Юрій Щур
Частина перша: Газета «Голос Дніпра»
1 червня 1946 року Управлінням МГБ УССР Херсонської області було заарештовано 34-річного Анатолія Ковача, якого підозрювали у належності до ОУН під час німецької окупації. Крім того, деякий час він входив до редакційної колеґії окупаційної херсонської газети «Голос Дніпра», вплив на яку також мали українські націоналісти, зокрема колишні учасники Похідної групи. Матеріали протоколів допитів Анатолія Ковача стали тим першим джерелом, з якого ми й почали розмотувати клубок загадок діяльності підпільників ОУН у Херсоні під час окупації.
Перший випуск газети «Голос Дніпра» побачив світ 20/21 вересня 1941 року, буквально через місяць після зайняття міста німецькими військами. Його редактором став член ОУН із Західної України Федір Вдовиченко, а до редколеґії входив ще як мінімум один оунівець – заступник голови Анатолій Тришевський1, житель Херсону. Останнього доля потім закине на Захід, де він буде відомим автором, журналістом та літератором під прибраним ім’ям «Валентин Коваль».
Газета «Голос Дніпра» була започаткована членами ОУН у той час, коли німецькі окупанти ще не до кінця усвідомили кінцеві плани українських націоналістів й не розцінювали їх як серйозну загрозу. Відповідно, оунівці у газеті намагалися друкувати не лише офіційні німецькі звідомлення (обов’язкові для усіх друкованих видань того часу), але й подавати різні матеріали патріотичного спрямування. Так ще у самому першому випуску газети було опубліковано текст національного гімну «Ще не вмерла Україна», а у зверненні міського голови М. Калайди містилися заклики доказати, «що ми гідні творити нове життя для слави й могутності Української Нації», а саме звернення закінчувалося гаслом «Слава Україні». У такому ж дусі була написана й передовиця редакційної колеґії, де надавалися пояснення щодо нової газети та її завдання. Серед іншого тут у дусі романтичного патріотизму наголошувалося, що «Голос Дніпра – це голос душі Українця, не викривлений чужими ідеями, це голос наших предків, полеглих за Волю України, це голос наших батьків і братів, закатованих в підземеллях НКВД чи на далеких північних полях Сибіру і Соловків».
Про те як у Херсоні з’явилася газета «Голос Дніпра» на допиті у 1944 році розповів її другий редактор Кузьма Курінний. Після того, як місто було зайняте німецькими військами у 1941 році, до нього прийшов викладач місцевого педінституту Олександр Коляда й запросив на збори – зустріч із представниками Західної України. Подібні зібрання, куди запрошувалися представники місцевої інтеліґенції, проводилися членами ОУН й у інших населених пунктах.
За кілька днів у Херсоні у приміщенні педінституту відбулися збори, де з місцевих були присутні, зокрема: технік заводу Петровського Анатолій Тришевський, технік будівельної контори Анатолій Ковач, інженер-механік технікуму Ястребов, викладач української мови інституту Нечай, Олександр Коляда та завідуючий відділом народної освіти Шевченко й інші. На зборах було заслухано доповідь про боротьбу ОУН з польською окупацією та подальші перспективи. Серед рішень, які були прийняті на зборах – випускати голос «Голос Дніпра». На початку свого існування, за даними Кузьми Курінного, газета відчувала мінімальний вплив німецької окупаційної влади й виходила три рази на тиждень.
Не маючи можливості донести до загалу реальну мету, яка стояла перед редакцією, Федір Вдовиченко розповідав про це лише членам ОУН та симпатикам організації. Анатолій Ковач на допиті згадував, що під час знайомства з редактором газети останній наголосив на тому, що газета випускається українськими націоналістами, цілі й задачі цієї газети полягають у вихованні й мобілізації українського народу на створення самостійної соборної держави, яка була б незалежною і від німців, і від росіян.
Зауважимо, що спершу херсонським оунівцям вдавалося притримуватися обраного шляху. У «Голосі Дніпра» друкувалися матеріали за авторством діячів українського націоналістичного руху, патріотичні вірші зокрема Олени Теліги й Олександра Олеся. Заслуговують уваги також тематичні статті, такі як «Листопад. 1/ХІ-1918 року» (присвячена українському повстанню у Львові), «Самостійна Україна – охоронний вал Європи перед небезпекою зі Сходу», а також з нагоди 20-річчя трагедії Армії УНР під містечком Базар у 1921 році під час Другого Зимового походу. Загалом, подібними публікаціями «Голос Дніпра» суттєво відрізнявся від, наприклад, газети «Нове Запоріжжя», яка була «типово окупантською» і з українського мала лише мову випуску та невеличкі замальовки з історії культури.
Подальші публікації в газеті «Голос Дніпра» свідчили, що вона все більше й більше, вже у 1942-му році, перетворювалася на аґітаційне знаряддя німецької окупаційної влади. Матеріалів з історії України, або творів відомих українських діячів культури ставало все менше, та й то не кращої якості. Збільшувалася кількість статей антиєврейського характеру, написаних цілком в дусі політики нацистів. Деякі випуски газет містили лише німецьку офіційну інформацію та відозви органів окупаційної адміністрації, які друкувалися двома (російською та українською), або трьома мовами (з додаванням німецької).
Українським націоналістам в цих умовах залишалося переходити до підпільної роботи й намагатися використовувати леґальне місце роботи для потреб ОУН. За свідченнями Анатолія Ковача, у редакції «Голосу Дніпра» Федір Вдовиченко зустрічався із кур’єрами від різних осередків ОУН сучасних Херсонської та Миколаївської областей. Зокрема, прибували кур’єри з Білозерського району та Каховки, які отримували для поширення газету й листівки та брошури ОУН. З Каховки, зокрема, приїжджав редактор місцевої газети «Українська правда» К. Калігорський. Серед книжок були видання про боротьбу за незалежність Карпатської України, «День Зброї», «Євген Коновалець», а також програмові матеріали ОУН й, звичайно ж, Декалог українського націоналіста.
За даними Анатолія Ковача, саме Федір Вдовиченко, працюючи леґально редактором газети, одночасно був провідником ОУН у Херсоні. Після війни, складаючи схему націоналістичного підпілля, співробітники совєтських органів державної безпеки виокремлювали в складі Миколаївського обласного проводу ОУН окружний провід з центром у Херсоні. Вони ж зауважували, що провідником тут був «Богдан», рідний брат Степана Бандери. Херсонському окружному проводу підпорядковувалося підпілля Херсонського та Снігурівського районів. Можемо припустити, що Федір Вдовиченко був провідником підпілля або у місті Херсон, або керував одним із осередків, які об’єднувалися у міську організацію.
Варто зауважити, що до Вдовиченка у редакцію «Голосу Дніпра» на початку 1942 року приїздив з Миколаєва обласний провідник Остап Яворський («Директор»). Очевидно, мала місце нарада керівників підпілля. Наступного разу «Директора» бачили у Херсоні на перетині вулиць Карла Маркса та Суворова у супроводі заступника міського голови, оунівця Мирослава Грицая. Під час «походу на Схід» останній був провідником рою Г4 Південної похідної групи ОУН.
Серед місцевих членів націоналістичного підпілля, які відвідували Вдовиченка в редакції газети, Ковач також згадував про уродженців Західної України: заступника міського голови Грицая, Шандру та вчителя Ярослава Степового (цим псевдо користувався оунівець Юліан Войтович). Ці молоді люди завжди трималися разом, то ж чи варто дивуватися, що вони також були гостями на весіллі Федора Вдовиченка у червні 1942 року. Окрім них і серед інших, як свідчив Ковач, там також були співробітники міського відділу народної освіти Михайло Шевченко й Бабенко, артист Лапа та співробітники «Голосу Дніпра» Анатолій Тришевський (з дружиною) й Курінний.
Дружиною Федора Вдовиченка стала місцева дівчина Світлана Вороненко. З її матір’ю Анастасією Русановою-Вороненко він познайомився у одній із гімназій Херсону 1941 року. Вдовиченко там викладав латинську мову (одночасно будучи редактором газети), а вона працювала завідуючою педагогічною частиною. Пізніше Русанова-Вороненко перейшла до відділу народної освіти Херсону, була відповідальною за роботу театрів, клубів, кіно й садків. Після повернення совєтської влади до Херсону така діяльність була кваліфікована як зрада Батьківщини й «оцінена» Воєнним трибуналом військ НКВД Херсонської області 5 лютого 1946 року у 10 років ув’язнення у таборах та 5 років позбавлення громадянських прав після відбуття покарання.
Співробітники совєтських органів державної безпеки, які пізніше допитували осіб, запідозрених у належності до ОУН, або ж у роботі на німецькі окупаційні органи, цікавилися цим весіллям, його гостями і тим, які розмови там відбувалися, чи мали вони політичне забарвлення тощо. Зокрема, про це питали у освітянина Михайла Шевченка, однак він наголошував, що свято народження нової сім’ї не містило жодної політики: «будь-яких розмов чи виступів на політичну тему не було, після випивки всі веселилися, співали, танцювали».
Через кілька десятиліть, вже після розпаду совєтського союзу, Юліан Войтович отримає листа з незалежної України від Світлани Вороненко. На початку 1990-х років у жителів колишнього ссср з’явилася можливість вільно спілкуватися із тими, хто проживав на Заході. Цим скористалося багато українців, які почали розшукувати родичів та знайомих, зв’язки з якими були перервані у вирі воєнного лихоліття 1941-1945 років. Скористалася такою нагодою й Світлана, яка намагалася дізнатися про долю чоловіка, заарештованого німцями восени 1941 року. На її публікацію у газеті відгукнувся Петро Мельник, колишній однокласник Вдовиченка. Він також був у Херсоні під час окупації й зустрічався з ним незадовго до арешту останнього. Саме Мельник надав Світлані адресу Юліана Войтовича, знаючи хто працював під прізвищем «Степовий».
В жовтні 1994 року Світлана Вороненко із Києва писала, що на той час Юліан Войтович був єдиною людиною, «з якою разом перебував останній час і спілкувався наш дорогий і незабутній чоловік і батько Євген (Федір)». Із тексту листа ми дізнаємося, що він написаний був після отримання відповіді від Юліана на перший лист Світлани. І саме «друг Степовий» повідомив їй про долю Вдовиченка і його загибель у концтаборі. Усі емоції з цього приводу Світлана Вороненко описала одним реченням: «Це, направду, промисел Божий. Вам єдиному пощастило зберегти своє життя і вибратися зі страшного пекла, щоб повідомити нам про страшну вістку, описати жахливу картину життя в к[онц]т[аборі]».
На жаль, ми не знаємо що саме написав у тому листі Юліан Войтович про останні дні життя Федора Вдовиченка, який був страчений у Міттелбау-Дорі 12 березня 1945 року. Про його загибель у концтаборі повідомлялося вже по війні, у травні 1946 року, у часописі Ліґи українських політв’язнів «За Волю» (№2-3). Щоправда, тут він був записаний як Володимир Удовиченко.
Однак Анатолій Тришевський («Валентин Коваль») у своїх спогадах, які побачили світ у Німеччині 1948 року писав про зустріч із Ярославом Степовим у перші дні після закінчення війни і що саме останній повідомив йому про загибель Вдовиченка. Це відбулося у березні 1945 року в концтаборі «Дора» через провокацію учасників російського комуністичного підпілля. Будучи заарештованими Ґестапо за створення у таборів своєї організації, один з її лідерів «борець Микола» як співучасників назвав і кількох ув’язнених членів ОУН. Німці не мали наміру проводити слідство й особливо розбиратися у тому, хто правий, а хто ні. 10 (або 12) березня 1945 року заарештовані були повішені, а їхні тіла спалені у крематорії. Серед загиблих того дня був і Федір Вдовиченко.
Початок невідворотних змін у житті Федора Вдовиченка, які призведуть до загибелі, був завуальовано зафіксованій у створеній ним газеті «Голос Дніпра». У випуску №147 за 23 жовтня 1942 року було зазначено, як і у попередніх, що газету видає Видавництво і друкарня «Голос Дніпра», установа Товариства «Преса України», з обмеженою відповідальністю (Херсон, вул. Соборна, 14). Однак, директором видавництва та відповідальним редактором вже був вказаний Кузьма Курінний, хоча 20 жовтня – ще Федір Вдовиченко. Очевидно, саме у ці дні він й був заарештований.
1. Життю журналіста-націоналіста Анатолія Тришевського буде присвячений один із наступних матеріалів нашої сторінки
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
