На конференції в Абу-Дабі Патріарх Варфоломій говорив про війну в Україні, єресь «руссміра» та про руйнування путінським режимом російського православ’я
Цей всесвітній політичний форум (WPC) в Абу-Дабі об’єднав керівників найвищого рівня, науковців та лідерів думок, які мають великий досвід і міжнародний вплив. Патріарх Варфоломій у промові 10 грудня назвав причинно-наслідковий зв’язок того, у що сьогодні перетворилося російське православ’я, ставши рпц — як третього Риму”, наголосив він, є фундаментальним чинником розколу православного світу.
Промова Патріарха Варфоломія на всесвітній політичній конференції в Абу-Дабі (WPC – 2022).
Пані та панове,
Дорогі друзі,
Щиро дякую організаторам цього нового симпозіуму — конференції зі світової політики «За відкритий світ» за запрошення взяти у ній участь.
Війна в Україні, спровокована несправедливою аґресією росії в лютому 2022 року, є найгіршою європейською геополітичною та гуманітарною кризою з часів закінчення Другої світової війни. Вона супроводжується жертвами великої кількості українців, росіян та інших, а також знищенням цілої країни. Чи могли ми очікувати такого лиха?
Фахівці з міжнародних відносин намагаються пояснити цю ситуацію, посилаючись на умови закінчення холодної війни. Чи помилився Захід, скориставшись розпадом радянського союзу для встановлення свого впливу на Сході? Чи зміна основних балансів у Європі знову пробудила старі страхи щодо можливого оточення росії? З іншого боку, як тут не брати до уваги прагнення до незалежності народів, які жили під радянським гнітом? Як не відповісти актами солідарності на те, що колись неправомірно Східна Європа була віддана під панування москви в ім’я системи зон впливу, встановленої Ялтинськими домовленостями?
Ця дискусія, безсумнівно, справедлива. Однак бачення нашої Церкви лежить поза цими поточними перспективами. Її погляд більше вкорінений в історію загалом і в історію Церкви зокрема. Ми вважаємо джерелом наших нещасть наслідок помилкових суджень щодо питань, пов’язаних з вірою. Саме з цієї причини ми ототожнюємо термін «ортодоксія», тобто справедлива і чесна віра.
Православна Церква відіграла основоположну роль у виникненні двох реальностей, як окремих, так і взаємопов’язаних, якими є росія та Україна. Місце дії драми – на перехресті Європи та Азії. Існує перешийок між Балтійським і Чорним морями, важлива вісь для торгівлі між Північною Європою та Східним Середземномор’ям. Перпендикулярно цьому коридору в південній частині сучасної України формується коридор, відкритий для руху народів, через який пройшло кілька послідовних вторгнень. Комерція дозволила структурувати владу та відкритися цивілізації та зовнішньому світу. Хвилі вторгнень і жадібність навколишніх держав, з іншого боку, часто руйнували політичні структури та піддавали населення величезним стражданням. Саме ця діалектика між конструюванням і руйнуванням пояснює появу української ідентичності.
Політична карта сучасної України багато разів змінювала форму протягом століть, від Київської Русі в 9 столітті до Катерини II у 18 столітті, коли більша частина України опинилася у складі російської імперії. Протягом століть населення України зазнавало послідовних іноземних панувань: російського, польського, монгольського, литовського чи австрійського. ХХ століття було особливо важким для українців. Вони пережили великий сталінський голод, Голодомор, опинилися в епіцентрі збройного протистояння між радянським союзом і нацистською Німеччиною під час Другої світової війни.
Цією історією пояснюється бажання відокремитися від росії та з’єднатися з Європою та її цінностями. Ці умови також дають змогу зрозуміти важливість релігії, елементу, який є водночас основоположним і визвольним для української свідомості. З Константинополя Вселенський Патріархат вже в 9 столітті познайомив народи цього реґіону з християнством і візантійською цивілізацією. Ми відіграли фундаментальну роль в організації релігійних громад, які сформувалися навколо Київської Митрополії, а потім навколо московського патріархату.
Однак правило організації та церковного функціонування, успадковане від довгої історії християнства і в якому відображена вся адміністративна та філософська мудрість світу Східного Середземномор’я, не завжди поважалося москвою. Імператорська влада хотіла підкорити Церкву своїй волі, намагаючись інструменталізувати релігійні почуття для своїх політичних і військових цілей. Таким чином, після захоплення Константинополя османами в 1453 році москва прагнула замінити Вселенський Патріархат, проголошуючи, що москва представляє «третій Рим». Ця довготривала політика москви є фундаментальним чинником розколу православного світу.
З 19 століття інструменталізація релігії москвою поєднувалася з новаторськими ідеями німецького націоналізму. Інспірована пангерманізмом нова ідеологія панславізму, орган російської зовнішньої політики, набула релігійної складової. Це ідея, що Церкви повинні організовуватися за принципом етнічності, центральним маркером якої буде мова. Саме цей підхід Вселенський Патріархат Константинополя засудив у 1872 році як єресь (єресь етнофілетизму, форми церковного расизму). Це явно суперечить універсалізму Євангельського послання, а також принципу територіального управління, який визначає організацію нашої Церкви.
Однак ця єресь була корисною для цілей москви, оскільки віддаляла слов’яномовних віруючих від впливу Вселенського Патріархату. Метою цієї стратегії було створення в межах Османської імперії, а згодом у формі незалежної держави, окремої політичної сили на службі російського пориву до теплих морів. Вона відповідальна за ненависть між балканськими християнами, яка призвела до балканських війн і звірств на початку 20 століття.
За часів радянського союзу релігія була маргіналізована та піддавалася утискам. комуністична ідеологія зайняла сферу дії релігії. Після його розвалу віру знову використали в ідеологічних цілях. російська православна церква стала на бік режиму президента владіміра путіна, особливо після обрання Блаженнішого патріарха кіріла в 2009 році. Вона бере активну участь у просуванні ідеології русского міра, згідно з якою мова і релігія дають змогу визначити єдине ціле, що охоплює росію, Україну, білорусь, а також інші території колишнього радянського союзу та діаспору. москва (як політична, так і релігійна влада) стала центром цього світу, чиєю місією визначена боротьба з декадентськими цінностями Заходу. Ця ідеологія є інструментом леґітимізації російського експансіонізму та основою його євразійської стратегії. Зв’язок з минулим етнофілетизму і сьогоденням русского міра очевидний. Таким чином, віра стає основою ідеології путінського режиму.
Надана в 2019 році Вселенським Патріархатом автокефалія Української Православної Церкви погіршила відносини з російською церквою. Тут ми бачимо напруження, яке вже було виражене, коли московський патріархат вирішив не брати участі у Святому і Великому Соборі Православної Церкви, який зібрався на Криті в 2016 році.
Вторгнення в Україну 24 лютого підштовхнуло ще більший спалах поляризації. Неоднозначна позиція патріарха кіріла щодо війни та підтримка політики президента путіна викликали різку критику в православному світі та за його межами. Своє несхвалення висловили навіть ті православні України, які вирішили залишитися під опікою російської церкви.
Таким чином поглиблюється і розширюється розкол православного світу. Деякі Церкви погоджуються з Вселенським Патріархатом; інші, чиї країни надто залежні від росії, сліпо підтримують московський патріархат; треті вважають за краще зберігати співучасне мовчання. Тим часом російська церква використовує державні засоби для встановлення свого впливу на канонічній території інших Церков, незважаючи на найелементарніші правила церковної організації Православ’я. Її втручання в Африку подають як каральні дії проти Олександрійського Патріархату за визнання автокефалії Православної Церкви України. Очевидно, що в цих умовах миротворча роль Церкви дуже ускладнюється.
Що це означає для дебатів поза межами церковних кіл? Це ще раз свідчить про зростаючу роль релігійного чинника в головних ґлобальних проблемах. Ідеології слабшають одна за одною. Кінець комунізму залишив велику порожнечу в цілій частині світу, яка жила під його пануванням, і в інших народах, які покладали на нього свої надії. Криза ґлобалізації та лібералізму також породжує глибокі розчарування та небезпечні образи. У цьому ландшафті краху матеріалістичних ідеологій духовне сильно повертається. Однак це повернення може становити небезпеку, якщо воно не буде виражене відповідно до підходів, що інтеґрують мудрість релігійних традицій, почерпнутих зі спадщини великих цивілізацій минулого.
Помилки в розрізненні, єресі, не є незначними явищами, які цікавлять лише кількох священнослужителів і кількох учених. Навпаки, вони мають дуже серйозні наслідки як для духовного, так і для матеріального життя. Джерелом проблем є інструменталізація релігії акторами, які часто не мають справжньої віри.
російське православ’я є великим багатством для Православ’я і для всього світу. російське православ’я зробило величезний інтелектуальний, духовний і мистецький внесок. На жаль, все це стало жертвою втручання російської політичної влади. радянський гніт завдав шкоди, позбавивши цілі покоління благословень віри та мудрості Церкви. Неоімперський режим, потребуючи самозміцнення, залучив те, що здавалося йому дорогоцінним політичним капіталом: відновлені релігійні почуття російського народу. На жаль, воно змогло вивести на цей шлях частину православного духовенства. Перш за все, вона сприйняла і зміцнила єретичні підходи царського режиму в контексті поганого знання церковних правил, частково через духовний занепад радянського періоду.
Наслідки дуже серйозні. Етно-релігійний фанатизм, який прищеплюється російській молоді, пригнічує перспективи миру та примирення. Православний світ розділений, і ця роздробленість проектується на бідні країни, населення яких сподівалося знайти порятунок у вірі. Перш за все, це шкодить російській церкві, оскільки рано чи пізно люди усвідомлять надмірності Церкви, підпорядкованої цілям, які не мають нічого спільного з її початковою місією.
Пані та панове, дорогі друзі,
Фахівці з міжнародних відносин інколи схильні іґнорувати або марґіналізувати роль і значення релігійного чинника, автентичного чи маніпульованого. Однак ми вступили в період, коли цей фактор стає все більш важливим. Богослови та інші спеціалісти з питань, пов’язаних із функціонуванням Церков, безсумнівно, повинні відкриватися на інші перспективи та розвивати діалог з іншими науковими дисциплінами. Важливо також, щоб фахівці з суспільних наук, політичних наук і міжнародних відносин подолали певне вагання щодо поглиблення релігійних питань. Розуміння нового світу, який формується на наших очах, не може іґнорувати релігійний факт. Дякую за увагу!
