Юрій Щур
Націоналістичне підпілля у Києві та на Київщині було започатковане членами Північної похідної групи бандерівської ОУН, які вирушили на Наддніпрянщину одразу після початку німецько-совєтської війни. На початку 1942 року було закріплено організаційну структуру Крайового проводу ОУН-р Осередньо-Східних (Центральних) земель у Києві, який очолив Дмитро Мирон («Орлик»). Заступником голови крайового проводу деякий час був Дмитро Маївський («Косар»). До проводу також належали Пантелеймон Сак («Могила»), Ю. Бузат, Мирослав Прокоп («Орлович») та Ярослав Хомів («Лімницький»). Структурно проводу підпорядковувалися оунівські організації у Кам’янець-Подільській, Житомирській, Вінницькій, Київській, Чернігівській, Полтавській, Сумській й Харківській областях.
Потужна діяльність, яку розгорнули українські націоналісти, в однаковій мірі турбувала, як нацистські, так і совєтські спецслужби. 25 липня 1942 року у перестрілці з ґестапо на київській вулиці загинув провідник «Орлик». На чолі проводу став Пантелеймон Сак. Зауважимо, що останній був уродженцем Макарівського району Київської області. У 1939 році його відправлено до Західної України. Там він приєднався до ОУН і з початком німецько-совєтської війни в складі похідних груп вирушив на Наддніпрянську Україну.
Розуміючи важливість друкованого слова, Пантелеймон Сак, разом з ще одним «східняком» Йосипом Позичанюком («Шугаєм»), опікувалися роботою друкарні крайового проводу, де друкувалася газета «За Самостійну Україну» (з серпня 1941 року). Спочатку друкарня перебувала у с. Павлівка Калинівського району Вінницької області, потім була перенесена до обласного центру. Через деякий час друкарню перенесли до с. Попельні (Житомирська область), де вона й була ліквідована німецькими каральними органами.
Пантелеймон Сак, разом з рядом інших членів крайового проводу, був заарештований нацистськими спецслужбами у лютому 1943 року. Незадовго до цього, до Києва, пропрацювавши рік у підпіллі ОУН-р на Полтавщині, повернувся Іван Нагірний («Чорний»). Він був призначений керівником підпілля ОУН у столиці й кооптований до складу крайового проводу.
Після арешту Пантелеймона Сака (розстріляний ґестапо у березні 1943 року), саме Іван Нагірний до травня виконував обов’язки крайового провідника. Після формування нового складу крайового проводу, він також увійшов до його складу. Серед підпільників, які в цей час тісно співпрацювали з «Чорним», згадаємо студентку Київського медичного університету Людмилу Фою. Вона активно працювала у референтурі пропаґанди, збирала медикаменти для відділів УПА, виконувала функції зв’язкової з підпіллям та повстанськими відділами на Волині. Саме Людмила Фоя відіграє ключову роль у знищенні представників леґендованого проводу ОУН Центральноукраїнських земель, створеного НКГБ для ліквідації керівництва визвольного руху. Арешт «Чорного» совєтськими спецслужбами стане початком розробки широко розгалуженої аґентурної справи, яка отримає назву «Рейдовики».
30 жовтня 1943 року народний комісар державної безпеки УССР Савченко у листі на ім’я керівників обласних управлінь НКГБ був змушений констатувати, що керівництво революційної ОУН змогло організувати роботу з охоплення мережею націоналістичних осередків усіх українських земель, включно з тими, що зазнали тотальної совєтизації у 1920-1930-х роках. Очевидно, що така ситуація вимагала оперативного втручання й скерування зусиль на боротьбу з українськими націоналістами із бандерівської ОУН.
На той час у столиці зусиллями місцевого УНКГБ вже було ліквідовано групу ОУН й заарештовано Костянтина Шумовського та Андрія Лук’яка, які за завданням окружного проводу займалися поширенням націоналістичної літератури. Ще одна мережа ОУН була викрита тоді оперативною групою обласного УНКГБ у районному центрі Баришівка й навколишніх селах. Підпілля тут було створене провідником Центральноукраїнських земель Пантелеймоном Саком («Могилою») та «Богданом». Заарештовано тоді було Івана Макоду, Петра Кучера, Івана Волошина та Олександра Козюру (утримувач конспіративної квартири). Крім того, військами охорони тилу на Київщині були затримані двоє оунівців, бійці УПА Антон Скопюк та Адам Потьомкин (можливо, псевда), які перейшли лінію совєтсько-німецького фронту з метою вербування добровольців до повстанської армії.
На початку 1944 року зазнали репресій й члени ОУН Ставищанського району, де було заарештовано 10 осіб, серед яких: завідуючий земельним відділом районної управи Кирило Ткаченко, заступник начальника районної поліції, пізніше – заступник старости районної управи Борис Ісаєвич. Обоє належали до організації, створеної керівником Білоцерківського окружного проводу Андрієм Івашком (у 1943 році загинув від німецької кулі).
Наприкінці 1943 року Іван Нагірний виїхав до Полтави з метою налагодження контактів з місцевим підпіллям ОУН. Повернувшись до Києва, 12 січня 1944 року з фальшивим паспортом на ім’я Івана Пригоренка він був заарештований співробітниками совєтських органів державної безпеки, які з грудня 1943 року реалізовували аґентурну справу «Рейдовики». Крім нього було заарештовано ще 9 підпільників, які мали відношення до крайового проводу. В процесі подальшої розробки співробітники НКГБ зіштовхнулися з настільки розгалуженою мережею оунівського підпілля, що були змушені аґентурну справу «Рейдовики» переоформити в міжрайонну аґентурну розробку з охопленням 5-ти районів Київщини. По столиці ж, протягом грудня 1943 – червня 1945 років по аґентурній справі було заарештовано 47 осіб, розроблялося ще 15. Паралельно з цим, по інших справах, виявлено та ліквідовано 13 груп й осередків, за якими заарештовано 68 оунівців.
Аґентурним та слідчим шляхом співробітники НКГБ встановили, що у підпорядкуванні Київського обласного проводу ОУН перебували Білоцерківський та Васильківський окружні.
У підпорядкуванні Васильківського окружного проводу перебували осередки у власне Васильківському районі, а також у Фастівському й Обухівському районах. У цій же схемі наявний Бишівський районний осередок (село Бишів знаходиться у Макарівському районі). До складу окружного проводу, зокрема, входив Василь Кравченко («Довгий»), організатор і керівник повстанських відділів, які діяли на території округи.
Діяльність підпілля ОУН на території Білоцерківської округи охоплювала (окрім Білоцерківського) такі райони: Богуславський, Гребінківський (північно-західна частина Полтавської області), Узинський (1962 року приєднаний до Білоцерківського), Рокитнянський, Таращанський, Ставищенський, Жашківський (північно-західна частина Черкаської області), Тетіївський, Володарський та Сквирський.
Окремо НКГБ виділяло в загальній структурі Київщини Уманський обласний провід ОУН-р. Ключовою фігурою з 1943 року тут був член крайового проводу Осип Безпалько («Остап»), перед тим – обласний провідник ОУН Кіровоградщини (1942-1943 роки). Саме Безпалько став одним з організаторів відділів УПА в оповитому леґендами Холодному Яру.
Загалом же, підбиваючи дані про боротьбу з підпіллям ОУН на Київщині в рамках аґентурної справи «Рейдовики» та інших, станом на середину червня 1945 року, співробітники Управління НКГБ по Київській області наводили наступні статистичні дані щодо виявлених та частково ліквідованих клітин націоналістичного підпілля:
Крайовий провід – 1,
Обласний провід (Уманський) – 1,
Окружні проводи (Васильківський та Білоцерківський) – 2,
Районні проводи – 25,
Групи в районних центрах – 9,
По ним виявлено членів ОУН – 610;
Ліквідовано організацій та груп ОУН – 44,
По ним заарештовано – 441,
Знаходяться у розробці – 110.
Не зважаючи на таку «плідну» діяльність совєтських органів державної безпеки, націоналістичне підпілля їм знищити в повній мірі не вдалося. Боротьба за незалежність тривала далі.
Ще однією досить серйозною розробкою совєтських спецслужб на Київщині стала аґентурна справа «Затвор». Підставою для заведення справи стало вбивство 3 лютого 1946 року Олександри Туровської – голови сільської ради у Липовому Скитку Васильківського району. Слідчими діями було встановлено, що це було здійснено учасниками українського націоналістичного підпілля. В результаті, 9 осіб, яких підозрювали у вбивстві Туровської, після короткої та, за визначенням МГБ, енерґійної аґентурної розробки були заарештовані. Серед них уродженці села: Лаврентій Федорченко, 1904 р.н., який під час німецької окупації працював у сільській управі одночасно керуючи місцевим осередком ОУН, на час арешту візник заводу «Транссиґнал»; колишній петлюрівець Кирило Оріховський, 1891 р.н., до війни – колгоспник, на час арешту секретар сільської ради. Серед них також був Іван Хмара, 1894 р.н., уродженець смт. Глеваха Васильківського району, до війни – аґент з постачання, на час арешту – голова колгоспу. Під час обшуків у заарештованих було вилучено три обрізи й понад сто патронів.
На основі аґентурних даних й матеріалів слідства, співробітники МГБ встановили, що наприкінці 1941 року у Липовому Скитку був створений осередок ОУН, який очолював Федорченко. Деякі учасники організації пізніше перебралися до Києва, зокрема й з метою уникнення репресій. Ті, що залишилися у селі – продовжували діяльність, спрямовану проти совєтської влади. Зокрема, голова колгоспу Хмара, за визначенням слідства, ввірене йому господарство «розвалив». У зв’язку із тим, що Туровська «систематично викривала шкідницьку діяльність» Хмари й інших, вони вирішили її вбити, а на посаду голови сільради «просунути» Федорченка.
По аґентурні справі «Явка» розроблялося підпілля ОУН у самій столиці. У квітні 1946 року чекістам вдалося виявити конспіративну квартиру керівника підпілля на Наддніпрянщині Василя Кука («Леміша»), яку утримувала Єфросинія Демінська. На момент виявлення співробітниками МГБ цієї квартири, вона й далі використовувалася оунівцями за призначенням, як пункт зв’язку між підпіллям Києва та Західної України.
У травні 1946 року, за спеціально розробленою МГБ леґендою, до Демінської був направлений аґент 2-го Управління МГБ УССР «Полтавка», у бесіді з якою, як із зв’язковою ОУН з Заходу, Демінська підтвердила наявні у МГБ дані про існування підпілля у столиці. Одночасно вона повідомила, що в ОУН перебуває з 1941 року і що квартира, де вона мешкала під час німецької окупації використовувалася Київським міським проводом для конспіративних зборів оунівців, друку націоналістичних листівок й літератури, зберігання зброї тощо.
Наприкінці 1941-го, у зв’язку з арештами ґестапо українських націоналістів, Демінська виїхала до Рівненської області, де в діяльності була пов’язана із керівниками підпілля «Максимом Рубаном» (Миколою Лебідем), «Лемішем» (Василем Куком), командиром Південної групи УПА «Енеєм» (Петром Олійником) й іншими.
З метою перевірки та доповнення даних аґента й активізації розробки, з паролем, отриманим «Полтавкою» від Демінської, в розробку було вдало введено ще одного аґента 2-го Управління МГБ УССР «Волошко». Він повністю підтвердив інформацію попередниці, одночасно виявивши нові зв’язки Демінської по Києву.
Також співробітникам МГБ в ході розробки вдалося встановити особу зв’язкової «Леміша» «Лесі», якою виявилася Ірина Гейко з Берислава Херсонської області. До війни – студентка Дніпропетровського медичного інституту. За аґентурними даними, станом на 1946 рік вона, нібито, проживала у Москві, де вчилася у медичному інституті.
Здійснюючи розробку керівників Крайового проводу ОУН Центральноукраїнських земель, 2-м Управлінням МГБ УССР були отримані аґентурні дані, що керівник жіночої референтури проводу на псевдо «Рая» під час боїв за Київ у листопаді 1943 року виїхала на Західну Україну, звідки налагодила зв’язок із учасниками ОУН на Наддніпрянщині. Проведеними комбінованими аґентурно-оперативними заходами «Рая» була встановлена й 23 квітня заарештована. З’ясувалося, що цим псевдо користувалася Валентина Горбач-Горбаченко (вона ж Левкович і Божиківська Оксана Іванівна), 1918 р.н., уродженка Києва, випускниця Київського держуніверситету. На момент арешту леґалізувалася, працювала вчителькою, проживала у Бережанах Тернопільської області. На допитах надала свідчення, що керувала жіночою мережею, а після виїзду із Києва працювала у редакції видання Проводу ОУН «Ідея і Чин», а потім дикторкою (українська та російська мова) радіостанції «Афродита». Валентина була засуджена на 10 років таборів, звільнилася 1956 р. Померла у Києві у 1999 р.
Одночасно була заарештована Анна Горбач-Горбаченко, 1894 р.н., уродженка Варшави, до арешту проживала у Києві. На допитах зізналася, що була утримувачем конспіративної квартири КП ОУН, якою користувалися провідники Дмитро Мирон («Орлик»), Пантелеймон Сак («Могила») та Іван Нагірний («Чорний»). Крім того, тут зберігалася література ОУН, друкарські засоби, гроші підпілля.
Співробітникам МГБ також вдалося встановити, що чоловік «Раї» — Роман Божиківський, 1918 р.н., уродженець с. Бабухів Рогатинського району Івано-Франківської області, випускник Львівської політехніки, активний учасник ОУН на псевдо «Остап», в підпільній діяльності близько пов’язаний із керівниками підпілля, зокрема Ярославом Старухом («Стягом»). Інженер радіостанції «Афродита». У 1946 р. він з Бережан приїжджав до Києва на зв’язок з місцевим підпіллям, передавав вказівки від Проводу. Роман леґалізувався, працював інженером. Був заарештований 3 серпня 1946 року й засуджений на 10 років таборів. Як і дружина, звільнився 1956-го.
У червні 1947 року, в результаті проведених аґентурно-слідчих заходів співробітники Управління МГБ Київської області ліквідували осередок ОУН з 13 учасників, який діяв на території Васильківського району. Однією з ключових фігур тут був Григорій Фостенко, уродженець села Дзвінково Васильківського району, який на момент арешту проживав у селі Майків Гощанського району Рівненської області.
Фостенко восени 1946 році у Майкові встановив зв’язок із провідниками ОУН «Марком» (загинув під час операції МГБ проти підпілля у Васильківському районі) та Сидором Рябунцем («Грачем»). До кінця року усі троє вже прибули до Васильківського району для організації оонівського осередку. Організаційну роботу розпочали із Дзвінкового, де під будинком Фостенка було облаштовано криївку. Здійснювалася активна робота серед місцевої молоді, наслідком якої стало залучення до ОУН Лезебника, Завойського, Ярмоленка, Козюри, Чернишенка й інших.
Вже у грудні того ж року група (боївка) «Грача» здійснила кілька нападів на сільські крамниці кооперації сіл Леонівка, Соснівка й інших у Бишівському (Макарівському) районі Київської області. Зброю для боївки привозив Фостенко, виконуючи функції зв’язкового з підпіллям у Гощанському районі. Крім того, він разом з «Грачем» їздив до Києва, де намагалися роздобути друкарську машинку для потреб підпілля.
В процесі допитів Фостенка співробітники МГБ отримали достатні дані для арешту Івана Сищука (він же Петро Менчук) та Катерини Кузьмук. Сищук, який до підпілля приєднався ще у 1943 році, забезпечував зв’язок з надрайонними провідниками ОУН по Острозькому та Гощанському районах Рівненської області («Грач», «Підкова» й інші). Утримувачка конспіративної квартири Кузьмук забезпечувала зв’язок між Сищуком та «Грачем» і «Марком».
Продовжуючи розшуки «Грача», слідчим МГБ вдалося встановити, що учасники боївки «Арсен» та Василь Бей перебувають на території Гощанського району. Для встановлення їх місцезнаходження туди по відомих МГБ каналах зв’язку ОУН був направлений секретний співробітник «Одарка», яка в селі Майків встановила зв’язок з «Грачем» та Беєм. У розмовах вони повідомили про намір повернутися на територію Васильківського району.
Повертаючись на територію свого «терену», «Одарка» отримала від підпільників кореспонденцію для довірених осіб. Також їй було запропоновано в скорому часі приїхати знову, але вже разом із сестрою Бея Катериною, яка проживала у селі Плесецьке Васильківського району. Відповідно, наприкінці вересня 1947 року «Одарку» знову направили до «Грача», долучивши «втемну» Катерину Бей. Під час зустрічі із підпільниками, остання повідомила, що усі листівки, які привозили кур’єри, були поширені у районі. Цієї інформації було достатньо для МГБ, співробітники якого готувалися до арешту Катерини Бей.
Що стосується подальшої долі провідника «Грача» – він загинув у бою з оперативною групою МГБ в районі села Дідова Гора Славутського району Хмельницької області у лютому 1950 року. Разом із ним тоді загинув Олексій Колавський («Петро»). Підсумовуючи інформацію про цей бій, МГБісти зазначали, що «Грач» у 1947 році створив й очолив боївку ОУН у Васильківському районі. Неодноразово приїздив до Києва, де здійснював розвідку й займався створенням осередків ОУН. В МГБ зазначали, що їм вдавалося вчасно реаґувати на його діяльність та ліквідувати усі осередки непокори, створені за участі «Грача». Сам він діяв після цього у Острозькому районі Рівненської області та на території сучасних Славутського та Ізяславського районів Хмельницької області.
Наступний сюжет перегукується з діяльністю боївки «Грача» хронологічно та географічно, зокрема щодо села Плесецьке. Отже, 28 травня 1947 року у Києві, на Галицькій площі й прилеглій до неї вулиці Дмитрівській працівниками МГБ було вилучено 13 листівок «За що бореться Українська повстанська армія» та «Українська молодь». Трохи пізніше аналогічні листівки були виявлені на Брест-Литовському шосе, в районі заводу «Більшовик», на станції Васильково й біля Плесецького.
Проведеним аналізом характеру й способу виготовлення листівок було встановлено, що ці листівки аналогічні до тих, які поширювалися у Рівненській та Львівській областях.
Співробітникам МГБ вдалося встановити, що листівки надходять від керівника районного техзвена Перемишлянщини Львівської області Мар’яна (Маркіяна) Панчука («Синього»). Для організації заходів з поширення листівок використовувалася Людмила Дашевська, уродженка Чернігова, яка 1945 року приїхала в село Лоні Перемишлянського району працювати медсестрою.
Для перевірки цієї інформації МДБ здійснила класичну операцію: проти Дашевської спрацювала аґентурно-бойова група, яка захопила її та відвела до лісу, де допитала під виглядом СБ ОУН. Під час «допиту» Дашевська підтвердила усю інформацію, яка цікавила МГБістів.
Після цього Дашевську відправили до Києва, де ретельно допитали. Вона підтвердила свою участь у розсилці націоналістичних матеріалів, яку здійснювала за завданням «Синього». Крім того, надала інформацію про свою подругу Галину Калганову, яка проживала у столиці по вулиці Дмитрівській. Її розшукали та таємно доставили до УМГБ. На допиті Калганова повідомила, що на початку травня до неї на квартиру прибув невідомий з рекомендаційним листом від Дашевської з проханням надати місце для ночівлі. Наприкінці травня прибув ще один оунівець – «Сергій», який і надав листівки для поширення.
Всі ці заходи підпілля бралися «на олівець», боротьба проти осередків ОУН на Наддніпрянщині та їх зв’язкових ліній із керівними ланками на Західній Україні тривала далі.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
