Паралімпійські ігри 2026 року, що тривають з 6 до 15 березня в Італії, мали б стати святом сили людського духу, витривалості та солідарності. Саме такими вони задумувалися з моменту створення паралімпійського руху, як простір, де люди, які подолали важкі травми, хвороби та життєві випробування, демонструють світові силу характеру і віру в можливість перемоги.
Однак цьогорічні Ігри затьмарені серйозними моральними та політичними суперечностями, які змушують поставити під сумнів сам принцип «олімпійської нейтральності».
За кілька днів до початку змагань президент Національного паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич повідомив, що Міжнародний паралімпійський комітет (IPC) заборонив українській команді використовувати церемоніальну форму, на якій була зображена карта України. Причина нібито «політичний характер» цього символу.
Водночас ці Ігри стали першими від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, коли російські та білоруські спортсмени отримали можливість знову виступати на міжнародній арені під власними прапорами. Більше того, під час церемонії відкриття до паралімпійського стадіону знову повернулися прапори Росії та Білорусі.
На перший погляд, прихильники такого рішення апелюють до класичного аргументу: спорт має бути поза політикою. І справді, історія знає чимало випадків, коли суперники на полі бою зустрічалися на спортивних аренах. Спорт часто слугував містком між народами навіть у найскладніші історичні моменти. Однак у цьому випадку така позиція має дві фундаментальні проблеми.
По-перше, Росія та Білорусь не сприймають своє повернення на міжнародні спортивні змагання як акт нейтральності. Для їхніх режимів це важлива політична перемога.
Можливість знову підняти державні прапори на міжнародній арені дозволяє російській пропаганді заявляти, що світ нібито починає приймати реальність, створену Кремлем за останні роки. Це створює ілюзію того, що міжнародна спільнота готова «рухатися далі» та забути або принаймні заплющити очі на злочини, які Росія продовжує щоденно чинити в Україні. Йдеться про масовані атаки на цивільну інфраструктуру, знищення житлових будинків, лікарень та енергетичних об’єктів, обстріли міст і навіть пасажирських поїздів. За кожною такою атакою стоять людські життя, загиблі та поранені мирні мешканці, серед яких діти. Коли в такій ситуації прапори держав-агресорів повертаються на міжнародні спортивні майданчики, це неминуче набуває політичного значення, незалежно від того, чи визнають це спортивні організації.
Друга проблема ще більш болюча для українців. Українських спортсменів фактично ставлять перед моральною дилемою: в ім’я олімпійської нейтральності вони повинні змагатися з російськими атлетами, виходити з ними на один старт, а інколи й потиснути руки і при цьому їм заборонено робити будь-які політичні заяви чи жести. Важко уявити ситуацію, коли жертву насильства змушують брати участь у змаганні разом із кривдником і поводитися так, ніби нічого не сталося. Але саме в таку ситуацію сьогодні поставлені українські спортсмени.
Росія веде війну проти України. І цілком ймовірно, що серед учасників нинішніх Паралімпійських ігор як у складі української, так і російської команд є люди, чиє життя безпосередньо змінила ця війна. Серед українців ті, хто постраждав від російської агресії. А серед російських спортсменів можуть бути ті, хто підтримував або навіть брав участь у війні. Таким чином, на спортивній арені фактично зустрічаються жертви і представники держави-агресора. І водночас останнім надається можливість демонструвати світові «нормальність» ситуації, нівелюючи досвід тих, хто став жертвою війни. Чи можна назвати це справжньою нейтральністю? Багато хто має серйозні підстави сумніватися.
У цьому контексті особливо важливою є позиція тих країн і інституцій, які відкрито виступили проти повернення російських і білоруських спортсменів до міжнародного спорту.
Подяки заслуговує Паралімпійський комітет Естонії та інші організації, які заявили про бойкот або вирішили не брати участі у церемоніях Ігор. Такі кроки демонструють, що принципи та моральна відповідальність залишаються важливими для частини міжнародної спортивної спільноти. Окремої вдячності заслуговує комісар Європейського Союзу з питань спорту Ґленн Мікаллеф. Він послідовно та відкрито захищає європейські цінності, виступаючи проти повернення російських та білоруських спортсменів до міжнародних змагань, поки триває війна.
Ситуацію ще більше ускладнила заява президента Міжнародного паралімпійського комітету Ендрю Парсонса, зроблена 6 березня. За його словами, у майбутньому до участі в Паралімпійських іграх можуть бути допущені поранені російські військові, які брали участь у війні проти України. Це питання виходить далеко за межі спортивної етики. Воно ставить фундаментальне моральне запитання: чи можуть люди, які брали участь у війні агресії, представляти свою державу на міжнародному спортивному святі, яке символізує мир і людську гідність?
Попри всі політичні та моральні виклики, українські спортсмени демонструють неймовірну силу духу. Уже в перший день Паралімпійських ігор у Мілані-Кортіні 7 березня українська збірна здобула шість медалей. Наразі в активі команди десять нагород: три золоті, дві срібних та п’ять бронзових. Завдяки цьому Україна посідає друге місце у загальному медальному заліку, поступаючись лише Китаю. Цей результат не просто спортивне досягнення. Це символ стійкості країни, яка четвертий рік поспіль веде боротьбу за своє існування. Багато українських паралімпійців тренувалися під звуки повітряних тривог, пережили евакуації, втрату домівок або близьких. Їхні перемоги це перемоги людського духу над обставинами, які здавалися б непереборними.
Коли жертви агресії змушені мовчки змагатися поруч із представниками держави-агресора, виникає питання: чи не підриває це саму моральну основу паралімпійського руху?
Українська команда продовжує виступати з гідністю і демонструє світові приклад справжньої сили. Хочеться вірити, що українські спортсмени збережуть цю стійкість до самого завершення Ігор, і що їхня мужність стане нагадуванням для міжнародної спільноти: нейтральність не може означати байдужість до несправедливості. Справжній дух Паралімпіади це не лише медалі. Це правда, гідність і незламність. І саме ці якості сьогодні уособлюють українські спортсмени.
Надя Ґерелюк
