28 жовтня 1942 року в м. Краматорську Донецької області на місці пам’ятника Леніну на центральній площі міста встановили тризуб..jpg
Юрій Щур
Українська Донеччина – досить суворий та складний реґіон, який понад сотню років є фронтиром, через який російський імперіалізм намагається просочувати свій вплив на загальноукраїнський простір. Прикордонний статус реґіону обумовлює його важливість для України в контексті збереження свого територіального простору. Зусиллями російських політтехнологів та маніпуляторів від історії, на широкий загал Донеччина сприймається як відверто проросійський та такий реґіон, що прагне відокремитися від України. Історичні реалії відображають зовсім іншу картину. Ці землі були включені до усіх процесів українського державотворення у ХХ столітті, україноцентризм мав тут своїх прихильників й до боротьби за незалежність та соборність залучалися донеччани й під час Української революції й у міжвоєнні роки.
Повною мірою це стосується й історії діяльності Організації українських націоналістів на території Донеччини. Важливо також не забувати, що реґіон був значно «зачищений» від українців під час Голодомору 1932-1933 та Великого терору. Тим не менш, совєтські спецслужби з перших днів німецько-совєтської війни звернули увагу на активізацію самостійницьких настроїв у населення як УССР в цілому, так і в області зокрема.
16 серпня 1941 року керівник НКВД УССР Сергієнко підписав листа на ім’я керівників периферійних структур у якому наголошувалося на активній організаційній діяльності членів ОУН на територіях, залишених совєтською владою. Серед іншого, тут акцентувалася увага на посиленні антисовєтських настроїв жителів Наддніпрянщини. Заступник наркома внутрішніх справ СССР Меркулов у директиві №364 від 14 серпня 1941 року зазначив, що органами НКВД у східних областях України вже було ліквідовано ряд націоналістичних організацій, які готувалися до організації «п’ятої колони».
На території Донецької (тоді називалася ще Сталінською) області наприкінці липня 1941-го було заарештовано 85 осіб «антисовєтського елементу, що активізував контрреволюційну діяльність у зв’язку з війною». Викриті у результаті використання й реалізації аґентурних даних «антисовєтські прояви» здійснювалися, в основному, куркулями та колишніми репресованими.
Однак, поставленої мети совєтські спецслужби на початку війни не досягли. На території області було створено й активно діяло підпілля ОУН. Останнє було переконливо доведено місцевим дослідником сл. п. Олександром Добровольським, частину матеріалів якого було залучено при підготовці цієї статті.
Члени похідних груп ОУН прибули на Донеччину у жовтні-листопаді 1941 року. Першим центром діяльності для них стала Красногорівка (до літа 1942-го), підпільники гуртувалися навколо місцевого педагогічного технікуму. З Красногорівки члени похідної групи розійшлися по реґіону, нечисельні групи оунівців вирушили на Горлівку, Сталіно (Донецьк), Волноваху, Краматорськ і Слов’янськ.
До Горлівки прибув, зокрема, колишній петлюрівець Голуб, якому вдалося організувати газету «Український Донбас». Він також намагався організувати тут «Просвіту», однак за свою діяльність був висланий нацистами з Донеччини.
Зазнали репресій й інші члени ОУН, які прибули до області восени 1941-го. Вже в лютому 1942 року вони були заарештовані й під примусом залишили межі Донеччини. Наступна група членів ОУН прибула весною 1942-го і змогла відновити роботу, більше того – покращити її результативність.
Було утворено обласний провід ОУН, якому підпорядковувалися три окружні проводи: Донецький, Горлівський та Маріупольський. Із 35 районів області оунівці мали 18 районних організацій.
Потужну роботу члени ОУН провели для українізації території Донецької області, яка зазнавала нищівної русифікації за совєтів. Зокрема, у таких районах, як Добропільський, Костянтинівський, Слов’янський, Ольгинка, Волноваха, Маріуполь, Авдіївка, Горлівка було прийнято постанови про обов’язковість української мови як офіційної.
Поза увагою оунівців не залишилися засоби масової інформації. Зокрема, зусиллями членів обласного проводу було українізовано «Донецький вісник» – до того абсолютно російську газету. Також тут було створено й газету «Українська земля». Загалом, із 12 газет регіону, 8 були українськими, зокрема у Маріуполі, Волновасі, Костянтинівці та Дружківці.
Під пильною увагою українських націоналістів також перебувало шкільництво. Зусиллями оунівців, було повністю поновлено навчання, а це майже 600 шкіл у 12 районах Донецької області. У Слов’янському районі було 52 українські школи, в Костянтинівці – 49. У Горлівці були українські гімназії. Крім того, члени ОУН утворили декілька центрів, де видавалися українські підручники. У 1942 році в окупованому Слов’янську вийшли «Читанка» і «Буквар» накладом по 2000 примірників кожна. У Краматорську вийшло чотири видання «Букваря» і «Читанки». У Горлівці друкувалися шкільні підручники та «Азбука». Виходили книжки також в Авдіївці. У Маріуполі було надруковано «Історію України» Івана Крип’якевича, ноти до гімну «Ще не вмерла Україна».
Свого часу Євген Стахів, один із керівників націоналістичного підпілля на Донеччині, говорив про приблизно 10 тисяч осіб, залучених до націоналістичного руху в регіоні (зауважимо, що не кадрових підпільників, але середовище). Олександр Добровольський погоджувався із цими цифрами й наводив певну статистику: «Судимо по Маріуполю, наприклад. Там була “Просвіта” – 150 чоловік, і 400 чоловік — це просвітянський кооператив “Освітянин”. У Слов’янську “Просвіта” налічувала до 400 осіб. Керували цим усім оунівці. Наприклад, у Волноваському районі було видано постанови організувати в кожному селі “Просвіти”. І фактично вони були організовані. Ольгинський, Красноармійський райони — це все було покрито мережею».
Активність членів ОУН непокоїла нацистів. Відповідно, починаються репресії по відношенню до всього українського й такого, що могла мати відношення до самостійників. Наприклад, у Слов’янську було знищено два склади церковних рад УАПЦ, яких розстріляно у травні 1942 року та в червні 1943-го. Це все були люди, які співпрацювали ОУН.
Загалом, нацисти організували декілька хвиль репресій проти членів ОУН. Перша хвиля – це літо 1942 року, коли вперше «зачистили» підпілля у Маріуполі. Але вал пішов навесні та влітку 1943 року, коли вже німці відступали. У червні-липні 1943 року проводилися масові облави на території Донецької області: в Краматорську, Костянтинівці, Горлівці, Слов’янську. Паралельно заарештовується південь області. Арештовують людей у Донецьку ( сумарно біля 60 осіб). Усі ці люди, як правило, були або розстріляні, або відправлені в концтабір Дахау.
Естафету у поборюванні українського націоналістичного руху від нацистів «підхопили» совєтські спецслужби. 30 жовтня 1943 року народний комісар держбезпеки УССР Савченко у листі на ім’я керівників обласних управлінь НКГБ писав, що «в процесі аґентурно-оперативної роботи з очистки звільненої від супротивника території УССР встановлено, що головний “Провід ОУН” широко поширив свою діяльність по всій території України, яка знаходилася під німецькою окупацією». Сильне занепокоєння наркома викликав той факт, що оунівські осередки на Наддніпрянщині поширювали свою діяльність, активно працювали з молоддю, проводили мобілізаційну роботу для потреб УПА, мали у своєму користуванні підпільні радіостанції та типографії, де друкувалася величезна кількість листівок та періодичних видань. З огляду на це, обласні управління НКГБ мали негайно заарештовувати усіх виявлених членів ОУН, допускаючи лише виключення, обумовлені оперативними потребами.
Серед областей, де вже були викриті осередки ОУН, згадувалася й Донецька. Тут місцевим оперативникам, на основі аґентурно-оперативних даних, вдалося заарештувати актив осередку ОУН Мар’їнського району серед співробітників сільськогосподарської школи, зокрема Володимира Корецького, Костянтина Харченка та Панаса Петрусенка. Був серед заарештованих і провідник місцевої ОУН Олексій Зінченко. Націоналісти проводили свою роботу відповідно до настанов організаційних зверхників, зокрема пропаґували ідеї боротьби за самостійність України серед викладачів та студентів школи, видавали газету «Плуг» тощо.
Чим далі просувалися совєтські війська вглиб України, тим більше уваги спецслужби приділяли питанням боротьби з антисовєтчиками, не в останню чергу – з українськими націоналістами. На початку 1944-го кожних п’ять днів до Москви надсилалися звіти «Про перебіг зачистки звільнених від німецьких окупантів територій Української ССР». Поруч із сухими статистичними даними про кількість заарештованих, тут же наводилися найбільш характерні операції радянських спецслужб. І матеріали про боротьбу із ланками ОУН тут займали чільне місце.
Із звіту за 15 лютого дізнаємося, що у Донецькій області місцеве Управління НКГБ у Будьонівському районі викрило осередок ОУН. Тут були заарештовані зоотехнік Дмитро Васютинський, машиніст Молокорадгоспу Петро Васютинський та робітник того ж радгоспу Андрій Карпенко. На попередньому слідстві усі зізналися, що належать до ОУН й займалися пропагандистською діяльністю серед населення. Слідство по справі велося в напрямку виявлення відомих їм членів націоналістичного підпілля, а також виявлення зв’язків заарештованих з іншими оунівцями та проводом.
В чергове згадуючи про Олександра Добровольського, зауважимо що йому вдалося віднайти документи та матеріали, які проливають світло на проблему викриття підпільників ОУН співробітниками совєтських органів державної безпеки. У Маріуполі, зокрема, до цього руку приклав Олексій Вальчик – аґент «Сум». У 1940 році останній займав посаду керівника Тернопільської обласної екзекутиви ОУН, був заарештований НКВД й пішов на співпрацю, став аґентом. У 1941 році він прибув до Маріуполя у складі одної з військових частин. Вийшов на зв’язок з чекістами весною 1942 року й почав активно працювати. До 1943 року він вів розробку маріупольського підпілля ОУН, де його знали і йому довіряли. Проте саме аґент «Сум» видав 20 оунівців, які займали керівні посади в місцевому підпіллі.
Як би не прикро було про це говорити, але в Донецькій області совєтським спецслужбам вдалося інфільтрувати до націоналістичного підпілля багато своїх аґентів. Із 5 керівників ОУН Донецької області як мінімум двоє були аґентами НКВД. Уся Донецька область була нашпигована аґентами. Наведемо уривок із однієї із лекцій Олександра Добровольського, де він згадував про роботу аґентури: «1941 рік, заходять у Кривий Ріг члени ОУН і потрапляють зразу на спецгрупу НКВД, в яку входять у тому числі Михайло Захаржевський і Михайло Кривошапка. Кривошапка сидів до війни, був добре залеґендований. Уродженець м. Сквири Захаржевський брав участь у Центральній Раді. … Як тільки вони зайшли, їх чекали. Вони потрапили у щільну оперативну розробку НКВД. Захаржевський як аґент НКВД став керувати всім Криворіжжям, а Кривошапка – м. Кривий Ріг. Проходять німецькі арешти, Кривошапка рухається на Дніпропетровськ і стає фактично правою рукою Василя Кука. Туди ж підтягується і Захаржевський. Кривошапку переміщають у Донецьку область, і аґент НКВД очолює обласний провід ОУН. Він витягує через певний час туди Захаржевського і здає йому повністю напередодні приходу радянських військ весь центральний і північний Донбас. Результат: коли заходять радянські війська, то, наприклад, у Сталіно людина, яка вважається заступником міського провідника Донецька, – це насправді аґент “Дорошенко”, теж офіцер НКВД. Буквально наступного дня він пише величезний звіт про свою роботу в системі оунівського руху. І на це не було ніякої ради. Чекісти спрацювали так, що робити там було нічого. … Ці люди, як Захаржевський, пішли всі на Захід. І Кривошапка прийшов в Умань, його розкрили, він поїхав у Вінницю, встановив контакти з комуністичним підпіллям, вів переговори з НТС, пробивався на Захід до Шухевича. І тільки завдяки тому, що його хтось упізнав, його розстріляли як радянського активіста. А інакше ця людина осіла б десь там коло Проводу».
Засміченими аґентурою були й інші населені пункти Донецької області, а відповідно – й осередки ОУН. Однак, подібні історії не рідкість й для інших областей підсовєтської України. Не варто забувати, що націоналістичне підпілля тут створювалося з нуля і на все це у членів ОУН не було достатньо часу. Підпілля організовувалося під час великої війни, на межі зудару двох тоталітаризмів й діяльності їхніх спецслужб. Тим не менш, оунівцям вдалося залучити сотні людей до діяльності, а боротьба з підпіллям тут тривала до кінця 1950-х років. Через російську окупацію Донецька та Донецької області, від 2014 року значна частина архівів НКВД-МГБ-КГБ втрачена. Дослідники зараз не мають можливості повною мірою дослідити феномен українського націоналізму на Донеччині. Однак й попередні цифри у понад 300 заарештованих совєтськими спецслужбами членів ОУН на Донеччині вражають.
Юрій Щур, кандидат історичних наук,
керівник науково-дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
