На 98-й церемонії вручення нагород премії «Оскар» Академії кінематографічних мистецтв і наук перемогу в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм» здобула стрічка «Містер Ніхто проти Путіна» (Mr. Nobody Against Putin). Цей дансько-чесько-російський документальний фільм режисера Дейвіда Боренштейна та Павела «Паши» Таланкіна опинився в центрі як захоплення, так і гострої критики. Водночас серед номінантів була українська документальна робота «2000 метрів до Андріївки», яка пропонує принципово інший, безпосередній погляд на війну, через досвід фронту та її реальні наслідки.
«Містер Ніхто проти Путіна» документує пропаганду в російській школі з погляду одного з учителів, Павела Таланкіна. Працюючи відеооператором у початковій школі міста Карабаш на Уралі, він став не лише головним героєм, а й співрежисером стрічки. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року Таланкін починає фіксувати трансформацію освітньої системи, яка стрімко перетворюється на інструмент державної ідеології.
Камера фіксує обов’язкові «патріотичні» церемонії з прапорами, переписані підручники історії, участь найманців групи «Ваґнера» у «виховному процесі», створення воєнізованих молодіжних організацій та навчання дітей поводженню зі зброєю. У своїх інтерв’ю Таланкін підкреслює моральну дилему, що постала перед ним.
«Я зрозумів, що не маю морального права видалити цей матеріал, адже це – доказ того, що відбувається в російських школах», – каже Таланкін.
Саме тому він вирішує передавати записане за межі Росії. Його діяльність була пов’язана з серйозним ризиком: викриття могло призвести до довічного ув’язнення. У 2024 році він змушений був залишити країну, щоб забезпечити безпечний вихід фільму.
Однією з центральних тем стрічки є політика так званого «патріотичного виховання», яка після 2022 року стала ключовим елементом державної політики Росії. Фільм переконливо демонструє, як освіта використовується не лише для передачі знань, а як інструмент формування лояльності до режиму та виправдання війни. Таланкін застерігає про довгострокові наслідки:
«Навіть якщо Путіна не стане, суспільство залишиться отруєним, бо пропаганда проникла в школи й була вкладена в дітей», – розповідає Павел.
«Любов до своєї країни це не прапори. Любов – це здатність сказати: у нас є проблема»,-наголосив він у своїй оскарівській промові.
Окрім «Оскара», фільм отримав премію BAFTA та широку підтримку на Заході. Його сприймають як важливе свідчення внутрішнього спротиву в Росії та механізмів функціонування авторитарної системи. Попри заборону в самій Росії, стрічка поширюється неофіційними каналами, зокрема через Telegram. Водночас реакція Кремля залишилася показово стриманою: речник Дмитро Пєсков відмовився коментувати перемогу, заявивши, що не бачив фільму.
Попри міжнародне визнання, стрічка викликала суттєву критику з боку українських аналітиків і культурних оглядачів. Основний закид полягає у способі зображення російського суспільства. Зокрема, критики наголошують, що фільм формує образ «хорошого росіянина» як жертви системи, зменшує значення особистої та колективної відповідальності та пояснює співучасть у пропаганді виключно страхом або безсиллям.
У стрічці Таланкін називає своїх колег «заручниками системи», які «вже не можуть відрізнити правду від брехні». Втім, українські автори ставлять під сумнів таку інтерпретацію, вказуючи, що вона може сприяти своєрідному «інфантилізму», виправданню пасивності суспільства.
Додаткові застереження викликала і промова Таланкіна під час вручення «Оскара», в якій він закликав «зупинити всі війни». Така узагальнена формула, на думку українських оглядачів, розмиває відповідальність і уникає чіткого називання агресора. Адже йдеться не про абстрактні «всі війни», а про конкретну реальність, війну, яку Росія веде проти України, системно готуючи до неї молоде покоління. З огляду на особистий ризик автора, це породжує закономірне питання: чому не назвати цю війну прямо?
Особливо гостро цей контраст проявляється у порівнянні з реальністю окупованих українських територій, де індоктринація має ще жорсткіші форми і супроводжується насильством, депортаціями та воєнними злочинами. На цьому тлі особливого значення набуває українська стрічка «2000 метрів до Андріївки», яка також була представлена серед номінантів. Вона переносить глядача безпосередньо на передову, де війна постає не як ідеологічна конструкція, а як щоденна боротьба за виживання.
Фільм документує бої за звільнення українських територій, втрати серед військових і цивільних, фізичну й психологічну ціну кожного метра просування. Це принципово інший рівень свідчення, не про механізми пропаганди, а про її реальні, людські наслідки.
Перемога «Містер Ніхто проти Путіна» засвідчує інтерес міжнародної спільноти до внутрішніх процесів у Росії та до історій індивідуального спротиву. Водночас українська позиція наполягає на необхідності ширшого контексту, зокрема, чіткого усвідомлення відповідальності суспільства, яке дозволило цій системі існувати.
Сьогодні документальне кіно стає не лише мистецтвом, а й інструментом формування глобального розуміння війни. І саме тому критично важливо, щоб поряд із історіями викриття звучали голоси тих, хто переживає війну безпосередньо.
У цій напрузі між двома перспективами, внутрішньою російською та українською, постає ключове питання сучасності: чи достатньо викривати систему, не називаючи відповідальних за її існування?
Надія Лемко
