Частина друга: Робота на освітній ниві та нацистські репресії осені 1942-го
Іван Журба, арештантське фото 1950 року.JPG
Юрій Щур
Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього. В основному, різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у В[елико]Олександрівському, Н[ово]Воронцовському й ін. районах області».
Попри очевидну ідеологічну анґажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.
У жовтні 1941 року у помешканні Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтеліґенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез (ліквідація безграмотності)». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».
Почасти реалізувати задум щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 року, яку очолив колишній політв’язень совєтських таборів оунівець Іван Журба, з яким у члена похідної групи ОУН Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священника на Сухарному селищі. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.
1 січня 1942 року у газеті «Голос Дніпра» було опубліковано оголошення про відкриття Херсонської сільськогосподарської середньої школи, яка мала готувати аґрономів. Термін навчання передбачався 4-річний. Заняття розпочиналися 10 січня того ж року. Для вступу необхідно було мати завершені 7 років навчання початкової школи. Студенти колишнього сільгоспінституту приймалися одразу ж на старші курси. Навчання було платним – 600 карбованців на рік. В оголошенні також зазначалася офіційна адреса школи: м. Херсон, Казенний Сад.
За два тижні з’явилося нове оголошення, більш конкретне. Перш за все, початок навчання переносився на 20 січня. Плату за навчання пропонувалося вносити двома частинами: одразу – 300 карбованців й таку ж суму – 1 квітня 1942 року. Також цього разу було конкретизовано, що штат сільськогосподарської школи було укомплектовано частково за рахунок доцентів та професорів сільськогосподарського інституту, а також працівників дослідної станції. Студентів забезпечували гуртожитком, у якому надавалося ліжко та матрац (все інше – своє), а також встановленим для населення Херсона пайком. За свідченнями Івана Журби, під час відкриття школи вдалося набрати 100-120 студентів, а на наступний рік заяв було подано ще більше.
Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав Ярослав Степовий. На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володіла інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами совєтської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».
На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти. У першій половині жовтня 1941 року відділ освіти Херсонської міської управи провів у Малому театрі конференцію вчителів міста й навколишніх сіл. Головна мета конференції полягала у налагодженні роботи освітньої сфери відповідно до нових реалій життя в умовах німецької окупації. У перший день роботи конференції доповідачами були представники міської управи та відділу народної освіти. Наступного дня вчителі працювали в тематичних секціях, зокрема історичну секцію очолила вчителька Марія Гаркуша. Під час спільної роботи вчителів історії розроблялися навчальні плани, а також зачитувалися окремі теми з історії України. Основний наголос тоді було зроблено на періоді Київської Русі. Марія Гаркуша прочитала лекції про її заснування та період князівства Ярослава Мудрого. Інші теми з цього періоду історії висвітлив у своїх лекціях Ярослав Степовий. Зауважимо також, що під час роботи історичної секції були надані рекомендації щодо підручників для шкіл, це були книги з історії України авторства Коваленка, Миколи Аркаса та Михайла Грушевського.
Після повернення совєтської влади до Херсона, органам державної безпеки, в процесі боротьби з націоналістичним рухом, вдалося дізнатися про створення членами ОУН у другій половині 1942 року в сільськогосподарській школі молодіжного осередку на чолі з Ростиславом Шевченком. Завербований у 1952 році під аґентурним псевдонімом «Павленко» колишній учень школи й учасник організації Микола Ломакін свідчив, що керівництво організацією здійснювало двоє учнів: згаданий Шевченко та Юрій Вороненко (рідний брат дружини Федора Вдовиченка). Окрім зв’язків безпосередньо з членам ОУН Херсона, молоді націоналісти через зв’язкових Павла Соболенка, Григорія Біду та Леоніда Ніколаєва також підтримували зв’язки з оунівцями Миколаєва та Одеси, зокрема отримували звідти різноманітну літературу.
Наприкінці літа – на початку осені 1942 року Юліан Войтович захворів на черевний тиф. Саме на цей час припадає розгортання репресій нацистських спецслужб проти ОУН у Херсоні. Перебування вчителя Степового у лікарні не вберегло його від арешту, який відбувся 19 листопада того ж року. Сам Юліан через багато років згадував, що коли його забирало ґестапо, він був абсолютно безсилий й інші хворі були змушені виносити його з лікарні на ковдрі.
Після арешту, до сільськогосподарської школи надійшов запит від німців, які потребували його характеристики, зокрема чи проводив він націоналістичну діяльність у школі. Іван Журба на допиті у 1950 році свідчив, що вчителі підготували колективну позитивну характеристику, із запереченням будь-яких фактів проведення націоналістичної діяльності вчителем Степовим. Можливо, це зіграло свою роль у подальшій долі Юліана Войтовича під час слідства ґестапо, зокрема тому, що він вижив.
Допоки Юліан Войтович перебував у лікарні (до арешту), родина Журби допомагала йому. Загалом, рівень дружніх стосунків у цих двох вчителів-націоналістів був настільки високим, що інші педагоги з сільськогосподарської школи пліткували про те, що вчитель Степовий залицяється й «женихається» до старшої доньки Івана Журби Галини. Також навідувала у лікарні Степового дружина оунівця Федора Вороненка Світлана. Пізніше вона згадувала про родину Журби у листі до Юліана Войтовича, що «останньо в Херсоні вони мешкали недалеко від лікарні, де Ви лежали хворий на тиф, і я повертаючись з лікарні, бо Вас вже там не було, вступила до них і повідомила про Ваш арешт, то вони (мама і Галина) розплакалися і дуже вболівали». Не оминув репресій, але вже совєтських, і сам Іван Журба. Під час відступу німців з території Херсона він виїхав з родиною до Румунії. Однак, 6 квітня 1950-го року його було заарештовано оперативною групою контррозвідки МГБ військової частини п/п 93210. Справу вели херсонські «чекісти», а 20 жовтня того ж року Військовим Трибуналом військ МВД Херсонської області він був засуджений до 20 років таборів з ураженням в правах на 5 років.
Восени 1942 року нацисти загалом завдали відчутного удару по осередках ОУН у Херсоні. Як саме їм вдалося вийти на підпільну мережу стало відомо завдяки архівно-слідчим матеріалам на німецького аґента Федора Федорищенка. Отже, співробітник редакції газети «Голос Дніпра» Анатолій Ковач від свого безпосереднього керівника, і по роботі й по підпіллю, Федора Вдовиченка отримав завдання створити нові осередки ОУН у Херсоні. Працюючи над виконанням цього завдання, Ковач залучив до підпілля завідуючого місцевим стадіоном, уродженця Каховки Федора Федорищенка. Останній на той час вже був аґентом СД. Відповідно, повідомив нацистів про активність ОУН у Херсоні й їхню роботу над розширенням мережі підпілля.
Отримав завдання від німців зайнятися розробкою підпілля ОУН Херсона. Працюючи над виконанням завдання, Федорищенко через Ковача увійшов у довіру до заступника бурґомістра Мирослава Грицая. Останнього, до речі, він на допитах вже у слідчого МГБ у 1945-му році, називав керівником ОУН в місті Херсон. Продовжуючи розробку, «кілька разів у нього на квартирі, знайомився з націоналістичною літературою, яку він отримував із заходу від центра ОУН, мав з ним, неодноразово бесіди про нашу спільну націоналістичну діяльність». Донесення цього аґента СД доповнили інформацію нацистських органів державної безпеки, Федір Федорищенко був безпосередньо причетний до арештів херсонських оунівців.
Дослідники Євген Горбуров та Микола Шитюк, аналізуючи діяльність ОУН у Херсоні у 1942 році, називали три етапи репресій нацистських спецслужб проти українських націоналістів: середина січня, 12 серпня та листопад. Боротьбою з оунівцями займалися структури Миколаївського окружного Управління поліції безпеки та СД, якому підпорядковувалася й філія у Херсоні. У складі цього управління був також IV відділ (політичний) – основний відділ поліції безпеки та СД, який керував всією слідчою та частково аґентурною роботою (керівник – унтерштурмфюрер СС Кокерольс). Цей відділ складався із двох підрозділів. Найбільшим був відділ IV С, співробітники якого займались виявленням комуністів, радянських розвідників, членів підпільних організацій та груп чи осіб, які проводили антинімецьку аґітацію. Відділ IV А займався спочатку пошуком євреїв, а пізніше – членів ОУН. Керував відділом до осені 1942 року обершарфюрер Карл Ланґе, а його помічником був шарфюрер Нольте. Підвідділ ОУН був виокремлений у самостійний після 1943 року. Це відділення очолював гаупштурмфюрер СС Отт.
Після арешту, члени Організації Українських Націоналістів у Херсоні Юліан Войтович, Федір Вдовиченко, Мирослав Грицай, Григорій Шандра та Анатолій Тришевський (відомий на еміґрації як «Володимир Коваль»). були відправлені до Табору цивільного населення СД на станції Ґрейґово Миколаївського району (інші назви табору – «Водопій» та «Водокачка»). Табір був розташований в колгоспі імені Петровського та по периметру обмотаний колючим дротом. Охорону тут здійснював спеціально створений шуцманшафт батальйон СД (150 осіб з числа українців та росіян). Комендантом табору був Нольде, його заступник Фаут, начальником команди СД Франц, командир взводу поліції Гофман. В’язні отримували 300 грамів хліба (суроґату) на добу, а 2 рази на тиждень їм давали гарячий суп з різних овочів, а жирів припадало від 5 до 10 грамів на добу на одну людину. Приміщення їдальні не було, всі ув’язнені їли суп з одного баку.
В’язні працювали в зимовий період 10-12 годин на добу, а влітку – до 16 годин на різних чорних роботах. Від виснаження, голоду, побоїв, висипного тифу та інших хвороб щоденно помирало до 3-4 осіб. Медичної допомоги не було. За порушення режиму в таборі арештованих били, а за невиконання планових норм праці – розстрілювали (вночі). Іноді в’язнів переводили для відбуття терміну покарання до в’язниці СД м. Миколаєва, інколи відправляли в Німеччину. За спогадами самого Юліана Войтовича, вижити та фізично зміцнитися йому вдалося лише за рахунок картоплі та кавунів, випадково знайдених на полях під час робіт.
Анатолій Тришевський згадував, що підтримка й взаємодопомога членів ОУН у таборі була тим фактором, який давав надію на щасливе закінчення їхніх життєвих незгод. Також він описував жахливі умови перебування ув’язнених у ґрейґівському таборі, після прибуття туди 25 грудня 1942 року «нам доводилося працювати дуже багато часу, й у нас був раціон, який заледве підтримував нашу здатність працювати. Вимоги виробництва були настільки важкими, що багатьом в’язням це було не під силу».
На початку літа 1943 року оунівці із Ґрейґівського табору були відправлені до Бухенвальду разом з групою інших в’язнів.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
