Леонід Позен – видатний український скульптор. Його роботами захоплювалися не лише на Батьківщині, а й в Европі. Скульптури майстра нині експонуються в музеях і вражають своєю реалістичністю. Особливо він дорогий Полтавщині, не тільки як земляк, а і як творець пам’ятників Миколу Гоголю й Івану Котляревському.
Леонід Позен народився 26 лютого 1849 року в селі Оболонь Полтавської губернії. Батько Володимир Позен, відставний штабскапітан, господарював у своєму маєтку. Серед мальовничої природи батьківської садиби минали дитячі роки Леоніда. Найбільше він любив гуляти в парку чи сидіти на березі річки, спостерігаючи за природою. Основи освіти хлопчик отримав вдома. Ще тоді в малого була пристрасть до ліплення. Зазвичай матеріялом для фігурок був свіжий чорний хліб, з них дитина виготовляла різні кумедні дрібнички. А коли родина виїжджала на ярмарку, то міг годину простояти, милуючись статуетками опішнянських гончарів.
У 15 років Леонід вступив до Полтавської гімназії, там продовжив займатися мистецтвом – малював, ліпив. Цей потяг хлопця підтримував учитель малювання Федот Ткаченко, друг Тараса Шевченка. Батьки, бачачи талант сина до малювання, радили їхати до Петербурга й вступати до Академії мистецтв. Та юнак відмовився, бо вважав це лише захопленням.
У 1867-му Леонід Позен вступив на юридичне відділення Харківського університету, за рік перевівся до Петербурзького закладу вищої освіти. Студіюючи адвокатську справу знаходив час і самотужки вивчав історію мистецтв, ходив на виставки, відвідував музеї.
Завершивши навчання, став помічником присяжного, згодом перейшов до Міністерства юстиції. Звідти він отримав призначення до Полтави в окружний суд. Відтоді розпочалася його суддівська кар’єра, яка тривала 40 років. На цій посаді Леонід від судового слідчого дослужився аж до сенатора кримінального касаційного департаменту урядового Сенату, таємного радника.
Та все ж мистецтво потроху заполонило все єство Позена. Саме рідна Полтава надихнула Леоніда повернутися до колишнього захоплення – ліплення. У його автобіографії записано:
“Умови університетського життя, а згодом постійні роз’їзди в службових справах не давали можливості займатися скульптурою, до якої з дитинства відчував потяг і лише в 1876 році, коли служив у Полтаві, почав знову ліпити”.
Щоб досконало опанувати цю техніку Позену довелося прикласти чимало зусиль. Спочатку його роботи були копіями ґіпсових моделей інших скульпторів. Пізніше Леонід ліпив власні твори з натури, брався й за складні композиції. Нині перші роботи майстра втрачені.
Та лише випадок визначив подальшу долю Позена саме як художника. Леонід працював над створенням скульптури “На волах”, майже рік витратив майстер на її виготовлення. Коли композиція була майже завершена, її побачив засновник Товариства пересувних виставок, художник Григорій Мясоєдов. Ця скульптурна група вразила його і він порадив Леоніду виставити роботу на виставці. Довго вагався Позен та, зрештою, наважився продемонструвати композицію. Наступного року Леонід представив роботу на виставці.
Дебют скульптора був успішним. Невдовзі ім’я майстра стало відомим у мистецьких колах. Композицію “На волах” викупив Верфель і відлив її у бронзі. Після цього він неодноразово купував роботи Позена, відливав і експонував скульптури в Італії, Англії, Німеччині, Голландії, тому роботи Леоніда були добре відомі европейцям.
Окрилений успіхом Леонід Позен поринув у мистецтво та створив нові скульптури. У 1883-му на виставці його роботи отримали ще більше похвали. Найкращими були “Шинкар”, “Лірник”, “Черкаський віл”, “Лоша”, “Копчик”.
У скульптурній композиції “Переселенці” автор зобразив родину, яка зупинилася в дорозі. Героями цієї роботи був старий чоловік і три його сини. Старший і середній зі своїми дружинами й маленькими дітьми. У цих постатях зображені психологічні характеристики, і скульптурна група створює велику емоційну силу, що впливає на глядача. Скульптуру кілька разів переливав Верфель і фраґментарно, і повністю. Нині ці композиції зберігаються в Київському державному музеї українського мистецтва та Московському історичному музеї.
Найяскравіше талант художника розкрився в скульптурі “Жебрак” – знедолений чоловік обтяжений щоденною тяжкою працею. Після презентації цієї роботи Позена остаточно визнали найкращим у жанровій скульптурі.
У 1891 році Леоніду Позену довелося покинуту дорогу серцю Полтаву й переїхати до Петербурга. Робота в прокуратурі забирала чимало часу, та Позен не покинув мистецтво. У 1894-му його обрали членом Товариства передвижників, за рік став членом Ради Академії. У цей період створює скульптурну композицію “Оранка в Малоросії”, яка з успіхом експонується на виставках. Загалом майстер взяв участь у майже 48 виставках, де презентував понад 50 своїх робіт.
Коли полтавська громада попросила Позена створити пам’ятник Котляревському, то майстер радо взявся за роботу. Чотиригранний ґранітний обеліск було встановлено 1900 року. Тоді ж задумали створити й меморіальний пам’ятник письменнику.
У погрудді майстер зумів чітко передати риси Івана Котляревського. Та найкраще скульптору вдалися горельєфи, на яких були відтворені головні герої “Енеїди”, “Наталки Полтавки”, “Москаля-чарівника”. За свою роботу Позен не взяв грошей. Після відкриття меморіального пам’ятника Леонід Позен став одним із найпопулярніших українських митців.
До сторічного ювілею Миколи Гоголя полтавці вирішили встановити скульптуру письменника й знову звернулися до Позена. Майстер не зміг відмовити містянам. У 1914-му скульптура була майже готова, але того року її не встановили. Цей процес затягнувся аж до 1934-го.
Коли розпочалася революція Позену було майже 70 років. Матроси якось вдерлися до оселі художника, хотіли влаштувати погром, але побачили скульптури. Навіть їх, п’яних і неотесаних, вразила глибина зображених постатей, особливо “Жебрак” і “Оранка в Малоросії”. Зрештою, революціонери дали скульпторові спокій, вважаючи, що його роботи потрібні народу.
8 січня 1921 року Леонід Позен відійшов у засвіти. Похований на Смоленському цвинтарі. По смерті чоловіка, дружина передала скульптури Полтавському та Ленінградському музеям.
У Полтаві на честь Позена у 1962 році названо провулок. У селі Оболонь, у межах закону про декомунізацію, на його честь перейменована центральна вулиця.
Мар’яна Шевелєва, «УІ»
