Підпільники Камянець-Подільського окружного проводу ОУН
Юрій Щур
Станом на початок 1950-х років, незважаючи на труднощі попередніх років ресовєтизації, чисельні втрати особового й керівного складу, націоналістичне підпілля продовжувало свою діяльність. Одним з основних напрямків роботи залишалася аґітація та пропаґанда, зокрема на Наддніпрянщині та серед її уродженців.
Керівник Проводу ОУН-р Р. Шухевич, скеровуючи свою довірену зв’язкову О. Ільків («Роксоляну») для роботи на Наддніпрянщину, давав вказівки приділити особливу увагу сільській та міській інтеліґенції, яка розмовляє українською мовою, аґітувати їх за створення незалежної України. Про важливість такої роботи він писав: «Вірте, якщо Вам вдасться зробити те, що я накреслив, ваша робота буде вартувати можливо більше, ніж робота й смерть наших повстанців».
У «Вказівках по пропаґандистській роботі на 1950 рік», підготовлених членами ОУН, вказувалося, що до пропаґандистської роботи серед жителів Наддніпрянщини у містах і селах необхідно залучати осіб, які проживають леґально, особливо західноукраїнську шкільну та студентську молодь. Також значна увага цій проблемі приділялася у інструкції націоналістичного підпілля «Тактичні вказівки у нашій сучасній роботі» (1950 р.), де зазначалося, що існує реальна можливість проводити успішну діяльність на Наддніпрянщині. Задля цього передбачалося здійснити ряд заходів в рамках програми «Харків» («Орлик»), зокрема:
– поширити ОУН на схід навіть за рахунок послаблення організації на західноукраїнських землях (ЗУЗ);
– використовувати кожну можливість для проведення зустрічей й розмов із «східняками», які проживають на ЗУЗ;
– збирати інформацію про східні області для вивчення Наддніпрянщини, завести збірник «Ситуаційні матеріали про східні області».
Вивчення східних областей мало відбуватися за такими напрямками: органи державної безпеки та їх діяльність; зовнішня аґентура; можливості для націоналістичного руху; відношення населення до існуючого режиму, кількість репресованих; психологія місцевого населення; топографія території; нелеґали; адміністрація на селі; комуністична партія; комсомол; відношення до «західняків»; належність до будь-якого руху; національні меншини; інваліди та їх настрої.
Також планувалося надсилання літератури на Наддніпрянщину; заохочувати жителів ЗУЗ до товариських відносин із «східняками», шукати й готувати зачіпні пункти, готувати кандидатів на нелеґальну діяльність.
У 1950 році в апараті МГБ УССР було складено «Довідку про спрямування підпілля ОУН у східні області УССР», де зазначалося, що протягом 1949-1950 років оунівці активізували перекидання своїх кадрів на схід, де їм вдалося створити осередки в деяких областях. Зазначалося, що подібні речі мали місце не лише у сільській місцевості, але навіть на великих заводах у зросійщених містах, зокрема «Азовсталь» у Жданові (Маріуполі) та ім. Андре Марті у Миколаєві.
Спершу на Наддніпрянщину, або ж за термінологією ОУН – Східні українські землі (СУЗ), направлялися рядові учасники ОУН, так звані «піонери», які мали закріпитися на визначеній території. Після цього, для створення підпільної мережі, направлялися керівні кадри ОУН. У інструкції щодо такої діяльності було вказано, що керівний склад Організації відправляється лише за умови, якщо «піонери» змогли залучили не менше ніж 10-15, або краще – 15-20 осіб.
В рамках реалізації таких завдань, члени ОУН знаходили господарства й оселі, де можна було переховуватися, отримувати продукти харчування, а також обладнати схрони. Підбиралися особи, які були кандидатами для подальшого залучення до підпілля. Серед останніх проводилася виховна робота. Кожен оунівець опановував не лише певну область, а й конкретну соціальну групу з числа тих, де була можливість легко та швидко провести вербувальну роботу.
Основним завданням членів націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині було виховання та навчання нових кадрів. Диверсійно-терористична діяльність відсувалася на задній план. Основні кадри для Організації вербувалися серед молоді, з перспективою в майбутньому виховати з них самодостатніх керівників. Провід ОУН-р не вбачав доцільності засилати на Наддніпрянщину керівників, які були уродженцями ЗУЗ і погано орієнтувалися на східних землях. Відправлені на схід члени ОУН на початковій стадії своєї діяльності ретельно конспірувалися, ніяк себе не проявляли. Одягалися так, щоб по зовнішньому вигляду не відрізнятися від місцевого населення. Після відповідної обробки й перевірки проводилася робота з переводу найбільш підготовлених осіб із місцевих жителів на нелеґальний стан. Для цього їх перекидали в інші райони й приєднували до діючої там групи підпілля.
Поза увагою не залишалися українці з Наддніпрянщини, які працювали на ЗУЗ. У пропаґандистських вказівках 1950 року член Крайового проводу ОУН «Захід-Карпати» «Борис» зазначав, що необхідно вести націоналістичну роботу й серед указаних українців, використовувати кожну, навіть найменшу нагоду для зустрічей та розмов аґітаційного характеру, особливо з молоддю, студентами, вчителями. Потім намагатися зробити їх прихильниками підпілля та з їхньою допомогою організовувати на сході так звані конспіративні опорні пункти, де могли б переховуватися підпільники, які прибули із заходу.
Проблемі роботи з молоддю, що «зійшла на більшовицькі манівці», була присвячена стаття провідника ОУН «Поділля» В. Бея («Уласа»). Автор наголошував на основних тезах, які повинні обговорюватися на особистих зустрічах і бесідах, зокрема: героїка молоді в історичному минулому; кровна приналежність молоді до української нації; презирство до давніх яничар; героїка й самопосвята молоді, яка бере участь в українському націоналістичному русі; почуття національної гідності і гордості за приналежність до української нації; духовні та матеріальні втрати українського народу, завдані москвою; підлість, брехня і зло москви; гідність кожного українця – стати на захист свого народу тощо. Перу цього ж автора належать дослідження «До питання нашої політпропаґандивної роботи у східноукраїнському середовищі» та «Перспективи розвитку національно-визвольної боротьби в Східній Україні» (написана під псевдонімом Улас Василенко у 1952 році).
Типографії ОУН друкували різноманітні матеріали для потреб підпільників, які проводять пропаґандистську роботу на Наддніпрянщині. Зокрема, органам МГБ у лютому 1951 року вдалося ліквідувати типографію Станіславського окружного проводу ОУН, яка була створена ще у 1947 р. й до листопада 1950 р. називалася «Боротьба», а потім – «імені Генерала Чупринки». У цій типографії було вилучено більше 5 тис. екземплярів націоналістичних брошур, підготовлених підпіллям до пересилки в східні області України.
З метою активізації діяльності ОУН на СУЗ, 1950 року було відправлено на схід керівника Брестського окружного проводу «Мефодія». У 1950-1951 роках провідник В. Галаса відправив на Наддніпрянщину досвідчених членів підпілля: «Мирона» (районовий ОУН у Київській області), «Артема» (для друку листівок) та «Кучера». Імовірно, вказані підпільники направлялися для підсилення боївки провідника Київщини «Черника», яка на той час своєю діяльністю охоплювала Ладиженський район Вінницької та Уманський і Христинівський райони Черкаської областей.
У вересні 1950 року ОУН організувала чергову поїздку підпільників на Наддніпрянщину для створення нових осередків. Відомо про виїзд «Марійки» і «Байди» у с. Козацьке Сумської області, біля Конотопа. Там було побудовано криївку, куди перевезено друкарську машинку і інше обладнання необхідне для випуску підпільної літератури, а також зброю. У жовтні 1950 року «Марійка» повернулася, а «Байда» залишився на Сумщині.
Для перевірки діяльності осередків на Наддніпрянщині у жовтні 1950 року В. Галасою до Київської та Житомирської областей було направлено члена крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях «Кайдаша» з друкаркою та двома боївкарями. Тоді ж було перевезено провіднику «Мефодію» невелику друкарню для розмноження листівок та брошур, а також 10 тисяч рублів для організаційних потреб. У 1951 році Галаса підпільною поштою від провідника Житомирщини «К-13» та Київщини «Будька» отримав звіти про роботу, зокрема про розширення кола симпатиків ОУН. «К-13» також повідомив про можливість прибуття Галаси на терен його діяльності.
До подібної інформації, яка надходила і в 1952 році, дехто з провідних діячів націоналістичного підпілля ставився критично. Зокрема, провідник «Уліян», не підтримуючи ідею переходу В. Галаси на Житомирщину й далі на схід, стверджував: «де діємо ми, діє МВД. Наша діяльність на СУЗ, контакти з населенням не можуть залишатися непоміченими. Значить, МВД вживає відповідні заходи: засилає аґентів, сексотів, створює провокаційні групи, які діють під маркою повстанців. Спокій і тиша – це ознака того, що ворог розставляє пастки».
Те, що совєтські спецслужби ретельно підходили до питання боротьби з націоналістичним рухом на СУЗ відповідає правді. Міністр держбезпеки УССР М. Ковальчук у довідці про результати боротьби з підпіллям ОУН у східних областях вказував, що протягом перших чотирьох місяців 1950 року на Наддніпрянщині органами МГБ було зареєстровано поширення антирадянських листівок. Внаслідок вжитих заходів було ліквідовано 5 оунівських осередків та 3 збройні боївки. 3 лютого 1950 р. на межі Кам’янець-Подільської (Хмельницької) та Рівненської областей оперативною групою МГБ була ліквідована боївка районного провідника С. Рябунця («Грача»), яка діяла у Славутському районі. Також було ліквідовано молодіжну ланку ОУН в Борзнянському районі Чернігівської області, яка підтримувала контакт з націоналістичним підпіллям Яблунівського району Івано-Франківської області. До складу організації входило 12 осіб. Під час арешту було вилучено багато листівок та зброю.
У травні 1950 року у с. Королівка Київської області було виявлено й ліквідовано молодіжну організацію під назвою «Українська демократична партія» у складі 10 осіб. Під час арешту у них було вилучено кілька одиниць вогнепальної зброї та українську літературу. Того ж року Управління МГБ у Кіровоградській області ліквідувало молодіжну групу ОУН у складі 9 осіб на чолі зі студентом педагогічного інституту Нагорним. В учасників групи було вилучено антисовєтську літературу. У Донецькій області, під Горлівкою, восени 1950 р. було викрито бункер ОУН з літературою та заарештований 1 підпільник.
Влітку 1951 року успішними для МГБ були операції з ліквідації Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН під кодовою назвою «Дон», який входив до складу крайового проводу ОУН «Поділля». Була також ліквідована молодіжна організація сіл Женишківці та Покутинці Віньковецького району, що складалася з 8 осіб, переважно – учнівської молоді, на чолі з В. Мельником. Крім того, Кам’янець-Подільському обласному управлінню МГБ вдалося ліквідувати на території області провідний актив ОУН Скала-Подільського району Тернопільщини, зокрема двох районних провідників М. Штойка («Богуна») та М. Цепія («Андрія»).
У 1951 році було проведено успішні операції МГБ проти керівника Вінницького обласного проводу Й. Демчука, керівника Дунаєвецького надрайонного проводу Кам’янець-Подільщини Х. Мартюка, керівника бойової групи на Кам’янеччині І. Ковалевича («Мирона»), керівника бойової групи ОУН у східній частині Вінницької області Г. Левка («Шепеля») та боївок в Київській і Кам’янець-Подільській областях.
Молодіжним організаціям, створеним під впливом або безпосереднім керівництвом ОУН-р, органи МГБ приділяли пильну увагу в усіх областях України, у тому числі й східних. За довідкою міністра МГБ УССР М. Ковальчука про викриття підпільних молодіжних оунівських організацій, органами державної безпеки, з 1 червня 1951-го по 20 квітня 1952 року було викрито 42 молодіжні націоналістичні осередки загальною чисельністю 182 особи, з них 7 – на Наддніпрянщині (сучасні Київська, Хмельницька, Донецька, Харківська і Луганська області), загальною чисельністю 27 осіб. З них: троє віком до 17 років, дев’ять – 17-20, одинадцять – 21-25 і четверо старших від 25-ти років. Студентів вузів – 3, технікумів – 10. Тринадцять із заарештованих були членами комсомолу.
Для ліквідації керівних осередків націоналістичного руху органи МГБ використовували, як традиційні методи, так провокаційно-аґентурні, зокрема створювали псевдопроводи й підпільні групи. Завданням таких «націоналістичних осередків» було взяття під контроль дій боївок, «пацифікаторський» вплив на них, недопущення проведення терористично-диверсійних акцій, а в кінцевому результаті підведення їх під оперативний удар органів МГБ. У 1951 році органами державної безпеки були захоплені та завербовані як аґенти під псевдонімами «Жаров» та «Ільїнський» зв’язкові кур’єри Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН. За допомогою цих аґентів наприкінці року було захоплено керівника окружного проводу ОУН «СК-9», який після відповідної обробки був завербований в якості аґента під псевдонімом «Н-26». Після вербування він очолив псевдопровід ОУН Кам’янець-Подільської округи. Керівництво МГБ розраховувало, що це дозволить налагодити зв’язок з членами Проводу ОУН й використати цей зв’язок в інтересах совєтської спецслужби.
Розширюючи псевдомережу, органи державної безпеки у Тернопільській області завербували двох членів ОУН, які були проміжною ланкою зв’язку між Проводом ОУН і керівниками осередків у східних областях, зокрема Хмельницькій і Вінницькій. Аґенти були повернуті до підпілля і в спеціальній документації органів МГБ отримали назву групи «Захід». Аґенти в силу своїх обов’язків підтримували контакти із керівником пункту зв’язку Проводу ОУН «Бурим». Для «розчищення дороги» для членів цієї аґентурної групи, МГБ провело ряд операцій, внаслідок чого протягом кінця 1951-початку 1952 років були ліквідовані боївки Т. Нагірного («Гейниша») й «Кузьми» в Кам’янець-Подільській області та «Прокопа» й «Семена» в Тернопільській. Основним завданням, за яким працював псевдопровід, було виведення членів Проводу ОУН на підконтрольні території для захоплення й передачі МГБ.
Разом із тим, Політбюро ЦК КП(б)У вважало, що МГБ УССР та його Управління на місцях недостатньо організовують підготовку багатьох чекістсько-військових операцій, тому зазнають провалів. Зазначалося, що окремі обласні управління й райвідділи МГБ часто проводять без необхідної підготовки та оперативно безграмотно оперативні заходи з ліквідації боївок й затримання підпільників, деякі працівники органів державної безпеки та міліції під час проведення оперативних заходів замість рішучих дій проявляють недбалість і часто боягузтво.
У січні 1952 року МГБ УРСР затвердило план аґентурно-оперативних заходів з ліквідації членів підпілля, які перебували на території Кам’янець-Подільської області, їх опорної бази та блокування проникнення оунівців на територію області із західних областей. Для цього на межі адміністративних кордонів з Тернопільською та Рівненською областями було створено 48 аґентурних заслонів, до яких залучено 204 особи. Найбільш ефективним чекістським заходом з перехоплення й ліквідації членів ОУН, на думку керівництва компартії, було створення на території області 20 квартир-пасток в 10 районах: Базалійському, Теофіпольському, Білогорському, Дунаєвецькому та інших. Усі пункти були організовані у колишніх утримувачів оунівських конспіративних квартир та помічників підпілля. Такі квартири забезпечувалися спеціальними препаратами, радіосиґналізаційними апаратами «Тривога», поруч з ними влаштовувалися засідки.
За допомогою колишніх членів підпілля, завербованих до аґентури МГБ під псевдонімами «Жаров» та «Ільїнський» було заарештовано надрайонного провідника Кам’янець-Подільщини І. Ліщинського («Матюшенка»). Виконуючи заплановані заходи з ліквідації підпільних груп, органи МГБ у Ставищанському районі Київської області в ніч з 20 на 21 квітня 1952 року захопили живими керівника боївки Кам’янець-Подільського окружного проводу М. Крісу («Кобзаря») та члена боївки «Богдана», які оперували головним чином у Ставищанському й Білоцерківському районах Київської області. Через тиждень після цього оперативними заходами із Київської області виведені в с. Майдан-Олександрівський Летичівського району Кам’янець-Подільської області й там заарештовані керівник оунівського підпілля Київської області П. Колесник («Черник») та учасник боївки В. Юркевич («Змагун»). Таким чином, з ліквідацією груп «Кобзаря» і «Черника» була звершена ліквідація Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН та керівництва підпілля Київської й Вінницької областей.
Загалом, за статистикою МДБ, з 1 серпня 1951 р. по 17 квітня 1952 р. на центральноукраїнських землях було ліквідовано 50 членів підпілля, у тому числі у Кам’янець-Подільській області – 44 (вбито 10, заарештовано 34), у Житомирській – 6 (усі вбиті). У результаті захоплення деяких оунівців живими, органами державної безпеки була виявлена значна кількість помічників підпілля, інформація про яких залучалася до оперативної розробки. Керівництво МГБ УССР визнавало, що вважати націоналістичне підпілля на вказаній території повністю ліквідованим зарано.
У травні 1952 року загинув крайовий провідник ОУН «Поділля» В. Бей який після зимування у бункері разом з В. Куком повертався на підконтрольні йому центральноукраїнські терени. Після його загибелі Голова Проводу ОУН В. Кук підпорядкував провіднику ОУН північно-західних українських земель В. Галасі, окрім Житомирської і Київської областей, ще й Кам’янець-Подільську та Вінницьку, фактично призначивши його своїм заступником в Україні.
Діяльність двох керівників націоналістичного руху, В. Кука й В. Галаси, не давала спокою органам державної безпеки: незважаючи на те, що націоналістичне підпілля та його керівництво в основній масі вже було знищене, воно існувало, до того часу, поки на свободі перебували його провідники. Володіючи інформацією про наміри керівництва ОУН перебазуватися на територію східних областей, МГБ продовжувало аґентурні ігри, які мали на меті вивести Кука («Леміша») й Галасу («Орлана») на територію, яку контролювали чекістські псевдобоївки. У 1952 році через групу «Захід» вдалося направити через члена Проводу ОУН В. Галасу для В. Кука записку від аґента МДБ «Н-26», у якій останній інформував про встановлення ним зв’язку з підпіллям ОУН на сході України. В. Кук наказав В. Галасі втримати цей зв’язок за будь-яку ціну.
Ліквідація основних підпільних груп та боївок не принесла совєтській владі очікуваної перемоги над силами українського націоналістичного руху. Наприкінці весни 1952 року на території Кам’янець-Подільської області знову було здійснено ряд терористичних та експропріаційних акцій боївками із Рівненської та Житомирської областей. Розуміючи, що традиційними військовими методами викорінити підпілля не вдасться, МГБ все частіше вдавалося до аґентурно-оперативних заходів. Затвердженим у травні 1952 року «Планом аґентурно-оперативних заходів з викриття й подальшого запобігання бандоунівським проявам в Кам’янець-Подільській області» було передбачено посилити роботу з ліквідації боївки «Кайдаша». Ця боївка базувалася у Рівненській області й часто здійснювала рейди до Славутського району Кам’янець-Подільської області. Також було передбачено ліквідувати боївки Барановського району Житомирської області та залишки Кременецького окружного проводу ОУН, які систематично оперували на території Старо-Синявського, Старокостянтинівського, Красилівського та Теофіпольського районів Кам’янець-Подільської області.
У 1953 року помічене переміщення діяльності ОУН у бік східних і південних областей України. На думку начальника 4 управління МВД УССР полковника Сараєва, це пов’язано з надією керівництва націоналістичного підпілля на швидкий початок війни між американо-англійським блоком і СССР. Створенням осередків подалі від епіцентру боротьби підпілля з органами державної безпеки керівництво націоналістичного руху планувало підготувати кадри до активних антисовєтських виступів на випадок ускладнення міжнародної ситуації, а також проведення протирежимної діяльності різних видів.
Для перекидання кадрів на Наддніпрянщину керівництво ОУН широко використовувало канали переселення й організованого набору робочої сили у промисловість. Підпільники, прибуваючи до східних областей, отримували й облаштовували житло, влаштовувалися на роботу на промислові підприємства, у радгоспи й колгоспи та проводили антирадянську діяльність.
На думку полковника МВД Сараєва, поширенню націоналістичних ідей на Наддніпрянщині сприяв переїзд із західних областей України та Польщі кадрових підпільників та симпатиків ОУН. Крім того, тут же проживали активні учасники місцевих осередків ОУН, які діяли під час німецької окупації і до цього часу не були виявлені органами державної безпеки.
На території Житомирської області продовжувала діяти і завдавати турбот радянській владі боївка В. Кудрі («Романа»). Незважаючи на те, що із складу цієї підпільної групи влітку 1953 р. державній безпеці вдалося ліквідувати двох членів, провідник і його охоронець О. Усач («Лис») залишалися на свободі й продовжували свою діяльність. Сам факт, що ця група діяла на Житомирщині з 1945 року, на думку Сараєва, свідчив про недбале ставлення до своєї роботи працівників обласного управління МВД.
Станом на 1 вересня 1953 р. органами МВД східних областей було виявлено 5,014 осіб, запідозрених у належності до ОУН і зв’язках з підпіллям. У тому числі, у 1953 році виявлено 270 оунівців та «іншого антисовєтського елементу», заарештовано 79 членів ОУН і ліквідовано 4 осередки загальною кількістю 17 осіб. Крім того, у шести східних областях (сучасних Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Херсонській та Одеській) викрито 12 груп загальною кількістю 69 учасників.
У січні 1953 році органи МГБ УССР виявили та ліквідували молодіжну націоналістичну групу серед студентів філологічного факультету Київського державного університету, основним напрямком діяльності якої було вивчення та поширення забороненої в Совєтському Союзі української літератури. У лютому 1953 р. ліквідовано молодіжну організацію ОУН у Великолепетиському районі Херсонської області, яку очолював уродженець Івано-Франківщини М. Голотів. Наступного місяця на Вінниччині заарештовано групу молоді, яка допомагала членам підпілля. У Київській області були ліквідовані дві боївки ОУН, що своєю діяльністю охоплювали Володарський, Білоцерківський, Богуславський та інші райони. Тоді ж у Одесі була викрита група Й. Волошина і О. Кащука. Крім того, органами МГБ і МВД розгромлено націоналістичні групи у Вознесенському районі Миколаївської області, Якимівському районі Запорізької області на чолі з переселенцем П. Сендецьким, у Генічеському районі Херсонської області на чолі з оунівцями із Тернопільщини І. Мандзюком та Й. Сопівником, Лисичанському районі Луганської області на чолі з Г. Яструбецьким; Волноваському районі Донецької області на чолі з колишнім священнослужителем-переселенцем Фарошівським та інші. У 1953 році було розгромлено велику підпільну мережу ОУН на чолі з В. Підгородецьким. За його спогадами, оунівці діяли у Донецьку та прилеглих до нього районах.
Найбільшим успіхом 1953 р. для МГБ стало завершення оперативної гри з членом Проводу ОУН В. Галасою. 21 липня 1953-го В. Галаса підпільною зв’язковою лінією викликав на зустріч аґента МГБ «Н-16» (у підпіллі – провідник «Скоб»). За результатами їх бесіди органам державної безпеки стало відомо, що В. Галаса має намір перебазуватися на схід України, в район дії фіктивного Кам’янець-Подільського окружного проводу. Внаслідок проведених аґентурно-оперативних заходів, 11 липня В. Галаса, його дружина М. Савчин («Марічка») та охоронець «Чумак» прибули на базу фіктивного проводу, де і були захоплені співробітниками МГБ. Таким чином, із членів Проводу ОУН на свободі залишався лише В. Кук.
У середині березня 1954 р. ЦК КПСС реорганізував систему МВД СССР. Було утворено Комітет державної безпеки (КГБ) при Раді міністрів СССР. Його філія в Україні перебрала на себе функції боротьби із залишками націоналістичного підпілля. Важливе місце відводилося операції із захоплення або ліквідації В. Кука, єдиного на той час члена Проводу ОУН в Україні, голови Генерального секретаріату УГВР і Головного командира УПА. Цю операцію ще у 1952 р. розпочали органи державної безпеки Хмельницької області, паралельно полюючи і за В. Галасою. Зрештою, В. Куку, незважаючи на його винятковий хист конспіратора, не вдалося уникнути арешту КГБ. 23 травня 1954 року він разом із своєю дружиною У. Крюченко був затриманий у криївці, яка перебувала під контролем КГБ. Голова проводу ОУН, як і чимало його соратників, став жертвою зради.
Таким чином, український націоналістичний рух залишився без вищого керівництва. Діяльність підпілля повільно вщухала. Протягом 1954-го на схід від р. Збруч було зафіксовано лише діяльність боївки «Романа» у північних районах Житомирської області. Члени підпілля здійснювали терористичні акти, нападали на колгоспи й крамниці, поширювали націоналістичні листівки. За інформацією Житомирського обласного комітету КПУ, найбільш «зараженими» націоналістичним підпіллям були 12 районів області, особливо Городницький, Ємільчанський, Барашівський, Коростенський та Олевський.
1955 р. став, по суті, фінальним в історії збройної боротьби українського націоналістичного руху, започаткового в роки Другої світової. Окремі підпільники та боївкарі вже були не в змозі адекватно відповідати на репресивні заходи влади. Якщо у травні 1955-го адміністративний відділ ЦК КПУ висловлював стурбованість наявністю оунівської боївки на території Ємільчанського, Радомишльського, Барашівського та Городницького районів Житомирської області, то вже 8 липня того ж року під час проведення чекістської операції в с. Сушки Барашівського району загинув провідник «Роман» і член боївки «Лис». Збройне підпілля на Житомирщині перестало існувати. У Горлівці Донецької області в цей же час було ліквідовано підпільну групу Андроніка-Сіберанця.
Однак, вважаючи націоналістичне підпілля та збройні боївки на Наддніпрянщині знищеними, совєтське керівництво вважало за недоцільне згортати роботу по боротьбі з ОУН. Зокрема, у березні 1955-го адміністративний відділ ЦК КПУ визнавав незадовільною роботу КГБ при Раді Міністрів УССР з викриття та попередження діяльності учасників оунівського підпілля, які проникли у східні області України. Зазначалося, що незадовільно проводили таку роботу управління КГБ Житомирської, Київської, Чернігівської, Харківської, Сталінської та Одеської областей.
На незавершеність боротьби з українським націоналістичним рухом (листопад 1955 року) звертав увагу в оглядовій довідці майор державної безпеки Воронянський. Указуючи, що матеріалів про діяльність організованого націоналістичного підпілля КГБ не має, він наголошував на кількох принципових моментах:
– створені й раніше діючі організаційні ланки повністю не розкриті, не ліквідовані й можуть продовжувати глибоко законспіровану роботу;
– значна частина керівників підпілля, які свого часу уникнули нагляду органів державної безпеки, залишилися невикритими і, можливо, продовжують діяльність;
– окремі керівники, вибувши за кордон, потрапили у поле зору західних розвідок, і за їх завданням можуть намагатися відновити зв’язки з метою продовження діяльності.
Крім того, серйозної оперативної уваги заслуговували члени ОУН, які після відбуття термінів ув’язнення поверталися на попередні місця проживання. Органи КГБ не виключали, що окремі з них можуть намагатися відновити підпільну діяльність.
Для недопущення відновлення діяльності оунівського підпілля органам державної безпеки необхідно було постійно проводити ряд заходів: виявляти діючі осередки та їх зв’язки; вести розшук активних учасників ОУН з метою арешту або оперативного використання; вивчати поведінку осіб, які повернулися після відбуття ув’язнення; організовувати квартири-пастки на базі виявлених явочних квартир керівництва ОУН; поповнити аґентурний апарат тощо.
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-дослідницького проєкту “Повернута спадщина”.
