Святослав Липовецький
Війна — не перешкода для творчості. А іноді — навіть стимул. Упродовж Першої світової війни 1914-1918 років добровольці з леґіону Українських Січових Стрільців написали майже сотню пісень — веселих, сумних, маршевих. Їх творили і вояки-інтеліґенти, які здобули освіту та займалися мистецтвом у мирний час, і звичайні гуцули. Чимало цих пісень співають дотепер. Деякі з них стали настільки популярними, що їх вважають народними.
В окопі, у шпиталі, у кантині
«Стрілець і пісня — то брат і сестра, то любчик і любка, — писав поет Юра Шкрумеляк. — В одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття. Чи то в боєвих окопах під гук ворожих ґранатів, чи на відпочинку в січовім коші, чи ранений або хорий у шпиталі, на чужині, чи на кватирі у сільській хаті, чи на вправах і в поході, чи, накінець, у стрілецькій кантині “У Мрочка” — всюди, де побачиш гурток стрільців, там певно почуєш і пісню».
Українські січові стрільці — перше українське військо, яке після Полтави 1709-го вступило в бій із росіянами. Нечисленний леґіон добровольців австро-угорської армії — влада обмежила набір до 2,5 тисячі осіб — мав у своїх рядах багато інтеліґенції. Тому поза місцями бойової звитяги усуси залишили по собі й великий пласт творчості.
На початках вояки використовували народні пісні або репертуар передвоєнних патріотичних товариств — “Січей” і “Соколів”. Однак невдовзі почали з’являтися суто стрілецькі витвори. Одна з перших таких пісень — “Ой у лузі червона калина”, що стала неофіційним гимном УСС.
Її мелодію та перший куплет ще до війни написав режисер театру “Руська Бесіда” Степан Чарнецький. Пісню виконували у виставі Василя Пачовського “Сонце руїни”, яка оповідає про гетьмана Петра Дорошенка. У серпні 1914 року в Стрию формували леґіон. Стрілець Григорій Трух випадково почув рядки:
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
«Оці слова так дуже підходили до тодішнього нашого положення й так живо висказували всю нашу стрілецьку ідею, що я повторяв собі ту чарівну строфку раз-у-раз. А як наступного дня ми вийшли знову на вправи, я сів перед бурсою коло столика й склав іще три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну “Червону калину”», — оповідав вояк. Саме допрацьований варіант поширився серед стрільців. Тому вважають, що пісня має співавторів — Чарнецького та Труха.
Мов журавлі у вирій
Перше бойове хрещення стрільці прийняли восени 1914-го в Карпатах. Українські добровольці були одними з наймолодших і найідейніших вояків. Тому австро-угорське командування часто використовувало їх як “око фронту” — для розвідки та зачіпних боїв у засніжених горах. Настрій безвиході, що опанував неготових до таких обставин молодих хлопців, влучно передавала пісня “Видиш, брате мій”.
«Ся пісня передісталася до нас звідкись, ніхто не знав, відки, — згадував Михайло Гайворонський. — Мали її принести солдати-українці зі степів в Карпати, пісню тих, що йдуть на неминучу погибель. Прийшов час, коли стрільці співали її без упину, бо сніг, мороз і ворог чигали на кождій горі. Потім довідалися ми, що мельодія походить не з Кубанщини, а з Дрогобиччини — від Льва Лепкого, що перейшов недавно до стрільцїв із 55-го полку і працює в “Артистичній горстці”».
Виявилося, що ця пісня так само з’явилася до бойових подій. Брати Богдан і Лев Лепкі написали її восени 1910 року у Кракові. Старший тоді викладав у Яґеллонському університеті, молодший навчався в тамтешній академії мистецтв. «Я вертав з театру, з драми Виспянського “Листопадова ніч”, — описував Богдан. — Під ногами шелестіло пожовкле листя, а над головою лунали крики відлітаючих журавлів. Вірш склався немов сам із себе, без мойого відома й праці. До нього підібрав музику мій брат Левко Лепкий».
Пісня популярна дотепер — тільки слово “видиш” замінили на “чуєш”. Її виконували Дмитро Гнатюк і Квітка Цісик. Діаспоряни традиційно співають про журавлів, які летять у вирій, на прощаннях з активними діячами української громади:
Кличуть: кру-кру-кру,
На чужині умру,
Заки море перелечу
Крилонька зітру, крилонька зітру…
Сидячи на скриньці
Перша пісня, яку написали власне стрільці, — “Гей ви стрільці січовії”. Політичний діяч та публіцист, адвокат Степан Ріпецький вказує, що її, “сидячи на скриньці, при співучасті стрільців уложив сотник Клим Гутковський”. Історія така: від Стрия на Закарпаття усусів перевозили в товарних вагонах. Частина з них були відкриті і складалися лише з платформи. Гутковський — “сотник, як сметана” — попросив вояків другої і третьої чот, відомих своєю співочістю, створити пісню “до мадярської мельодії, щоби її мадярам заспівати”. Так з’явилися рядки:
Гей ви, хлопці молодїї, раз, два, три!
Вже вороже серце млїє, раз, два, три!
На ніщо ми не зважаймо,
Лиш до бою поспішаймо,
Раз-два, раз-два, раз, два, три!
Створювали пісні і на Закарпатті. Восени 1914-го у Страбичеві написані слова “Машерують добровольці”. Її співають на мелодію народної пісні “Ой зацвіла черемшина”:
Машерують добровольці
Через Мезетеребеш,
Чи то військо, чи то банда
Ані руш не розбереш.
Микола Угрин-Безгрішний пояснював: “По Страбичеві й Горонді ходили ми зразу в своїх одягах. Ріжні вони були, в деякій часті навіть дуже примітивні: перероблені сокільські однострої, січові та австрійські всяких красок. Загально виглядали ми, як звичайні, занедбані австрійські ополченці поза фронтом”.
Суперечка як поштовх для творчості
Зима 1915-1916 років застала українських добровольців на позиціях над річкою Стрипою. Бойові дії точилися мляво, тож усуси могли більше часу присвятити творчості. Дириґент стрілецького оркестру Михайло Гайворонський написав мелодію і попросив товаришів дібрати до неї слова. Разом накидали рядки, які у єдиний текст уклав Роман Купчинський:
Їхав стрілець на війноньку,
Прощав свою дівчиноньку:
“Прощай, дівчино, прощай, єдина,
Я йду в чужу сторононьку…”.
Вже наступного року композитор Микола Леонтович записав цю пісню від селян на Вінниччині, а Лев Ревуцький — на Чернігівщині. Обидва вважали її народною. Пізніше її публікували та співали в срср, лише замість “стрільця” на війноньку їхав “козак”.
Тим часом серед авторів пісня ледь не спровокувала скандалу. Через кілька тижнів після створення її текст і ноти опублікував “Вісник СВУ”. Підпис: “скомпоновано Михайлом Гайворонським”. Купчинського таке визначення обурило.
— Ти повинен це спростувати! — звернувся до Гайворонського.
— Та що то таке велике? — відреаґував той. — Мельодія — головна річ. Спробуй зложити, побачиш!
Ця суперечка стала поштовхом до розвитку творчості Романа Купчинського. Хоч до війни він музикою взагалі не займався. Вже на фронті навчився грати на ґітарі, на ній і добирав ноти. Одну з перших пісень — “Човен хитається серед води” — написав навесні 1917-го на Бережанщині. Прообразом героя став хорунжий Василь Соловчук.
«На фронті майже тихо, — пригадував Купчинський обставини створення. — Перед окопами річка Ценівка розлилася в озеро. Місяць виблискує на воді: хорунжий вернувся з кулеметного курсу і весь час зітхає за якоюсь Катериною. Тільки гляне на місяць і вже: “Ех, Катрусю, чому тебе тут нема…”».
На мелодію коломийки
Неправильний підпис у журналі не завадив Михайлові Гайворонському та Романові Купчинському далі творити разом. Наприклад, удвох вони написали коротку маршову пісню “За рідний край”. Всього під час війни перший написав 33 пісні, його товариш — 21. Трійку найактивніших авторів замикає Лев Лепкий — 13 творів. Серед них лише Гайворонський мав музичну освіту та дослужився до звання “головний дириґент та інспектор військових оркестрів Армії УНР”.
“Що штовхало мене до складання пісень? — запитував Купчинський в автобіографії “Дещо про себе”. — Не натхнення, а потреба, просьба, трагічна подія, а часом настрій — веселий, або сумний. Відходимо до коша — пісня, йдемо на фронт — пісня, йдемо на східню Україну — пісня, від’їжджаємо на Буковину, відворот до Збруча — пісня, а там смерть приятеля, власна або чужа — і так далі…”.
Втім до творчості усусів причетна не лише інтеліґенція. Авторами багатьох фронтових пісень були звичайні гуцули. Наприклад, вони створили “Пісню про Маківку” — про найбільші бої карпатської кампанії УСС. Юра Шкрумеляк оповідав: “Звичайно так буває, що пісні, зложені інтеліґентами, співають такі самі стрільці, й то на ноту якої-небудь прийнятої пісні. А пісню, автором якої є товариш-гуцул, співають стрільці-гуцули й середня кляса, і то майже без виїмки на мельодію звичайної коломийки”.
Над річкою Стрипою гуцули дозволяли собі співати навіть під час нічних стійок.
— Ви отак співаєте собі… А якби несподівано напали на вас москалі? — обурилася якось хорунжа Софія Галечко, підкравшись до вояків.
— Ей! Ци ж вони вже такі, ади, без серця, аби їм оце наш спів, та й не сподобавси? — меланхолійно відповіли гуцули.
Гонорар — дві порції торта
Влітку 1918 року вишкільний курінь УСС дістав наказ марширувати на Наддніпрянщину, де саме постала Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського. Потрібна була актуальна пісня, яка поліпшить настрій воякам. Завдання виконав Роман Купчинський, за що отримав гонорар — “дві порції торта”. Пісня називалася “Зажурились галичанки”. У народі її також називали “Плачем галичанок”.
«Коли моя сотня маршувала крізь село Рудники, а селяни вийшли прощати її, сотня заспівала. При словах: “Хто ж нас поцілує в уста малинові”, якась дівчина крикнула: “Бігме правда!”», — пригадував автор. Через кілька місяців усусам довелося повертатися назад. Тоді з’явилася нова пісня:
Як стрільці йшли з України,
То сльози тремтіли в очах,
Бо кожний кидав дівчину
На тих широких, на тих розлогих степах.
Року 1918 у Відні вийшов друком “Співаник Українських січових стрільців”. Він містив 83 композиції. Однак закінчення війни не припинило вояцької творчості. Її продовжили спершу українсько-польська війна, а потім спільні дії з Армією УНР на Наддніпрянщині. Крапку поставили тільки восени 1920 року. У польському таборі для військовополонених та інтернованих в Тухолі Купчинський написав “Ой зацвила черемха, зацвила ярим цвітом”. Втім на цьому його творчість не закінчилася.
«Минула війна, минув табір полонених, я вернувся в рідні сторони, а згодом до Львова. Здавалося мені, що моя пісенна творчість закінчилася. Але ні… Арештування, ювілеї, “Пласт”, Кооперативний союз і так далі. Перша моя пісня після війни постала в криміналі на Бриґідках». Цією піснею була молитва “Боже Великий, Творче всесвіту”, яку 1921 року він склав на прохання в’язнів, щоб спільно її виконувати.
Фото: «Локальна історія»
Святослав Липовецький,
«Локальна історія»
