи з підписом «Не знайдеш», які почали поширюватися у Пологівському районі Запорізької області на початку 1947 року, треба думати, чимало нервували чекістів. Листи були адресовані в ЦК КП(б)У, Голові Раді Міністрів УССР, секретарю Пологівського РК КП(б)У, голові районного виконкому депутатів трудящих. На додаток, під час виборів до Верховного Совєта УССР на дільниці у селі Семенівка Пологівського району знайшли антисовєтську листівку під гаслом «День мук й сліз». Зіставивши почерки, співробітники держбезпеки з’ясували, що автор у листів і листівки один і той же.
У своєму звіті, не вдаючись до подробиць, співробітники МГБ зазначали, що у текстах містилися різні «побрехеньки» про совєтську владу, окрім того, висловлювалися «терористичні наміри», зокрема, погрози здійснити диверсійний акт на транспорті.
Спеціалісти із МГБ УССР провели ретельний аналіз анонімних документів і за їхнім результатом надали оперативникам УМГБ Запорізької області чітку вказівку шукати автора серед інвалідів війни, які проживають у Пологівському районі. На жаль, невідомо, яким чином чекісти дійшли такого висновку, але він виявився правильним.
За допомогою агентури та перегляду рукописів жителів району в районному відділі соціального забезпечення, серед документів інвалідів війни, був знайдений рукопис, почерк на якому походив на почерк «Не знайдеш». Автором рукопису виявився 46-річний Олексій Петецький, уродженець і житель села Семенівка Пологівського району, позапартійний, без визначених занять, дійсно інвалід війни (у нього була ампутована нога). Управління МГБ провело графічну експертизу, яка остаточно підтвердила авторство Петецького.
У його квартирі чекісти вилучили чернетки листів, а також фотографію, на якій він був у німецькій формі в оточенні військовополонених. Петецького заарештували. Під час слідства було встановлено, що 1941 року Петецький був призваний в армію, в районі Чернігова потрапив у німецький полон, звідти – в табір. У лютому 1942 року з табору втік та приїхав до окупованої Семенівки, однак німцями знову вивезений до табору військовополонених. Перебуваючи у таборі, нібито був зарахований у німецьку команду, отримав форму й проходив стройову підготовку. З табору був звільнений частинами Червоної армії та направлений на фронт.
Після війни, не маючи засобів до існування, спільно з іншими інвалідами війни Стряпаном й Литвиненком заробляв перепродажем товарів (на мові совєтських правоохоронців, спекуляцією), для чого їздив різними місцевостями росії. Під час допиту Петецький жодним чином не відпирався від того, що написав та розіслав листи та листівку. Цих фактів було достатньо для засудження чоловіка. Та слідство тривало. Слідчих дуже цікавили причини, які спонукали фронтовика-інваліда вдатися до «антисовєтської діяльності», хоча всі вони добре знали, що приводів для незадоволення у совєтських людей було більше, ніж достатньо…
Ще через лише два анонімні листи, запорізьким чекістам довелося перерити десятки архівів в різноманітних організаціях, щоб звірити почерки та вирахувати автора. Обидва листи надійшли в Управління МГБ в Запорізькій області. Перше – у листопаді 1945 року, друге – наприкінці 1947-го. Згідно з визначенням співробітників МГБ, листи були антисовєтського змісту, в яких автор дискредитував одного з керівників СССР й у різкій формі піддавав критиці совєтські реалії життя. За самим змістом документів визначити не лише автора, а навіть коло осіб, до якого він міг би належати, оперативники не змогли. Тож основним методом агентурно-оперативних заходів став «фізичний» розшук за почерком. Ймовірно, то дійсно була важка фізична праця, оскільки з часу появи першого листа в різноманітних організаціях, закладах та на підприємствах Запоріжжя чекісти перевірили до 80 тисяч рукописів. Й лише у грудні 1947 під час перегляду архіву у 3-му відділенні міліції знайшли заяву на прописку в Запоріжжі, почерк в якій був ідентичним тому, що в анонімних листах. Таким чином і встановили особу автора. Ним виявився уродженець села Корніївка Веселівського району Запорізької області Іван Гороховець, якому на той час було 38 років. Чекісти з’ясували, що під час німецької окупації він працював в поліції, на момент написання листів був диспетчером залізничного цеху підприємства «Запоріжбуд». Гороховця було заарештовано.
Звісно, треба бути дуже наївною людиною, щоб в одиночку намагатися виправити совєтські реалії взагалі, а тим більше листами. Проте нерідко ми щось робимо тому, що не можемо не робити, це, як крик, який не стримати. Може, саме таким криком і були чотири анонімні листи, адресовані у 1946 році Прокуратурі СССР, редакції газети «Правда», Голові Ради Міністрів УССР й Запорізькому обком КП(б)У. Очікувано, усі листи опинилися у розпорядженні УМГБ Запорізької області для розшуку автора. Його встановили. Листи писав уродженець села Наталівка Запорізького району Запорізької області Іван Година, якому виповнилося 28 років. Він працював бухгалтером на заводі ім. Шевченка у Вільнянську. Проте одразу затримати його не вдалося. З’ясувалося, що бухгалтер «зробив ноги» – залишив робоче місце на заводі й виїхав за межі України. Оперативників це не зупинило: для розшуку Години в його найближчому оточенні був завербований інформатор «Гарусов», який підтримував зв’язки із родичами втікача. У грудні 1947 року цей інформатор доповів, що Година проживає у Карагандинській області, звідки надсилає листи своїй сестрі. За орієнтуванням МГБ, Управлінням по Карагандинській області було встановлено, що Година проживав у селі Астахівка Тельманського району. Чекісти розпочали підготовку до арешту…
У квітні 1947 року в дніпровських плавнях, за 18 кілометрів від села Дніпровка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області, було знайдено антисовєтську листівку, написану на телеграфній стрічці за підписом «Жорж Браун». Як повідомляли співробітники МГБ, “у листівці автор виклав брехливі судження про совєтський уряд».
Того ж місяця голова промартілі «Комуніст» в Дніпровці Давидченко отримав анонімного листа з вимогою надання грошей та продуктів для «партії Жоржа Брауна». Слідчі звернули увагу, що і листівка, і анонімний лист написані однією особою. Під прийнятним приводом, було взято зразки почерків усіх жителів Дніпровки. Завдяки цьому вдалося встановити автора, яким виявився 22-річний житель Дніпровки Микола Бессонов. Під час обшуку у останнього було виявлено зошит з антисовєтськими віршами. Зрештою, Бессонова засудили на шість років позбавлення волі.
Під час відкриття урни з бюлетенями на виборах у місцеві совєти 21 грудня 1947 року на 11-й виборчій дільниці Запоріжжя була знайдена антисовєтська листівка, виконана скорописом. У листівці автор піддавав критиці керівників компартії та уряду, а закінчував її словами «Хай живе Америка – рятівниця народу! Голосую за Америку!». Враховуючи, що 11-та дільниця в основному обслуговувала робітників й службовців заводу №478 (Запорізький моторобудівний завод), розшук автора листівки був організований, в першу чергу, серед заводчан. 25 грудня у особових справах робітників заводу був виявлений рукопис робітника Спіглазова з почерком, ідентичним тому, що був у листівці. Фрезерувальник Олексій Спіглазов, уродженець села Алешково Богородського району Горьківської області був заарештований. Тривало слідство, вишукувалися спільники…
Час від часу з’являлися на Запоріжжі листівки з більш радикальними закликами і заявами. Так, 21 січня 1948 року на території колгоспу ім. Будьоного у Мелітопольському районі була знайдена рукописна листівка, де автор закликав колгоспників до розправи над комуністами. Розшуки автора були розпочати одразу.
Якщо ми згадали тих, хто чинив свій маленький опір совєтській владі, незайвим буде згадати і тих, хто завзято розшукував незгодних та «шив» їм справи. Станом на 1 січня 1948 року в Запорізькій області розшуком авторів анонімних документів й листівок займалися наступні співробітники МГБ: капітан Чирва (начальник відділення), майор Бакзевич (заступник начальника відділення), старший оперуповноважений капітан Мочалов та оперуповноважений старший лейтенант Матюхін.
Усі випадки появи листівок, анонімних листів, інших подібних антисовєтських проявів фіксувалися, їх автори підлягали розшуку та арешту. А про кожен, навіть найдрібніший епізод київське керівництво МГБ інформувало свої московських зверхників. І все одно такі випадки залишались на Запоріжжі досить непоодинокими.
(Продовження – у наступному випуску «Гомону України»).
Юрій Щур, кандидат
історичних наук, керівник науково-дослідниць
кого проєкту
“Повернута спадщина”
