Юрій Щур
З перших днів свого створення у 1929-му році ОУН розгорнула широкомасштабну діяльність на українських землях, що були окуповані Польщею. Про ці події, про Ідею та Чин, написано багато наукових досліджень, опубліковані спогади й документи різного походження. Поруч із тим, наддніпрянський, «підсовєтський», вектор діяльності оунівців до сих пір залишається малодослідженим.
Маючи певний досвід з часів діяльності УВО, керівництво ОУН займалося реалізацією планів щодо розбудови мережі на Наддніпрянщині. Враховуючи особливість діяльності совєтських органів державної безпеки, Провід Українських Націоналістів (ПУН) вирішив не створювати одностайної організаційної мережі на території УССР. Більш доцільною вважалася практика формування окремих осередків, не пов’язаних між собою. Таким чином, у випадку розконспірації, вони не могли «всипати» всю структуру. Лінії зв’язків із підсовєтським підпіллям стікалися безпосередньо до керівника ОУН Євгена Коновальця.
Уважно спостерігаючи за подіями на Наддніпрянщині, ПУН приходить до висновку про доцільність висилки туди членів ОУН. Враховуючи, що на початку 1930-х рр. УССР була державою «національною по формі та соціалістичною по суті», ОУН вдалася до зміни тактики діяльності в совєтській Україні: якщо раніше, у рамках УВО, увага концентрувалася на організації антисовєтського повстання, то тепер більша увага приділялася інтеґрації націоналістичних кадрів у різноманітні державні структури.
З перших днів від дня свого створення ОУН розпочала інформаційно-пропаґандистську роботу. Вже у 1929 році на Наддніпрянщину, через територію Румунії, було надіслано значну кількість націоналістичної літератури, яка повністю розійшлася серед населення. На підтвердження останнього факту, Петро Мірчук наводив інформацію, що влітку того ж року у Києві й інших містах співробітниками ГПУ робилися обшуки з метою виявлення друкованого органа ПУН «Розбудова Нації». У 1930 році із Галичини на Наддніпрянщину було вислано певну кількість книжок Дмитра Донцова «Націоналізм», яка знайшла свого читача в середовищі українського підсовєтського студентства.
«Розбудова Нації» також цілеспрямовано розсилалася керівництвом ОУН на адреси найбільших наукових бібліотек та закладів вищої освіти УССР. Про те, що часопис, здебільшого, потрапляв до цих закладів, свідчать вимоги бібліотек вислати їм додатково те чи інше число. «Розбудова нації» та офіціоз УВО «Сурма» загалом розсилалися на понад сотню різних адрес в УССР. Більше того, на початку 1930-х років відбувався офіційний обмін власними виданнями між редакціями «Розбудови Нації» та офіційного органа КП(б)У «Більшовик України».
Окрім пересилання офіційних видань, УВО та ОУН на Наддніпрянщині намагалися проводити пропаґанду своїх ідей через листівки. Відомо про дві безрезультатні, за визначенням самих членів ОУН, спроби поширення листівок на Донеччині та проведення акції у вересні 1933 року, коли на території УССР було розповсюджено відозву ОУН до всіх українців східних земель, та у листопаді 1935 року – чергові відозви Організації «До молоді на Східних землях».
Підтвердження факту поширення листівок дослідники з Донеччини Олександр Добровольський та Віктор Мікушев знайшли у справі групи осіб, які були звинувачені як учасники контрреволюційної націоналістичної організації. Одним із обвинувачених був Йосип Скотинський, колишній член Уряду УНР (товариш міністра культів Директорії УНР). Під час допиту 23 жовтня 1937 року він повідомив, що наприкінці 1933-го педагогічний інститут у Артемівську (Бахмуті) залишив один студент, написавши націоналістичного листа, за що потім був заарештований. Цей лист спричинив виявлення деяких студентів і викладачів як українських націоналістів, в результаті чого в січні 1934 року Й. Скотинський з інституту був звільнений.
На думку О. Добровольського та В. Мікушева, до націоналістичного підпілля на Донеччині належали завідувач оперсектора відділення Цекомбанку в Артемівську М. Заєць та керівник сектору постачання Київської філії Всеукраїнського аптекоуправління Л. Міхенко. Специфіка їх діяльності полягала у «подвійній грі»: працюючи на УВО-ОУН, одночасно проводили роботу на розвідуправління Червоної армії.
На основі аґентурних даних, отриманих з-за кордону, Донецьким обласним управлінням НКВД був встановлений та 29 липня 1937 року заарештований член ОУН В. Дренькало, який працював на шахті №8/9 Боково-Антрацитного району. З допитів заарештованого, співробітникам НКВД стало відомо, що на території тодішньої Чехо-Словаччини Дренькало співробітничав з особистим секретарем Євгена Коновальця Михайлом Селешком (також проходив як фігурант великої аґентурної справи «Ставка»). Сам М. Селешко наприкінці 1920-х років готувався для перекидання на територію УССР з леґендою «совєтофіла», але операція була скасована Коновальцем. В процесі подальшої аґентурної розробки закордонного підпілля, співробітники НКВД отримали донесення, що операцією по перекиданню В. Дренькала на Донбас займався безпосередньо Ріко Ярий. Також зауважимо, що інформація отримана від заарештованого оунівця й подальша розробка співробітниками совєтських спецслужб зв’язкових ліній націоналістичного підпілля призвела до викриття ще одного члена ОУН – В. Окіса, але вже на Поділлі.
Влітку 1933 року, вважаючи, що є потреба підбити попередні підсумки й окреслити перспективи роботи, на еміґрації було проведено Конференцію ОУН у справі східноукраїнських земель. Згідно з рішеннями цієї конференції, головними завданнями Організації на той час було налагодження зв’язків із Наддніпрянщиною, проведення пропаґанди на цій території та спеціальних акцій, які повинні були задекларувати на Наддніпрянщині факт існування націоналістичного підпілля. Для цього передбачалося активізувати діяльність референтури східноукраїнських земель при Крайовій екзекутиві ОУН на Західній Україні, створити групу із членів ОУН на західноукраїнських землях, які б мали займатися безпосередньо аналізом справ в СССР. Також планувалося проводити акції в підтримку визвольних прагнень українського народу під більшовицькою владою.
Референтуру східноукраїнських земель очолював Іван-Тадей Мітринга («Сергій Орелюк»). До завдань референтури входило: аналіз ситуації на Наддніпрянщині, налагодження зв’язків із націоналістами в УССР та пересилання туди націоналістичної літератури. У рамках діяльності референтури східноукраїнських земель ОУН навесні 1935 року було створено концерн «Дешева книжка», де серед інших, друкувався журнал «Антибольшевик» («Геть з комунізмом!»), редаґований «Орелюком». Завданням часопису було «ідеолого-політичне поборювання большевизму». Це видання «масово пачковано на східноукраїнські землі».
У 1933-1934 роках референтура підпорядковувалась безпосередньо Степану Бандері, який був у той час крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях та особисто контролював процес пересилки літератури на Наддніпрянщину. Серед цих матеріалів – інформаційні, політичні й інші видання, які окрім підпільного розповсюдження, надсилалися на адреси совєтських наукових і культурних установ. Окремі екземпляри потрапляли і на Кубань.
Цікавою виглядає ідея пересилки оунівської літератури на Наддніпрянщину за допомогою повітряних куль, розроблена Проводом українських націоналістів. Невідомо, чи вдалася ОУН до цього, але сама ідея подібної акції викликала дискусію серед керівництва націоналістичного підпілля. Так, деякі члени організації вважали недоцільною «балонову акцію», арґументуючи це тим, що балони з листівками не долетять до намічених цілей, або одразу ж потраплять до рук працівників ГПУ.
Не було серед керівництва ОУН одностайної думки і про підпільну літературу. Існувало дві точки зору. Євген Коновалець вважав, що для Наддніпрянщини потрібно видавати окрему літературу, зокрема журнал, який мав виходити двічі на місяць. Євген Онацький навпаки, застерігав від цього. Він вважав за доцільне розповсюджувати на східних теренах загально-організаційні журнали і лише друкувати летючки, спеціально написані для совєтської України. Зважаючи на ту роботу, що проводив Іван Мітринга зі своїм «Антибольшевиком», оунівці пристали загалом на точку зору Коновальця.
Усі вище названі націоналістичні матеріали на територію УССР переправлялися через Волинь – Полісся, річки Збруч та Дністер, Маньчжурію – Сибір. Як писав один із керівників ОУН Ярослав Стецько, лінія через Збруч була дуже ненадійною з огляду на тотальну охорону польсько-совєтського кордону як зі сторони польських, так і совєтських прикордонників. З цього приводу не раз відбувалися у Женеві розмови між референтом крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і полковником Є. Коновальцем щодо планів оформлення контактів із наддніпрянськими підпільниками.
Спроби донести світовій громадськості інформацію про антикомуністичний рух на Наддніпрянщині і боротьбу з ним совєтських органів державної безпеки здійснювалися членами ОУН через гучні акції. 22 квітня 1930 року бойовики УВО, за наказом Крайової команди на західноукраїнських землях планували здійснити терористичну акцію, висловлюючи протест проти судового процесу у Харкові над Спілкою визволення України та Спілкою української молоді. Цей акт – підрив совєтського консульства у Львові, через певні обставини, виконано не було.
Під час Голодомору 1932-1933 років в УССР, ПУН наказав членам Організації розпочати акцію жалоби, як протест проти організованого більшовицькою владою винищення українців через страту голодом. У виданому наказі Провід радив українському населенню Галичини не влаштовувати танцювальних забав або весіль з музикантами й категорично заборонив членам Організації брати в них участь.
За роки перебування Степана Бандери на посаді провідника Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях антирадянські акції досягли піку. У цей час було підірвано редакцію совєтофільської газети «Праця» у Львові (12 травня 1934 року) та підготовлено, але не здійснено, вбивство радянофіла професора Антона Крушельницького.
Найкращим оунівським пропаґандистам було доручено виголосити в усіх студентських осередках спеціальні промови. Така робота проводилася в рамках потужної роз’яснювальної антибільшовицької кампанії, що висвітлювала загибель мільйонів українців у підсовєтській Україні як наслідок спланованої акції, за допомогою якої більшовицька влада прагне ослабити український народ. Користуючись мережею леґальних українських товариств і організацій, ОУН у зазначений час провела політичну кампанію, спрямовану на викриття злочинних дій СССР.
Найбільшого розголосу отримала чергова акція – вбивство членом ОУН Миколою Лемиком у 1934 році совєтського дипломата Олексія Майлова, який за дорученням Йосипа Сталіна об’їжджав з інспекційною перевіркою дипломатичні представництва СССР. Микола Лемик добровільно здався поліції і на суді свідчив, що акція була карою за Голодомор, який у 1932-1933 роках охопив територію совєтської України.
Окрім поширення націоналістичних видань і декларування позицій боротьби українського народу, ОУН систематично намагалася поширити свою сітку на Наддніпрянщину. Одним із пунктів, через який планувалося переправляти підпільників на територію УССР, стала Маньчжурія, де від 1934 року діяв осередок ОУН на чолі з Миколою Митлюком («Луковенком»). Останній й загинув повертаючись у 1936 році із совєтської території. Завданням оунівців у цьому пункті було: налагодження зв’язків із українським населенням Зеленого Клину, з солдатами-українцями, які проходили службу у Червоній армії на Далекому Сході та політичними в’язнями совєтських концтаборів. Зокрема, за спостереженнями аґентів НКВД, оунівець Д. Герасюмик, відправлений до Харбіну у травні 1937 року, від Є. Коновальця отримав завдання підготувати із маньчжурських втікачів з «совєтського раю» диверсантів для перекидання на територію СССР.
Крім того, ПУН здійснив спроби через м. Владивосток установити лінію зв’язку ОУН з Києвом. Зусиллями маньчжурських оунівців Юрія Роя та Михайла Затинайка («Романа Корду-Федоріва») функціонувала зв’язкова лінія з СССР.
На сьогоднішній день немає однозначної думки про виконання маньчжурськими оунівцями поставлених їм завдань. Відзначимо, що органами НКВД саме за доставку націоналістичної літератури по лінії Маньчжурія – Сибір до Харкова було заарештовано голову Славгородського комітету компартії Новосибірського району (РСФСР) П. Панькова.
Ще один опорний пункт ОУН діяв у Фінляндії. Через цей пункт переправлялися члени Організації на територію Ленінградської області й далі в Україну. За деякими даними, у самому ж Ленінграді (Санкт-Петербург), у бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна, переховувалися архівні документи ОУН. ОУН у Фінляндії керував Василь Баранецький, який мав значний досвід переправки членів ОУН до СССР та навпаки. Пізніше він загине за загадкових обставин у Арґентині, а його місце займе совєтський аґент Кіндрат Полуведько. Все це відбуватиметься в рамках підготовки атентату на полковника Є. Коновальця. Цікаво, що у доповідній НКВД, присвяченій діяльності оунівських закордонних пунктів, хтось із читачів зробив помітку напроти інформації про Баранецького, написавши лише одне слово – «Демократ». У цьому ж документі було подано список членів групи Баранецького, які проводили діяльність у Гельсінкі: Ючинський (втікач зі Сквирського концтабору), Бобошко, Лисенко, Дегтяр, Клочко (луганчанин, втікач з СССР), Терещенко (з Херсонщини, втікач з СССР), Мироненко та згадуваний вже Полуведько. Крім того, зачіпний пункт ОУН був ще у місті Виборг (тепер у складі росії). Про важливість фінських пунктів ОУН говорить і той факт, що їм особливу увагу приділяли члени Проводу українських націоналістів Дмитро Андрієвський та Микола Сціборський.
Зв’язки із Наддніпрянською Україною відбувалися також через країни Балтії. У Литві за перекидання кадрів, відповідав Іван Рев’юк – «Бартович», він же – «Бартовичус».
У Данциґу (Ґданську) керівником експозитури був Андрій Федина, учасник І Конґресу українських націоналістів. За даними НКВД, у 1934 році він мав забезпечити переправу відпоручника ОУН до Наддніпрянщини. Без прив’язки до конкретної дати чекісти повідомляли, що саме через пункт у Данциґу до УССР були переправлені оунівці Павлюк, Стрельбицький, Лукомський та Іванов (пізніше виявлені та заарештовані у підсовєтській Україні). Федина також був кандидатом до роботи у місті Гельсінкі (Фінляндія), де мав також забезпечувати функціонування переправочного пункту між СССР та фінською стороною.
Як зазначали у своїх донесеннях аґенти іноземного відділу, у Ризі питанням зв’язку із підсовєтськими землями по лінії ОУН займався колишній ад’ютант Гетьмана Скоропадського Микола Світличний, який певний час співпрацював з екзильними структурами УНР.
Ще один пункт ОУН, через який відбувалася переправка кадрів на Наддніпрянщину, містився у Болгарії. Зокрема, тут у м. Варна була група з 8 оунівців, що мали власні човни, які можна було використовувати для перекидання кадрів на південь України. Про небезпечність цього пункту для НКВД може свідчити той факт, що тут працював спеціальний агент, який був наближений до керівника місцевої Організації М. Ніцкевича.
На початку липня 1937 року аґентом було зафіксовано появу у Софії відпоручника Є. Коновальця М. Галаденюка. Через деякий час останній виїхав до Варни. Планувалася чергова операція, у якій разом з Галаденюком брали участь ще двоє підпільників. Очікувалося, що в останні дні серпня група на човні буде перекинута під Одесу, в район Сухого Лиману. За умови поганої погоди, висадка переносилася на Андріївський Лиман. Після висадки, через Одесу, направитися на станцію Вигода й відправитися до Києва.
М. Ніцкевич мав забезпечити групу паспортами СССР й довідками, що вони перебувають у відпустці, зброєю (кожному по револьверу й бомбі), одягом та грошима. Зауважимо, що завдання дістати екземпляр радянського паспорта для зразку від полковника Є. Коновальця отримала станиця ОУН у Фінляндії.
Через низку обставин, група переправлялася в УССР за іншим маршрутом. В ніч з 27 на 28 серпня, через болгарське м. Бургас, звідти човном з гирла р. Рапотамо у напрямку на Одесу. Висадка відбулася в районі населеного пункту Сичавка Одеської області. Звідтам, за планом, оунівці мали дістатися до найближчої залізничної станції й вирушити на Київ. З метою уникнути контролю зі сторони органів держбезпеки, вони мали намір зійти з потягу за дві станції до столиці й далі відстань подолати пішки. За умови вдалої подорожі, з Києва мав бути надісланий зашифрований лист на ім’я однієї з жительок Софії.
Відповідний лист було отримано, датований він був 5 вересня й відправлений з Одеси 12 вересня. У ньому повідомлялося, що група успішно прибула на Одещину після чого Галаднюк виїхав до Києва, а інші – залишися в Одесі. Станом на сьогоднішній день невідомо як склалася доля учасників цього рейду, які мали завдання безпосередньо від Є. Коновальця. Зауважимо лишень, що станом на 9 жовтня 1937 року співробітникам НКВД, попри плідну роботу аґента в Софії, не вдалося вийти на слід оунівців.
Необхідно також зауважити, що безпосередній керівник роботи ОУН у Болгарії М. Ніцкевич був фігурантом справи-формуляра №9234 під кодовою назвою «Бидло». За результатами роботи радянської аґентури, зокрема, було встановлено що Ніцкевичу вдалося організувати три сталі канали зв’язку з територією підсовєтської України, через які також переправлялися оунівці.
Звичайно, що опорні пункти ОУН, через які переправлялися підпільники на територію УССР, були створені також неподалік від тогочасного польсько-совєтського кордону. У липні 1931 року до совєтських спецслужб надійшла інформація, що тернопільські члени УВО-ОУН для перетину кордону використовують зв’язки доктора права Сеника, який проживав у Новому Селі (Підволочиського району). Його дружина була з Харкова й через неї він мав необхідні зв’язки.
Станом на липень 1932 року у Здолбунові (Рівненська область) діяв пункт продажу книжок Мартинюка, який був прикриттям для переправлення націоналістичної літератури на територію УССР. З підсовєтської території Мартинюк, в свою чергу, отримував офіційні видання, часописи та газети. На підставі цієї інформації Славутському прикордонному загону ГПУ було надано вказівки організувати перевірку.
До 1933 році у Здолбунові проживав Ю. Щесюк, який крім іншого, займався переправкою людей через польсько-совєтський кордон. Його зв’язками користувалися і члени ОУН. У 1933-му про те, що до його послуг вдаються оунівці стало відомо полякам й Щесюка разом із помічниками вислали із прикордонної смуги. У 1937 році він проживав у с. Голуби (неподалік від Дубно), продовжував діяльність по лінії ОУН, в якості прикриття займаючись дрібною торгівлею.
В с. Колодяжне за 6 км від Ковеля з 1932 році таку діяльність здійснював колишній старшина Армії УНР Купрійчук. Станом на серпень 1937 року йому вдалося переправити «на ту сторону» певну кількість оунівців, які далі тримали із ним зв’язок.
Серед тих членів керівництва ОУН, хто мав зв’язки із підсовєтською Україною, аґенти ГПУ виокремлювали постать Макара Кушніра – «Богуша». Зокрема, у повідомленні місяця серпня 1930 року писалося, що перебуваючи на еміґрації, йому вдалося встановити контакти з комуністичними журналістами, зокрема допомагаючи їм з перекладами на українську мову. Також М. Кушнір мав дружні відносини з редакторами підсовєтських газет «Вісті» й «Пролетарська правда» та деякими діячами Компартії у Києві та Харкові. З цими особами він постійно листувався, отримуючи таким чином відомості (подекуди секретного характеру) про внутрішньопартійні справи комуністів тощо.
Роботою оунівських осередків на Наддніпрянщині полковник Є. Коновалець був задоволений. Через це в серпні 1937 р., напередодні планованого ІІ Великого збору ОУН, він збирався підпільно відвідати УССР, а на самому Зборі планував бачити представників від наддніпрянського підпілля.
Невідомо, наскільки реальною здавалася така поїздка Є. Коновальцю, але зауважимо, що після вбивства членом ОУН М. Лемиком радянського дипломата Майлова у Львові, голова ГПУ В. Менжинський видав наказ про розробку плану дій з нейтралізації акцій ОУН, а в 1938 році, за особистою вказівкою сталіна, було розроблено план ліквідації (вбивства) полковника Є. Коновальця.
У складній аґентурній грі совєтським органам державної безпеки допомагав колишній старшина УСС і корпусу Січових стрільців В. Хом’як (в ГПУ – аґент «Лебідь»), який у 1920-х роках був відправлений як член УВО на Наддніпрянщину, де його заарештували і завербували працівники органів ГПУ. У 1933 році «Лебідь» з’явився в еміґрації як діяч націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині і, внаслідок своєї активності, здобув довіру деяких членів ПУН і особисто Є. Коновальця. Крім того, завдяки вдалій чекістській оперативній комбінації до ОУН було заслано аґента К. Полуведька, який обслуговував опорний пункт ОУН у Фінляндії.
Зусиллями В. Хом’яка в оточення Є. Коновальця потрапив і працівник ГПУ-НКВД Павло Судоплатов («Валюх»), який видавав себе за лідера молодіжної націоналістичної організації в УССР. «Лебідь» і «Валюх» час від часу виїздили з УССР в Європу, нібито як зв’язкові від одного з наддніпрянських підпільних осередків. Врешті-решт, складна чекістська операція завершилася 23 травня 1938 року, коли від вибуху бомби, переданої П. Судоплатовим під виглядом цукерок Є. Коновальцю, останній загинув на вулиці м. Роттердам.
Загибель голови ПУН завдала значної шкоди справі зв’язків із наддніпрянським підпіллям. Є. Коновалець особисто керував усіма лініями зв’язку, тому майже всі контакти з націоналістами Наддніпрянщини було втрачено. Роботу в цьому напрямі наприкінці 1930-х років довелося розпочинати, фактично, з нуля.
ЮРІЙ ЩУР
кандидат історичних наук,
директор Запорізького
науково-дослідного центру «Спадщина» (м. Запоріжжя).
