Юрій Щур
З 1947 р. український націоналістичний рух перейшов до оборони. Посилення тиску совєтських органів державної безпеки примушувало шукати нові можливості боротьби за державну самостійність України. 14-16 червня 1947 р. відбулося засідання членів Головного військового штабу УПА, на якому розглядався план дій на час очікуваної тоді нової світової війни. Основними військово-політичними завданнями ОУН і УПА за такого розвитку подій визнавалися: охорона етнографічних кордонів України, оволодіння політичною ситуацією на Східній Україні та створення сприятливого для формування УПА й осередків ОУН статус-кво на всій території України до приходу англосаксів. Також було прийнято рішення про створення нових похідних груп для проведення роботи на Наддніпрянщині і закріплено східноукраїнські землі за західноукраїнськими підпільними структурами. Зокрема, Прикарпатський край – Крим, Кубань і Донбас; Львівський край – північно-східні терени і Харків; Подільський край – центральноукраїнські землі (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Наголошено, що військові частини, сформовані у вказаних краях мають направлятися на зазначені території.
Про діяльність на Східній Україні керівник Служби безпеки ОУН-р Микола Арсенич 1947 р. у листі до Голови Проводу ОУН-р Романа Шухевича («Тура») писав, що на Наддніпрянщині ОУН-р втрачала свій вплив на населення: «Якщо ми не піднімемо Схід – писав М. Арсенич, – то у нас не знайдеться гідних спадкоємців боротьби». На думку керівника Служби безпеки, існувало два шляхи поширення націоналістичного руху на Схід: «великим здвигом й спокійним невидимим просочуванням». Він вказував, що для першого немає можливостей, а для другого можливість знайдеться, за умови самоорганізації підпілля.
Успішність здійснення планів підпілля на Наддніпрянщині значно залежала від якості проведеної аґітаційно-пропаґандистської роботи. У квітні 1947 р. було розроблено «Короткі вказівки з пропаґандивної роботи», де наголошувалося на необхідності ознайомлення «східняків» із метою та завданням українського націоналістичного руху. Окрему увагу звертали на вчителів, які приїхали зі східноукраїнських земель. Серед останніх потрібно було поширювати «Слово для вчителів із східних областей» та іншу літературу, допомагати від імені ОУН матеріально.
У інструкції Проводу ОУН-р від червня 1947 р. гасло «Лицем до Сходу» фігурувало серед найважливіших. В іншій інструкції пропонувалося направляти добре підготовлених підпільників на Наддніпрянщину, розгорнути активну пропаґанду на фабриках, у колгоспах, на залізниці, в школах та установах, організувати збір точної інформації про умови життя, дислокацію Червоної армії тощо.
У 1946-1947 рр. на східноукраїнських землях совєтська влада спричинилася до нового, третього за останні 30 років, голодомору. Багато жителів Наддніпрянщини шукали порятунку від голодної смерті у Західній Україні, де совєти, зважаючи на масовий спротив, організований ОУН і УПА, не наважились на тотальну реквізицію хліба. Наплив «східняків» на західноукраїнські землі ОУН-р вирішила використати для поширення діяльності на Наддніпрянщину та ознайомлення її жителів із українським націоналістичним рухом. Серед перехоплених органами НКВД документів ОУН-р містилася інструкція про ставлення до голодуючих: допомагати їм, одночасно давати пояснення про мету боротьби українського підпілля. Разом з цим необхідно було дізнаватися про життя й настрої населення на Наддніпрянщині. Спеціально для голодуючих націоналістичне підпілля підготувало ряд листівок, зокрема «Українці з над Дніпра» та «Українці зі східних областей». Крім того, українські повстанці звернулися до жителів Західної України з проханням допомогти жителям східних земель, не відокремлюватися й не замикатися від них, ставитися до них приязно, приймати гостинно, як братів.
У цей час працівники совєтських спецслужб вирішили використати допомогу повстанців голодуючим для боротьби проти керівників українського націоналістичного руху. Зокрема, зазначалося, що органи МГБ «насилають більшу кількість аґентів, які під ширмою голодних із СУЗ днем і ніччю волочаться по лісі та підлісних хуторах». Крім того, Служба безпеки ОУН-р фіксувала випадки, коли багато жителів Наддніпрянщини, приїхавши на Захід, займалися злодійством, грабунками й насильством селян тощо та активно допомагали совєтським органам влади поборювати націоналістичний рух. Такі дії призвели до того, що 15 березня 1947 р. з’явилася відозва Служби безпеки до «східняків», які приїхали на Захід протягом 1939-1941 та 1944-1947 рр. із вимогою повертатися на попередні місця проживання. Невиконання вимоги тягнуло за собою покарання, до позбавлення життя.
Виокремлюючи категорію злодіїв та прислужників більшовицького режиму, керівництво націоналістичного руху не полишало планів поширення боротьби на всю територію України. У 1947 р. автор, що підписався «І-в-нко» видав роботу «До питань нашої політпропаґандистської роботи в середньоукраїнському середовищі» де вказувалося, що успіх боротьби залежить, в основному, від того, якою мірою Наддніпрянщина приєднається до цієї боротьби. Тому всі зусилля пропаґанди мають спрямовуватися на Наддніпрянщину, з тим, щоб включити її у процес всенародної боротьби за волю. Цю ж точку зору підтримував і невідомий автор брошури «З вірою в перемогу», який писав: «Коли у визвольно-революційній боротьбі стануть побіч себе всі українці Східної і Західної України, ворожому пануванню на наших землях прийде кінець! Спільними зусиллями, спільною протибольшевицькою боротьбою українців східних і західних областей Україна буде врятована!».
За даними із документів націоналістичного руху, дії ОУН-р та УПА разом із західними областями охоплювали частково й Житомирську, Кам’янець-Подільську, Київську та Чернігівську області. Зокрема, в першій половині 1947 р. повстанці здійснили 467 акцій, у тому числі 75 на території згаданих областей. За своїм змістом бої і сутички з совєтськими силами носили переважно (60%) оборонний характер. Безпосередньо «зачіпні зіткнення» становили до 10%. Інші – це терористичні акти, саботажні і протиколгоспні дії.
У другій половині 1947 р. була зафіксована поява рейдуючих боївок чисельністю 4-5 осіб на території Макарівського району Київської області, а також у с. Катеринівка Каменського району Кіровоградської області. Повстанці вели аґітаційно-пропаґандистську роботу, вилучали зброю у совєтського активу й гроші з колгоспних кас, реквізовували продукти. На території Емельчинського, Городницького, Радомишльського, Ярунського та Олевського районів Житомирського області діяла боївка «Ярослава» у кількості 9 бійців та ряд інших груп, що прибули сюди із Рівненської області. Здійснюючи напади на сільради й колгоспи, повстанці знищували телефонні апарати, документи й поширювали антисовєтські листівки. В Орининському й Базелійському районах Кам’янець-Подільської області органами МГБ було зафіксовано 4 напади, здійснені повстанцями, прибулими із західних областей України. Аналогічні випадки мали місце і в Сумській області.
Невдалим, за визначенням самих підпільників, виявився рейд на Лівобережжя. Боївка «Дем’яна», до складу якої входили «Гриша», «Яструб» та «Микола» намагалися проводити роботу у селах Снігурівка та Коробовка Золотоноського району Черкаської області.
1947 р. у доповідній записці міністру внутрішніх справ СССР С. Круглову тодішній міністр МВС УРСР Т. Строкач відзначав активізацію антирадянської діяльності оунівського підпілля у східних областях. За період з 1 січня по 25 жовтня 1947 р. на Наддніпрянщині зафіксовано 111 акцій підпілля, серед них поширення листівок, зокрема до української молоді, інтеліґенції та робітників, напади на сільські ради й колгоспи, державні заклади й підприємства та терористичні акти. Найбільше ОУН-р проявила себе у Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Київській та Сумській областях. В останній 30 листопада 1947 р. підпільна боївка здійснила напад на торфорозробку у с. Бочки Конотопського району.
Органи МГБ-МВД у червні-липні 1947 р. ліквідували в лісах Баришівського району Житомирської області повстанську групу «Деркача», яка діяла тут з 1944 р., а протягом вересня-грудня 1947 р. заарештували 5 повстанців та 57 помічників підпілля, ліквідували 10 криївок, вилучили зброю. У Васильківському районі Київської області була розкрита оунівська організація, створена «Марком», який прибув із Рівненщини. У справі цієї організації заарештовано 15 осіб, виявлено 4 укриття і 6 конспіративних квартир, вилучена зброя, націоналістична література, у тому числі вказівки східного крайового проводу «Одеса» на північно-західних українських землях. Під час оперативних дій з 20 вересня по 10 жовтня 1947 р. на території східних областей України заарештовано за антисовєтську діяльність 668 осіб, з яких 48 ідентифіковано як українських націоналістів.
У 1948 р. Провід ОУН-р видав інструкцію щодо проведення пропаґанди у східних областях України. Це стало початком другого періоду в діяльності Організації повоєнного періоду. Це був час пошуку нових орієнтирів для ОУН-р, як загалом, так і безпосередньо на Сході. Актуальним залишалося гасло «Обличчям на Схід». Діяльність було поділено на «роботу ушир та роботу углиб». Все подальше функціонування націоналістичного руху проходило саме за цими напрямками. Скеровуючи у травні 1948 р. на північно-західні українські землі колишнього політичного референта проводу ОУН Закерзонського краю Василя Галасу («Орлана»), Голова Проводу ОУН-р Роман Шухевич надав йому вказівки активізувати діяльність у північних районах Житомирської і Київської областей та погодити це питання з Василем Куком, який здійснював загальне керівництво працею ОУН-р на Наддніпрянщині.
На нараді членів Проводу ОУН 14-15 червня 1948 р., учасники заходу зійшлися на необхідності різко посилити націоналістичну діяльність у східному реґіоні України: виявити серед членів ОУН жителів Наддніпрянщини й надіслати їх туди для роботи; організувати активну пропаґандистську роботу серед мешканців східних областей, які працюють на Заході України з метою залучення їх до лав підпілля тощо.
Проводячи роботу в рамках рішення Проводу ОУН-р, члени підпілля звертали увагу на спеціалістів із Наддніпрянщини. Провідник Яричівщини Львівської області Роман Щепанський («Буй-Тур») у своєму звіті вказував, що українці із східних областей, які проживають на території підконтрольної йому території головним чином працюють на посадах вчителів, фельдшерів та санітарів. Члени КП(б)У та комсомольці займають в основному вищі посади, а безпартійні виконують другорядні функції. Із прибулими «східняками» проводилися розмови на теми антирадянської боротьби, життя українського народу під більшовицькою владою на Наддніпрянщині, більшовицького терору та русифікаторської політики, національного та соціального питання у майбутній українській державі тощо.
Серед пріоритетних напрямів роботи підпілля на 1948 р. визначалась і потреба залучення до націоналістичного руху молоді з Наддніпрянщини включно з комсомольцями. Визначний підпільний публіцист Марко Дяченко («Боєслав») з цього приводу писав, що українців з Наддніпрянщини не треба називати «совєтами» і «де лиш українська молодь Східних і Західних Українських Земель не стрічалася б, там мусить бути братерство, солідарність і щира братня любов».
Згідно з даними МГБ УССР, залучення молоді до ОУН-р на Наддніпрянщині відбувалося досить успішно. У 1948 р. органи МГБ УССР викрили в реґіоні 10 молодіжних оунівських організацій у складі яких був 131 учасник.
Київський міський (молодіжний) провід ОУН-р був створений за безпосереднім розпорядженням керівника крайового проводу ОУН «Одеса» Степана Янішевського («Далекого»). Очолив київський провід студент І курсу фізичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка Ігор Пронькін («Беркут»). Загалом у цій справі було заарештовано 12 осіб, вилучено листи підпільників ОУН, понад 400 примірників листівок та значну кількість старої історичної літератури, яку вважали антисовєтською. За свідченнями членів київського проводу, органи МГБ змогли ліквідувати Союз вільних українців у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області, до складу якого входили учні старших класів середньої школи міста. Керівником Союзу був учень 10-го класу О. Іващенко.
Студенти Харківського державного університету Олександр Курінний та Леонід Безпалий намагалися створити молодіжну підпільну організацію «Революційний аванґард українського народу» та проводили у своєму навчальному закладі антисовєтську аґітацію. Обидва організатори були заарештовані й засуджені. Ще одна молодіжна організація виникла у січні 1948 р. на вугільних шахтах у Ворошиловградській (Луганській) області. Члени групи «Борці за самостійну Україну» ставили своїм завданням заготовляти вибухові матеріали для здійснення диверсій на одній із шахт. Учаснику організації Гуцаленку вдалося встановити контакт із членами ОУН на Вінниччині. Після викриття групи її учасники були засуджені до різних строків ув’язнення.
Проводячи пропаґандистську діяльність, підпілля не відмовилося від збройних акцій. Протягом 1948 р. ОУН та УПА провели 8 акцій у Київській області, 2 – у Кам’янець-Подільській, 2 – у Чернігівській. Виявляли активність підпільні збройні відділи і на Сумщині, де діяла боївка братів Лузанів. Серед акцій були не лише бойові зіткнення з військами совєтських спецслужб, але й теракти проти представників совєтської адміністрації, знищення пам’ятників в. леніну, обладнання адміністративних будівель тощо.
У 1948 р. МГБ, на яке ще на початку 1947 р. була покладена відповідальність за остаточну ліквідацію українського націоналістичного руху, в цілому завершило перебудову всіх своїх структур і ланок. Боротьба проти ОУН і УПА набувала нових рис. Не відмовляючись від військово-бойових операцій, влада першочергового значення почала надавати подальшому вдосконаленню діяльності спецгруп і чекістсько-військових груп МГБ, посиленню уваги до роботи існуючої та залученню нової аґентури, здатної проникати в середовище повстанців та підпільників, розшифровувати їхні зв’язки, підвести під удар переважаючих сил. Важлива роль у практиці органів державної безпеки відводилася розшуковим акціям з метою виявлення й захоплення бункерів і схронів, використанню кампаній із заготівлі сільськогосподарської продукції для викриття націоналістичного підпілля. Водночас одним із пріоритетних завдань вважалася ліквідація командно-провідницького складу націоналістичного руху або ж його компрометація.
До успіхів радянських органів державної безпеки на Наддніпрянщині у цей час можна віднести ліквідацію рейдуючої диверсійно-терористичної групи «Дніпро» проводу ОУН Східного краю «Одеса» на північно-західних українських землях, яка діяла у 1944-1948 рр. на території кількох районів Рівненської області, Берездівського й Славутського районів Кам’янець-Подільської області.
Влітку 1949 р. Провід ОУН-р під впливом обставин був змушений переглянути деякі питання стратегії й тактики націоналістичного руху. На нараді, що відбулася на Львівщині, керівництво підпілля визнало необхідність збереження кадрів ОУН і УПА, спрямування їхніх зусиль на організаційну та пропаґандистську діяльність, на зміцнення існуючих і створення нових осередків, залучення до них молоді. Вважалося необхідним значно посилити присутність ОУН на Наддніпрянщині, а також зорієнтувати кадри на підготовку до активних дій на випадок війни між західними країнами та совєтським блоком.
У підпільних публікаціях того часу визнавалося, що «здобуття, і тим більше закріплення УССД без активної співучасти СУЗ у ньому, само собою, неможливе» й «тільки опанування СУЗ в ідейно-політичному й організаційному відношеннях, тільки вихід Організації, як і революційно-визвольної боротьби в цілому поза “вузький” (в порівнянні до СУЗ) закуток ЗУЗ скріпить наші моральні і фактичні сили – з одної сторони, зробить неспроможним розбити чи бодай поважно послабити наш рух – з другої».
У 1949 р. було видано «Додаткові інструкції з пропаганди на 1949 р.». Вони, як і попередні, вказували, що основним в діяльності ОУН є проблема залучення до боротьби українців зі східних земель. У цьому ж році було видано листівку націоналістичного підпілля «Українці!». Вона була звернена одночасно до жителів обох частин України. Основним її змістом було те, щоб не допустити розпалювання ворожнечі між українцями зі Східу та Заходу України. Близькі за змістом також звернення «До українців західних і східних областей» та Проводу ОУН-р «До народу українського в західних і східних областях України», з нагоди 20-річчя створення Організації.
Ще один цікавий документ було вилучено працівниками МДБ у загиблого командира УПА-Захід Василя Сидора («Шелеста»). Серед іншого, автор цього документу розмірковує про справи на Наддніпрянщині. На його думку, населення там майже усе налаштоване проти режиму, очікує війни. Можливостей для діяльності підпілля багато, але очевидні й складності. Багато хто на Сході думає, що бандерівці тільки вбивають, тому треба докласти максимум зусиль, щоб більше зустрічатися із «східняками». Тих із них, хто потрапить до рук збройного підпілля, аґітувати і звільняти. Ліквідовувати треба лише конкретних відвертих ворогів.
Плани роботи на Сході України часто обговорювалися у листуванні керівників підпілля. У тому ж 1949-му, в одному з листів до Василя Кука, Роман Шухевич висловив думку, що ОУН-р на цьому етапі має зосередитися на двох основних проблемах: молодь та Схід. В іншому листі Шухевич вказував, що від 1948 р. для ОУН-р відкрилися нові можливості роботи на Наддніпрянщині, і це дає надію втримати і розширити позиції підпілля.
У рамках рішення літнього засідання Проводу ОУН-р було розроблено чотири тактичні схеми для реалізації поставлених завдань, одна з яких мала безпосереднє відношення до Наддніпрянщини. План «Орлик» (інша назва – «Харків») передбачав поширення націоналістичного впливу на східні області України. Робота в цьому напрямку була закодована під словом «університет», а особи залучені до організації – «університетки». Плани реалізації цієї програми простежуються в організаційних документах керівників ОУН-р, які співробітники МГБ вилучили під час чекістсько-військових операцій. Зокрема, у вбитого керівника крайового проводу ОУН-р «Захід-Карпати» Степана Слободяна («Єфрема») було вилучено блокнот із зашифрованими записами. Після розшифрування виявилося, що ОУН-р мала наміри широко розгорнути роботу на сході. Для цього за кожним окружним проводом ОУН-р було закріплено 2-3 східні області, де мала здійснюватися підпільна робота. Зокрема: за Коломийським проводом (умовний шифр «21») закріплялися Дніпропетровська та Запорізька області; за Калуським («23») – Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська; за Дрогобицьким («24») – Одеська та Ізмаїльська; за Буковинським («20») – Молдавська ССР; за Станиславівським («22») – Кримська область. Далі в записах були вказані невідомі МГБ окружні проводи під шифрами «25», «26» та «27», за якими були закріплені Кавказ та Кубань, Вінницька та Житомирська області й Харківська та Чернігівська області.
В одній з інструкцій про план «Орлик» писалося: «Відправлення людей на СУЗ – робота першочергова. Вона повинна йти по двом напрямкам: створення явочних квартир та створення сітки. Використовувати кожну, навіть малу можливість для зустрічі й розмов аґітаційного характеру з українцями-східняками. Збирати інформацію про східні області з метою вивчення можливостей і конкретних умов для проведення там організаційної роботи … зацікавити і залучати східних українців в дружні зв’язки з нашими людьми, окремо звертаючи увагу на студентів, вчителів».
Організація націоналістичної роботи у східних областях Проводом ОУН-р була доручена Василю Галасі («Орлану»), який для виконання поставленого завдання направив у Вінницьку область з групою озброєних членів підпілля краєвого провідника ОУН «Поділля» Василя Бея («Уласа»). Крім того, у червні 1949 р., за завданням Львівського крайового проводу, в Чернігівську й Київську області їздила Галина Голояд («Марта»), зв’язкова члена Проводу ОУН-р Петра Федуна («Полтави»). «Марта» пробула у відрядженні 16 днів. За цей час вона створила у Городянському районі Чернігівської області осередок ОУН-р із місцевих жителів, збирала дані про колгоспи району, настрої колгоспників, здійснила поїздки Дніпром до Києва та Канева й розкидала націоналістичні листівки. Після повернення «Марта» написала звіт про можливість роботи оунівців на Наддніпрянщині, який обговорювався на нарадах львівських осередків.
Питання поширення мережі на східні землі піднімалося й під час проведення совєтською владою кампанії з переселення жителів Західної України на Донбас для відбудови господарства. Це переселення, за твердженням Романа Шухевича, повинно було створити базу, на яку могла б розраховувати ОУН-р у проведенні діяльності на Наддніпрянщині. Оскільки бажаючих переселятися було мало, ОУН-р та її низові ланки серед місцевого населення почали проводити глибоко законспіровану аґітаційну роботу для збільшення кількості переселенців. Така робота проводилася для підготовки кур’єрів ОУН-р, які направлялись би у східні області, де вже проживали «західняки» для проведення там організаційної діяльності й залучення до неї «східняків». Крім того, перспективним вбачалося направлення молоді на навчання у середні й вищі навчальні заклади та фабрично-заводські училища, оскільки після навчання їх часто працевлаштовували на Східній Україні. У відповідності до цього, ОУН-р проводила відповідну аґітаційно-мобілізаційну роботу серед студентства. У рамках проведення такої роботи від імені українського підпілля було видано листівку «Юначе! Дівчино!» де в 9 пунктах роз’яснювалися правила поведінки під час навчання у ФЗУ та за умови виїзду на Донбас.
Деякі підпільні друкарні робили спеціальні наклади видань виключно для потреб Наддніпрянщини. Так упродовж зими 1948-1949 рр. років у друкарні, організованій Василем Галасою на Північній Рівненщині було надруковано кілька тисяч примірників літератури, призначеної для східних областей. Серед матеріалів були видання «Чи большевики ведуть до комунізму», «Колоніальна політика більшовиків на Україні», «Наше відношення до російського народу», «За що бореться УПА» тощо.
Крім проведення пропаґандистської роботи на Наддніпрянщині, підпілля продовжувало активні дії. Провідник ОУН-р Велико-Борківського району «Петро» у жовтні 1949 р. повідомив керівника пропаґанди Скалатського надрайонного проводу ОУН-р «Леоніда» про направлення спеціальних рейдуючих груп по 2-3 учасники на Схід, де вони розповсюджували літературу й налагоджували зв’язки. Інший учасник підпілля повідомив «Леоніда» про те, що рейдова група з Тернопільського надрайонного проводу їздила на зв’язок в Одесу, звідки успішно повернулася, виконавши завдання. Восени 1949 р. з Житомирщини на Волинь прибув член підпілля, який доповів про роботу його організації на Сході. Керівник Житомирського окружного проводу ОУН «Роман» вважав, що необхідно продовжувати підпільну роботу в східних областях України, оскільки частина населення підтримує ідеї ОУН.
У середині літа 1949 р. відбулася структуризація підпілля на центральноукраїнських землях. Крайовий провідник ОУН-р «Поділля» Василь Бей на чолі підпілля Вінниччини поставив Йосипа Демчука («Лугового»), якому було поставлено завдання закріпитися, організувати мережу та проводити пропаґанду боротьби українського підпілля. На Кам’янець-Подільщині Дунаєвецький надрайонний провід очолив Хома Мартюк («Алкід»), а Віньковецький – Василь Николин («Богдан»).
Молодіжна політика українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині давала свої плоди. У липні 1949 р. у м. Маріуполь Донецької області виникла організація «ОУН –“Свобода праці”» з 15 осіб. Члени осередку мали свій герб – тризуб, прапор, печатку, членські квитки. На останніх було зображено стилізований тризуб на фоні сонця, під ним два перехрещених прапори червоного кольору, верхівка яких була жовто-блакитною; між древками прапорів знаходився символ праці – серп та молот. На другій сторінці під гаслом «Трудящі всіх країн єднайтеся!» було позначено «Членський квиток спілки “Свобода труда”», його №, прізвище, ім’я та по батькові, підпис голови спілки, особистий підпис члена та дата видачі. Структура організації включала голову, секретаря, скарбничого, керівника відділу агітації та пропаґанди, керівників військового відділу, керівника юридичного відділу. На чолі організації стояв учень фабрично-заводського училища №113 В. Середюк. Переважна більшість членів організації працювала на заводі «Азовсталь». Одним з головних завдань «Свободи праці» був збір зброї для приєднання до бойових відділів українського підпілля.
МГБ УССР не збавляло обертів у боротьбі з націоналістичним підпіллям. У першій половині 1949 р. в східних областях було ліквідовано 4 молодіжні оунівські організації з 57 учасниками (у західних областях для порівняння – 162 організації, 1,757 учасників). Протягом другої половини 1949 р. внаслідок проведених заходів органами МГБ на Наддніпрянщині було зафіксовано 87 фактів діяльності підпілля, переважно поширення антирадянських листівок. Крім того, МГБ тут виявило та заарештувало 575 учасників оунівського підпілля, вилучило 75 одиниць зброї й боєприпасів та більш, ніж 30 тисяч екземплярів націоналістичних листівок та брошур. Повністю було ліквідовано 4 підпільні бойові організації. Зокрема, в Орининському районі Кам’янець-Подільської області було виявлено й ліквідовано бункер технічної ланки східного проводу. У бункері знаходилися друкарська техніка, радіоапаратура, націоналістична література, важливі документи підпілля й величезна кількість листівок ОУН-р.
12 червня 1949 р. Військовим Трибуналом Запорізької області до різних строків ув’язнення було засуджено членів молодіжної підпільної організації «Група українських підпільників», яка у 1947-1949 рр. діяла у Запорізькому, Василівському та Гуляйпільському районах Запорізької області. Група, на чолі якої стояв колишній учень ФЗУ Яків Троян, своїм завданням мала збирання зброї для вчинення терористичних актів проти партійно-совєтських працівників, виготовлення та розповсюдження аґітаційних матеріалів тощо.
У червні-серпні 1949 р. в Києві органи МГБ заарештували 9 осіб, серед яких були студенти театрального й педагогічного інститутів, робітники. Їх було звинувачено в націоналістичній діяльності проти радянської влади за створення самостійної української держави. Керівник групи Я. Сербин зізнався, що перебуваючи у Дрогобичі на Львівщині, намагався встановити зв’язки з оунівським підпіллям. Однак йому це не вдалося. Постановою Особливої наради при МГБ СССР всі члени групи були засуджені до різних термінів ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-дослідницького проєкту “Повернута спадщина”.
