Доповідь, виголошена під час урочистого прийняття з нагоди Відзначення Свята Покрови та Дня Захисників і Захисниць України, в рамках З’їздів ЛУК та ЛУ-окК в Українському Культурному Центрі Old Mill у Торонто 1 жовтня 2023 р.
Юрій Щур
Всечесніші Отці, Вельмишановні Пані й Панове!
Мені випала честь виголосити доповідь на сьогоднішньому відзначенні свята УПА та Дня захисників і захисниць України. Мені дійсно випала честь говорити сьогодні про героїчну боротьбу нескореного народу.
Вже понад півтора року триває повномасштабна російсько-українська війна. Хоча усі ми чудово розуміємо, що сучасна війна розпочалася 10 років тому, коли росія втрутилася у виключно внутрішньоукраїнські справи під час Революції Гідності, російські військові розстрілювали українців у Києві та захоплювали території на Півдні та Сході. Тоді війну назвали гібридною і реакція світової спільноти на неї була такою ж. Однак, ми знаємо, що непокаране зло зростає.
Ми чудово розуміємо, що війна росії проти України триває століттями. Ледь не від часів Києворуської держави, ординці із північного сходу намагаються знищити все українське: державу, культуру, націю. Цікаво, що тактика росіян тривалий час лишається незмінною. У 2014 році росіяни скористалися тим, що Україна була ослаблена революційними подіями, які були помножені на діяльність російської аґентури, як в оточені президента Януковича, так і на різних щаблях влади, правоохоронних органах тощо. Все це вже було раніше. У 1917-му, коли формувалася перша українська державність модерної доби, проти неї виступили одночасно і біла, і червона росія. Остання, підтримувана щорсами, скрипниками, коцюбинськими, змогла підмінити революцію окупацією, диктатурою та тиранією.
Сьогодні, і вже як півтора року, увага цілого світу прикута до тих реґіонів, де йдуть кровопролитні бої. Навічно до політичної географії світу увійшли назви невеликих сіл, селищ та містечок північної, східної та південної України, серед яких й Буча, Куп’янськ, Бахмут, Маріуполь, Оріхів, Роботине. Ці терени об’єднує й той фактор, що вони одними з перших на початку ХХ століття були залучені до страшного, людиноненависницького експерименту, назва якому совєтська влада.
Лише нещодавно означені території почали досліджуватися в контексті не історії большевицького перевороту та створення УССР, а саме як складові частини такого явища як Українська революція 1917-1921 років. І одразу ж ми отримали багато відповідей на питання не лише історичні, а й геополітичні. Десь у московському кремлі, а чи ймовірно у далекому гірському бункері, сидить диктатор, який мов мантру повторює, що Україну, бачте, створив більшовик ленін, тому й мови ніякої про незалежну Україну бути не може. Прихильники такої «теорії» полюбляють Українську революцію локалізувати ледь не виключно до подій навколо Києва та Львова, якихось окремих боїв та й усе. І це кардинально не вірно, бо усі українські етнічні землі включилися до процесів державотворення, включно із Берестейщиною, Білгородщиною, Малиновим та Зеленим Клином.
В якості прикладу я наведу кілька моментів з історії революції у Запоріжжі та Запорізькій області. Цей реґіон нам цікавий ще й тим, що від початку 1990-х років у публічному просторі він позиціонувався виключно як вотчина анархо-комуніста із Гуляйполя Нестора Махна. Однак, історичні реалії інші. Найбільшої уваги тут заслуговує діяльність товариства «Просвіта», в діяльності якого відображені усі особливості загального процесу українського державотворення на території Запорозького (та й не лише) краю й протистояння намаганням інкорпорувати (повернути) ці території до загальноросійського простору, чи то червоного, чи то білого. За великим рахунком, «Просвіта» на той час була найбільшою націотворчою організацією Запоріжжя й краю загалом. Ті, хто шукав себе в українстві, знаходили відповіді саме тут. Позапартійна структура змогла об’єднати в свої лавах усіх, кого боліла доля України, не залежно від партійної приналежності чи участі в інших організаціях. До речі, подібна ситуація спостерігалася на Запоріжжі та інших територіях «підсовєтської» України у 1941-му, коли сюди прибули похідні групи ОУН-революційної, члени якої змогли об’єднати і залучити до боротьби за УССД колишніх політичних опонентів, просвітян та усіх, хто був готовий на грані двох світів творити нове життя. Діяльність українських активістів доби революції та націоналістичного підпілля 1940-х років мала дуже багато спільних рис: похід у владу, розбудова освітньої мережі, посилена увага до розвитку культури та створення власних збройних підрозділів для боротьби з окупантами, яким би прапором вони не прикривалися.
У 1917 році жителів Наддніпрянщини охопила українська стихія. Є одна цікава історія зі сплатою податків у Олександрівську (Запоріжжі), які не сплачувалися після заклику з Києва, до вияснення ставлення Тимчасового Уряду до питання автономії України. Коли ж надійшла інформація, що гроші не відправляються до Петрограду, а залишаються у Києві, як у новій столиці – люди, одягнені у святкові вишиванки, стояли в чергах, щоб сплатити податок уже в українську державну скарбницю. Сплата податків, і то чесна, без примусу, багато говорить про довіру пересічного жителя до свого уряду.
Американський історик Тимоті Снайдер, згадував про революційне Запоріжжя у своїй книзі про архикнязя Вільгельма фон Габсбурґа – Василя Вишиваного: «Вільгельм був на Січі, щоб із селян, які розмовляють українською, зробити українських селян». Однак саме Вільгельм фон Габсбурґ стверджував, що ідеї самостійності та державної незалежності для Півдня України – явище місцевого характеру, а не привнесене ззовні. У своїх спогадах він писав: «Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду». У листі до митрополита Андрея Шептицького архикнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї: «Я знову із хоробрими леґіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…».
За браком часу, зараз ми не можемо детально зупинитися на усіх аспектах подій Української революції на Запоріжжі, а чи Півдні України загалом. Наголосимо лишень, що проблема побудови української державності знайшла відгук в різних містах, селищах та селах. Тоді, як і через сто років ці населені пункти стануть, так би мовити, частиною російської держави, але як і зараз – не з доброї волі, а через окупацію. З єдиною різницею: сьогодні ця окупація не визнана цивілізованим світом. 100 років тому «Європа мовчала…».
Не мовчали українці. Відряджений в Україну у травні 1920 року з великою групою чекістів для зміцнення совєтської влади керівник ВЧК Дзержинський зазначав: «Зараз вся Україна перетворилася на киплячий котел. Спалахи повстань повсюди. Україна не очищена від петлюрівщини, і мужик український дивиться на місто, як на п’явку на його шиї…». Для таких висновків головний чекіст мав усі підстави: згідно з офіційними совєтськими даними, лише на Київщині на початку 1921 року діяло до 100 українських партизанських загонів. Цей рух також набув поширення на Східній Волині, Поділлі, Полтавщині та Півдні України.
Українці не втримали держави під час революції. Повстансько-партизанський рух, основною рушійною силою якого було селянство, на середину 1920-х років поступово згасає. Однак, у 1928 році починається нова хвиля селянських заворушень. Вже у період хлібозаготівельної кампанії 1928-1929 рр. совєтськими партійними органами було зафіксовано 1,262 акти селянського спротиву: підпал колгоспних і радгоспних будівель, елеваторів, убивство партійних і радянських працівників, активістів. У першому півріччі 1930 р. здійснено 1,500 таких актів. Самі акти селянського спротиву можемо розподілити на кілька категорій: стихійні виступи, бунти та повстання.
Згадаємо лише найбільш масові: Східноподільське на Правобережжі; під проводом Рябченка на Чернігівщині, спільно з бійцями 21-го Чернігівського територіального полку Червоної армії; повстання під керівництвом І. Козлова на Полтавщині й Сумщині та Богданівське (Павлоградське) повстання на Дніпропетровщині. Для заспокоєння розбурханого українського селянства совєтський уряд вдався до найбільш «ефективного» засобу – влаштування Голодомору 1932-1933 рр. з метою знищення сил спротиву української нації, конкретніше: ліквідації й залякування його основної рушійної сили – українського селянства.
Події тих років дали підстави італійському досліднику історії ссср Андреа Ґраціозі зробити висновок, що під час «другої селянської війни» в совєтському союзі у 1929-1932 рр. саме Україна була в аванґарді спротиву. Питома вага збройних виступів в УССР складала майже 40% від усіх в ссср. Збройний повстанський опір совєтській системі мав місце і на етнографічно українській Кубані, де за даними Дмитра Білого повстанські козацькі загони діяли у 1933-1934 рр., а у гірських районах – до 1939 р.
Якісно новий етап визвольної боротьби ХХ століття на Наддніпрянщині починається тоді, коли цей рух стає націоналістичним. Загалом, широкий розвиток мережі ОУН у центрі, на сході, півночі та півдні України у перші ж місяці німецько-совєтської війни став несподіванкою, як для комуністів, так і для нацистів. Останні були переконані, що протягом більш як 20-річного совєтського панування в українського населення було знищено будь-які національні почуття й будь-який потяг до незалежності та політичної ініціативи. Вони дуже помилилися, що яскраво засвідчує мапа поширення мережі ОУН, підготована групою українських істориків.
В якості ілюстрації до сьогоднішньої доповіді пропоную Вам переглянути кілька схем, які відображають масштаби діяльності ОУН у окремих областях Великої України. Усі вони датовані літом 1945 року і є ілюстраціями до звітів реґіональних Управлінь НКГБ про боротьбу з українськими націоналістами. Ці схеми містять певні неточності, що зумовлено саме часом їхньої появи, але загальну тенденцію вони відображають.
Отже, Київщина. Умовний меґареґіон, що зумовлено політичною роллю та географічним розташуванням цих теренів. Діяльність Проводу ОСУЗ, Білоцерківський та Васильківський окружні проводи. Перший нараховував 11 районних організацій, другий – 4. Окремо – Уманський обласний провід, якому підпорядковувалися 8 районів. А до того – ще окремі райони, які були охоплені діяльністю націоналістичного підпілля. Загалом, станом на червень 1945 року співробітники НКГБ змогли виявити 1 крайовий провід, 1 обласний, 2 окружних, 25 районних, 9 осередків у районних центрах, 610 членів ОУН – з яких 441 заарештовано.
Маємо також розуміти, що сучасні області Київська, Вінницька, Житомирська та Хмельницька стануть базою для діяльності відділів УПА, щонайменше до середини 1950-х років.
Харківщина взагалі являє собою досить цікавий реґіон, де органічно змогли працювати члени ОУН, ОУН-р та місцеві активісти українського руху, очолювані адвокатом Доленком. Влучно оцінив історичний потенціал цього реґіону місцевий дослідник о. Вячеслав Труш: «Харківщина завжди була в мейнстрімі націоналістичного руху». Зрештою, історія мала продовження: коріння леґендарного полку «Азов» та азовського руху – саме у Харкові.
Крайня північна область України – Сумська – була охоплена потужною мережею осередків ОУН. На виготовленій чекістами схемі видно структуру із 10 районів, об’єднаних обласним проводом. Більше того – саме на території цієї області вже після закінчення німецько-совєтської війни успішної діяли загони УПА.
Підпілля ОУН поширило свою діяльність на південні області України, включно із Кримом. Ми бачимо на слайдах досить розгалужені структури і в Одеській області, і в Миколаївській (тоді ще – разом із Херсонською). Пригадую, що після прийняття пакету декомунізаційних законів в Україні, розгорілася жвава дискусія щодо ініціативи назвати одну з вулиць Херсону іменем Степана Бандери. І доводилося чути питання на кшталт: «А яке відношення Бандера має до Півдня загалом і Херсону зокрема?». (Одне із улюблених питань тих, хто хоче звести діяльність ОУН та УПА виключно до меж ЗУЗ). І як легко було відповідати, що Бандера має безпосереднє відношення до Херсону, бо був тут окружним провідником у загинув у 1944-му (мова про Богдана Бандеру).
Потужною була діяльність українських націоналістів у багатонаціональній Запорізькій області. Схема, яку підготували співробітники НКГБ досить неповна, тут не враховано значну кількість осередків та дещо наплутано в самій структурі підпілля. Але! – найголовніше те, що членам ОУН вдалося витіснити із публічної сфери росіян – монархістів у таких важливих містах реґіону як Мелітополь та Бердянськ. Створити середньо-спеціальні заклади освіти, студенти яких уникали вивезення на примусові роботи до Німеччини (до речі, подібні факти маємо й у Херсоні). Магазинувати зброю й знищувати нацистів.
Серед запропонованих слайдів немає схем діяльності ОУН у Донецькій та Дніпропетровській областях. Однак, підпілля ОУН там було надзвичайно потужне! У Дніпрі концентрувалися кадри Крайового Проводу ПдУЗ, координувалася уся діяльність ОУН на Півдні України. Донеччина 1940-х років – це не русифікований та денаціоналізований Донбас ери Януковича. Оунівці заснували на Донеччині близько 600 шкіл, 8 із 12 українських газет, охопили мережею 18 із 35 районів, організували три окружні проводи та змогли поновити два склади обласного проводу після німецьких репресій. Вражають й дані щодо кадрів: на Донеччині було заарештовано близько 300-320 осіб від 1940 року, коли було офіційно заарештовано першого члена ОУН, і до 1958 року. Доволі велика, як для південного сходу, цифра. Більше в цьому реґіоні було засуджено лише в Дніпропетровській області – здається, 360.
Не припинилася боротьба й після закінчення німецько-совєтської війни. Сьогодні я хотів би згадати про організацію Група українських підпільників, яку у 1947-му році створили 16-річні юнаки у місті Гуляйполе. Вони не мали стосунку до ОУН, але надихалися скупими даними про бандерівців, які привозили східняки, які поверталися із ЗУЗ.
На Донеччині у 1948 році в Красноармійському [від 2016 року — Покровському] районі студенти видавали журнал «Друзі українського народу». У 1955 році жителі міст Сніжного і Шахтарська організували «Союз борців за визволення України». Заготовляли зброю, надрукували листівки, розповсюджували їх на станції Сердита. Їх зловили й засудили.
Зрештою, опір совєтській системі на території Наддніпрянської України не припинявся увесь післявоєнний час. Він мав різні форми й прояви. Був пов’язаний із націоналістичним рухом, і абсолютно був йому діаметрально протилежний. Однак, система руйнувалася з середини. Яскраве тому підтвердження – події 1991 року. Ви знаєте, на мій превеликий подив, події які передували проголошенню незалежності України та роки розбудови державності майже не отримали свого дослідника. Лише час від часу з’являються збірки спогадів та документів, або ж окремі сором’язливі розвідки. Історія ОУН та УПА, яка ще донедавна вважалася малодослідженою, у порівнянні з подіями 1989-2022 років – вже як відкрита книга. І це стосується й Наддніпрянщини. Але, щоб зрозуміти весь перебіг війни сучасної, героїзму на фронті та самопожертви на окупованій території – маємо знати чим і як жили ці 30 років реґіони. Викристалізувати усі причини війни та знайти винуватців шалених втрат, як територій так і людських. Усвідомити логічність шаленого громадського спротиву російським окупантам у здавалося б, тотально русифікованих Мелітополі й Бердянську, вибуху патріотичних емоцій у спокійному й розміреному Херсоні, крицевих нервах Харкова, козацького драйву Сумщини.
Рашисти розраховували здолати опір українців за кілька днів, а усю Україну окупувати за місяць. Однак, їх проблема полягає у тому, що вони самі вивчають історію нашої Батьківщини по ними ж фальсифікованих підручниках.
Повномасштабна війна росії проти України дала багато відповідей на питання «ЧИМ Є УКРАЇНА?». Просто територією, яка дивом стала державою у 1991-му? росіяни вважали, що так. Українці ж дали чітку відповідь про сформовану політичну націю. Стали прикладом для інших націй. Слово «Майдан» давно вже не є лише «архітектурним» терміном. Це синонім змін, революції. Від Революції на ґраніті й Помаранчевої революції до Революції Гідності. Козацькі традиції в українців не приспати. Січ – не просто віха в нашій історії, це зародження нашого національного міфу. І сьогодні Збройні Сили України, усі сили оборони далі плекають козацькі традиції. Тяглість поколінь – не перервати, традиції – не знищити.
Україна та українці – недооцінений феномен світової історії. Жодна з сучасних державних націй на європейському просторі не мала в своїй історії стільки спроб знищення. Від часів Орди й до сьогодні. У середині ХХ століття подібні явища почали називати геноцидом. Українці протистоять цьому століттями. Часто – без жодної допомоги. За логікою історії, ми не мали вижити у плавильному казані імперій. Зберегли інтеліґенцію та створили модерну державу з республіканським устроєм. Програли визвольні змагання й зазнали геноциду совєтського й нацистського, цвіт нації гинув у горнилі війни та карався в таборах. Вижили й розвалили останню імперію. Огризок цієї імперії знову намагається нас знищити – програє!
З кожним днем війни переконуємося, що Україні та українцям долею передбачено бути фронтиром між варварським та цивілізованим світами. Творити нове життя на грані двох світів. Захищатися від рашистської кривавої потопи. Залізом і кров’ю виборювати право Бути. Війна йде не за території, війна йде за смисли. За саме право існування українського народу. Бути самими собою, але не плавитися у казані підкорених росією народів.
Були, є і будемо!
Завершити доповідь хочу словами Гетьмана Івана Мазепи: «Хай же вічна буде слава, же през шаблі маєм право!».
Слава Україні!
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
