Завершення терміну повноважень українського президента, як і слід було очікувати, пожвавило і російських політиків, і російську пропаґанду
Вона отримала можливість порівняти «леґітимного» путіна, який щойно пройшов через чергові вибори голови держави, і «нелеґітимного» Зеленського, що «тримається за владу» навіть після того, як час його перебування на посаді голови держави добіг до кінця. І це порівняння двох президентів та їхньої «леґітимності», мабуть, один із найкращих прикладів нашого існування у світі постправди, — пише Віталій Портников для «Крим.Реалії».
Тому що — ну що таке леґітимність владіміра путіна, навіть якщо говорити не про вибори 2024 року, а про вибори 2000 року і всі наступні вибори голови держави? Ми можемо з упевненістю говорити, що в жодних конкурентних виборах президента росії владімір путін жодного разу не брав участі. Інтриґа російських «виборів» була хіба що в тому, яких «спойлерів» підберуть путіну, скільки відсотків голосів він отримає, яку кількість бюджетних грошей вдасться розпиляти учасникам «передвиборчої кампанії». Можна скільки завгодно довго переконувати, що росіяни просто люблять путіна, але хотілося б поцікавитися — а чи була в них можливість «полюбити» когось іншого, за винятком дмитрія медведєва, якого обрали за прямою вказівкою з кремля?
За всі ці 24 роки путін жодного разу не брав участі в дебатах учасників виборів президента росії, йому жодного разу не довелося відповідати на незручні запитання конкурентів (яких не було), російська влада і російське суспільство завжди ставилися до виборів путіна як до вистави, що не має жодного стосунку до демократії. А «обнулення термінів», проведення виборів на окупованих територіях і демонстративне знищення Олексія Навального напередодні «голосування» у 2024 році стали нагадуванням про те, що в цій виставі перестала брати участь сама російська влада, яка зрозуміла, що їй більше не потрібно дотримуватися навіть натяків на пристойність.
В Україні таких виборів, як у росії, не було ніколи. Взагалі ніколи. Українські президенти перемагали у важкій конкурентній боротьбі навіть тоді, коли їхнє обрання могло здаватися справою вирішеною. З усіх керівників Української держави — починаючи з 1991 року — на другий термін був переобраний тільки Леонід Кучма, і то в обстановці жорсткого політичного протистояння.
Я добре пам’ятаю сам рівень дискусії, бо був ведучим телевізійної ночі після першого туру виборів 1999 року. Так, уже тоді було зрозуміло, що головні супротивники Кучми, як-от колишній спікер парламенту Олександр Мороз або колишній прем’єр Євген Марчук, до другого туру не пройшли, а в сутичці з комуністичним ватажком Петром Симоненком Кучма приречений на перемогу. І тим не менш у його конкурентів були власні політичні програми, а чинний президент шукав їхньої підтримки або хоча б нейтралітету напередодні другого туру.
Чи стикався владімір путін із чимось подібним? Але ж 1999 рік — це якраз той час, коли він став прем’єр-міністром і «наступником» президента росії. В Україні за цей час змінилося п’ять президентів. У росії — один з половиною.
Саме тому в Україні зараз замислюються не про втрату Володимиром Зеленським леґітимності, а про втрату українцями державності в разі поразки у війні з росією. Хоч як це парадоксально звучить, але вибори президента України — якби їх провести в умовах воєнного часу, контролю влади над інформаційним простором і відсутністю умов для голосування для мільйонів людей у зоні бойових дій і за кордоном — були б не «виборами Зеленського», а ще одними «виборами путіна». І якби Володимир Зеленський на них переміг би, це була б не перемога на виборах, а банальне пострадянське перепризначення, яке б не додало леґітимності ні президенту, ні державним інституціям. І такі вибори не потрібні ні українцям, ні самому Зеленському, ні його можливим конкурентам.
Тому що за ці 33 роки громадяни України звикли брати участь у конкурентних чесних виборах — тих самих конкурентних чесних виборах, у яких практично ніколи не брали участь громадяни російської федерації. Леґітимність влади — це не тоді, коли ти опускаєш в урну бюлетень і вважаєш, що за майбутнє твоєї країни і твоєї сім’ї відповідаєш не ти, а той, кого напевно буде «переобрано». Леґітимність влади — це коли за майбутнє відповідаєш ти сам, і наслідки твого вибору напевно позначаться і на тобі самому, і на твоїй країні, і на твоїх близьких. Саме тому про леґітимність Володимира Зеленського зараз не замислюються ні його виборці, ні ті, хто вважав, що його обрання на пост голови держави може призвести до катастрофічних наслідків.
Це хвилює лише тих, хто ніколи не мав можливості проголосувати у своїй країні. Хто не знає, що таке альтернатива, і, отже, не знає, що таке леґітимність.
Віталій Портников,
«Високий замок»
