ПРО ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ «ЦИНКОВІ ХЛОПЧИКИ» СВІТЛАНИ АЛЕКСІЄВИЧ?
Цивілізований світ заскочений звірствами, які чинить російська армія в Україні. Не менше шоковані і самі українці, які не чекали від сусіднього народу, який століттями запевняв нас у братських почуттях, такої ненависті, жорстокості та повної відсутності емпатії та співчуття.
Прикро за нашу наївність! Бо насправді нічого нового у цій війні російська армія не демонструє. Все, що спостерігаємо – це традиційні риси московського «воїнства», яке вміє воювати, лише здійснюючи військові злочини.
Не треба навіть брати за приклад давноминулі війни. Досить почитати книжку нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики», видану в 1989 роках по гарячих слідах Афганської війни. Адже це було порівняно недавно, більшість із 600 тисяч учасників «окремого військового континґенту» ще й досі живуть.
Світлана Алексієвич провела з багатьма з них докладні інтерв’ю, які й лягли в основу її книжки. Щоправда, писала вона не про «політику партії та уряду» та «братню допомогу Демократичній Республіці Афганістан», а про реалії життя. І навіть із цих сповідей складається страшна картина, що собою представляла радянська армія в тій далекій країні.
Тут наводимо цитати із розповідей тих, хто там відбув «інтернаціональний обов’язок», внаслідок якого загинуло до двох мільйонів афганців.
ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ: «УБИВАЛИ, ДЕ ХОТІЛИ»
«Проїжджали повз убиті кишлаки, що схожі на переоране поле».
«Стріляв, не шкодував нікого. Міг убити дитину. Адже з нами там воювали всі: чоловіки, жінки, старі, діти. Із хлопчиська решето зробили. Дай тієї миті нам команду – зітерли б кишлак на порох».
«Там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?».
«Хлопчики із захопленням розповідали, як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевільні? Скільки їх таких повернулось… Їм убити людину нічого не варто!».
«Один мій знайомий уже в тюрмі сидить. У них інший досвід. Вони звикли все вирішувати автоматом, силою».
«Сидять солдати. Унизу старий і віслючок. Вони з ґранатомета: шар-р-рах! Ні старого, ні віслючка…».
«Ми розстріляли всіх, навіть свійських тварин. У тварину, правда, стріляти страшніше. Коли підпалили пшеничне поле, мені стало моторошно, тому що я сільський…».
«Убивали, де могли. Убивали, де хотіли… Сучасна зброя збільшує наші злочини. Ножем я міг би вбити одну людину, дві. Бомбою – десятки… Але я військова людина, моя професія – убивати. Так, я – раб Міністерства оборони. Куди накажуть, туди я й стрілятиму».
«Після повернення один мені зазнався: «Якби я знав, що мені нічого не буде, міг би людину вбити. Просто так. Ні за що. Мені не шкода».
«Побачиш негідника – єдина думка: «Розстріляти його!». Там же я міг підійти до будь-кого і зарубати, як курку. І війна все спише…».
«Наш офіцер біля повішеного афганця. Посміхається…».
«Захват, із яким вертолітники бомблять. Хлопці хвалилися: як гарно горить кишлак. Особливо вночі…».
«Палають рисові поля. Трасувальні кулі запалили. Тріщить і швидко палає…».
«Прочісували кишлак. Зазвичай відчиняєш двері і, перш ніж увійти, – кидаєш ґранату, щоб на автоматну чергу не напоротися. Навіщо ризикувати, з ґранатою певніше. Кинув ґранату і заходжу: лежать жінки, двоє хлопчиків старшеньких і одне немовля. У якійсь коробочці замість візочка. Зараз згадую… Моторошно…».
«Полюбляв шомполом проколювати барабанні перетинки полоненим «духам».
«Інший візьме і вистрілить у верблюда.
А просто так. Від хотіння, від дурі. У Союзі б за це посадили, а тут – герой!..».
МАРОДЕРСТВО: «МРІЯ ОКУПАНТА»
«Офіцери говорять про те, хто що привіз: хто – «відик», хто магнітофон – «Шарп» або «Соні».
«Усі везуть по два-три чемодани. Журналістів тут називають казкарями. Письменників теж».
«Після стрілянини, коли все скінчилося, виявилося: караван ішов з бананами і джемом. На все життя солодкого наїлися…».
«Про гроші говорили багато. Більше ніж про смерть. Хтось брав фарфор, коштовне каміння, прикраси, килими. Це на бойових, коли ходили в кишлаки».
«Бізнесом займалися командири і солдати, герої і боягузи. Долар і вода завжди знайдуть собі дорогу. Всюди. Три солдатські мрії: купити хустку матері, подрузі – косметичний набір, а собі плавки. Тоді плавок у Союзі не було. Ось така була війна…».
«У вбитих найманців ми забирали куртки, кепки з довгими козирками, китайські штани, у яких у паху не натирає. Усе брали. Труси брали, оскільки труси — дефіцит, шкарпетки, кросівки теж…».
«Гроші з бойових приносили — афгані. У нас їх, хто званнями вищі, відбирали. Тут же, на наших очах, між собою ділили».
« – Дублянку привіз? Магнітофона японського привіз?.. Та чи був ти в Афганістані?».
«Як в одному літаку повертаються додому цинкові труни й валізи з дублянками, джинсами, жіночими трусиками. Китайським чаєм».
«Їжа така, що блювати хочеться, радість одна – на війну поїхати. Після бою пошмонаєш убитих «духів», і диви, розжився: банка джему, добрі консерви і сиґарети з фільтром. Я в Афгані вперше спробував крабів, американську тушонку…».
«Лежить хлопець із діркою в грудях чи в нього всі кишки назовні, а вони по кишенях у нього нишпорять. Усе підбирали: запальничку, красиву авторучку, ножиці для нігтів, потім у Союзі дівчині своїй подарує…».
«Нерівність виявлялася на митниці. Коли везли колоніальний товар. У когось магнітофон і пара джинсів, а в когось відеосистема і до неї п’ять-сім чемоданів завдовжки з матрац, називали їх «мрія окупанта», солдати ледь тягнуть. Коліщатка не витримували. Плющилися».
«Вижити і щось із речей привезти: телевізор, дублянку. Магнітофон крутіший. Ходив жарт, що про війну в Союзі дізнаються в комісійних магазинах. За новим товаром. Узимку їдеш по нашому Смоленську – дівчата в афганських шубах. Мода!..».
«Хто розповість, як перевозили наркотики в домовинах? Шуби замість убитих… Хто покаже вам низочку засушених людських вух? Бойові трофеї. Зберігали в сірникових коробках. Вони скручувалися в маленькі листочки…».
«Вриваємося до дувалу (двір за глиняним парканчиком): двоє – коло дверей, двоє на подвір’ї, а решта оглядає житло. Що подобається, беремо, звісно…».
СТАВЛЕННЯ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ: «РОСІЯНИ МОЖУТЬ ТІЛЬКИ ВБИВАТИ»
«У Союзі по телевізору показують, як висаджують алеї дружби, котрих тут ніхто з нас не бачив і не саджав…».
«За півтора року війни я не бачив жодного душмана живого, лише мертвих».
«Їдемо Кабулом, жінки кидають у наші танки палицями, камінням. Бачата (діти) лаються матом без акценту, кричать: «Росіянине, їдь додому!»
«Ми були в ролі німців – як мені один хлопець сказав…».
«Я стільки бачив зруйнованих кишлаків, але жодного дитсадка, жодної побудованої школи чи посадженого дерева, про які писали газети…».
«Стотисячна реґулярна армія дев’ять років не може перемогти розрізнені купки «бандитів». Армія з новітньою технікою… Не дай, Боже, потрапити під обстріл нашої артилерії, коли ціль обробляють реактивні установки «Град» чи «Ураган». Телеграфні стовпи летять. Готовий залізти в землю, як дощовий черв’як…».
«Приведуть полонених, худі, змучені люди з натрудженими сільськими руками. Які ж це бандити? Це народ!».
«Самі афганці не боялися смерті. Якщо люди не бояться смерті, навіщо їх убивати. Який сенс?.. Хлопчики з Рязані, з глухих сибірських сіл… Ми вирішили, якщо в них немає в домі туалетів і туалетного паперу (камінчиками підтираються), то вони нижчі за нас. Усе це ми собі придумали, щоб нам легше їх убивати…».
«У піску лежали лейтенант і водій. Посеред кишлака. Жінки їх убили мотиками».
«Везуть нашого вбитого. Діти сміються, у долоні плескають…».
«Бачата супроводжують нас градом каміння. Один улучає в мене. «Від вдячного афганського народу», — кажу я».
«Перший убитий… Афганський хлопчик, років семи. Лежав, розкинувши руки, мов уві сні. І поряд розвернуте черево захололого коня…».
«Ми не замислювалися. Чуже життя. Нам простіше було кинути ґранату…».
«На місці загибелі наших ставили обеліски з великих осколків бомб, карбували прізвища на каменях. «Духи» скидали їх у прірву. Розстрілювали пам’ятники, підривали, щоб жодного сліду не залишилося від них…».
«Росіяни нічого іншого не можуть, вони тільки вбивають…»
«Настанова замполіта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що – ні. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армія. Фотографії порвати. Плівки знищити. Ми тут не стріляли, не бомбили, не отруювали, не підривали. Ми – велика, сильна і найкраща армія у світі».
«Хто ми? Ми – люди війни. Ми або воювали, або готувалися до війни. Ми ніколи не жили інакше…».
«Чому нас так легко ошукувати? Тому що ми самі цього хочемо….»
P.S. Україні час змінити своє ставлення до афганської війни, яка насправді була загарбницькою і ганебною, бо в нас досі плекається культ «воїнів-інтернаціоналістів». І досі продовжують видавати книжки в руслі радянської пропаґанди. Лише в Ужгороді я таких нарахував п’ять за останніх десять років.
радянський солдат в Афганістані був окупантом так само, як і в Будапешті 1956 року чи в Празі 1968-го. А прославляти «героїзм» окупантів – потворно. Тим паче, що тепер ці звірства чинять вже на українській землі.
«Українська літературна газета»
