Безформені, немов осінні калюжі на дорозі, однакові у своїй нужденності тіла, борсаються на розкладних операційних столах нашого ґаражного стабілізаційного пункту, наче на дні моря. Наснажені тухлим смородом, терпкими випарами давно не митого милом тіла, з аміачним запахом сечі. Обличчя, що вкриті краплинами поту, тіла скоцюрблені в фантастичних позах. Б’ються відчайдушно в каламутному морі безвиході й нічого не розуміють.
Їх психіка, розчахнута, продавлена, як сітка панцирного ліжка, з хворобливими випинами та кавернами. Як мозаїка наповнена деталями облич, розтрощеними тілами, протуберанцями спалахів мін, КАБів та снарядів, спогадів, уламками фраз, побитого на скалки і зліпленого в химерну мозаїку життя. Як місячна поверхня, вкрита кратерами ран, болю, зневіри й такою ж місячною самотністю. Вона розливається морем, захлинається бризками тяжкого напруження, посттравматичних розладів, аґресії, необхідності виборювати своє існування в бездушних армійських лавах. Напнуті до останнього нерви раптом обм’якають в цьому підвалі, гальма спущені. Кетамін розчухрує їх розпатлану пам’ять і спогади ллються водоспадом. Очі шалено рухаються, перевтомлений мозок гуготить у шаленому русі, пересягнувши всі грані реального. Він занурився у хисткий хаотичний сон. Інерція безлічі напрямків, що мали місце за весь час їх перебування на позиціях, ожила, втратила контроль і пішла найхимернішими зиґзаґами. Їх свідомість зараз як прожектором підсвічує, вихоплює подію за подією з їхнього життя, дозволяючи роздивитися її з усіх сторін, як дитячий тривимірний пазл відомих пам’яток архітектури. До найменших деталей, а отже й пережити все знову. Їх душі десь повтікали в сонячне марення, покинувши тіла напризволяще, щоб ті лежали й сходили терпким смородом поту, крові й немитої шкіри. Вони роздвоїлися на посинілі від холоду тіла, що валялися перед нами на пересувних операційних столах та на душі, які помандрували в інший світ.
Біль скінчився і здається, що вони пірнули в густу, каламутну воду, яка визволить від буденної безвиході. Наче потопельники, що намацувпали одчайдушно ногами маленький, хисткий, але рятівний ґрунт. Намагаються спертися на нього. Відштовхнутися. Виборсатися з того болота, ковтнути назовні останні молекули кисню, зачепитися за них аби караскатися далі, не дати собі пуститися берега. Хтось поступово зринаючи з горячкового хаосу, остаточно лишається на поверхні. Хтось тоне в безодні поступово наближуючись до дна. Над усім тим покривало кричущого безглуздя, розгубленості, безнадії й повного очманіння. Стогін, що періодично заповнює простір підвалу викликаний не болем, а рефлексією пережитого вчора й візією неминучого завтра, в якому вони, нікому не потрібні, опиняться в холодних стінах наступних ланок евакуації з довготривалим лікуванням, без необхідного фінансового забезпечення позаяк, вже виведені поза штати військових частин.
Все їх життя раптом вміщується в один момент всіма площинами, всіма деталями, всіма звуками й кольорами. Все плескато, збито, нудно і противно. Тіла нерухомі, але всередині них відбувається шалений рух, вирує, продовжується, немов під кригою, гойдається.
Панує тиша. Вони чують як за воротами ґаража, що його майстерно переобладнали в імпровізовану лікарняну кімнату, в якій тепер життя в дикому герці билося зі смертю, падає лопатий сніг. Ледь чутно торкається даху, під яким живуть голуби. Ті плескають своїми крилами, ніби аплодують нашій майстерності, цьому театральному дійству з порятунку життя. В останній хатині, останнього на прикордонні села посеред насиченої темрявою ночі знову і знову біль виривається надвір разом з прирученим генераторним світлом. Скорботна вона стоїть триумфально над усім тим — скалічена, обчухана, самотньо, але стоїть. Тут час втрачає свою чіткість. Без диференціації на дні, ранки, вечори та ночі. Щойно був вересень аж ось вже січень. Все одночасно — і кипуче життя, і сон, і кошмар.
Я дивлюся крізь сірі, спустошені, понівечені тіла і мозок поринає в забуття. Згадую свою стежку в Карпатах. Бачу перед собою верхівки дерев. Брунато-зелених смерек, на горі в нетрях Карпат. Вони стоять і тріумфально кадять у небо зеленим пилом, хвойними пахощами, буйним пафосом гілля, а на голках мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки. Бачу як народжуються, збираються в зграйки, ростуть, набираючись сили й вирушають в безмежну подорож хмаринки. Вони так близько аж ось-ось варто нагнутися, простягнути руку і можна буде доторкнутися до них. Було в цьому зароджені хмаринок щось первісно чисте та неповторне. Якась прозора майстерність. Мій готель тоді розташовувався на вершині гори, а хмаринки були піді мною. Якесь містичне розчинення у цьому світі, наче електролітична дисоціація, взаємне проникнення крізь оболонку одне одного. Я тепер серед них, а вони всередині мене. Тоді попереду у мене була незліченна кількість кілометрів підйомів та спусків, бігу по засніжених верхівках гір та залитих теплим сонцем полонинах. Аж ось чийсь стогін повертає мене назад, до реальності.
Конвеєр війни виявився не досконалим. Він не зміг розібрати цих чоловіків на шмаття, на запчастини, на окремі деталі людського організму. На вени, артерії, капіляри та альвеоли, на набір рідин, іржаву кров, та безколірний кисень, квінтесенцію запахів, мрій, та сподівань. Розчавити їх до решти. Здається вони позбавлені всього живого всередині, але дихають.
Проходячи крізь наш підвал вони утворюють собою довжелезну, нескінченну ріку. Потік людських життів з їхніми історіями кохання, порятунку, зневіри, розчарування і смутку. Нескінченних втрат себе самих, близьких і не дуже людей. Їхніми спаплюженими, розшарованими тілами дихали мови їх земель. Різних куточків країни від Одеси до Карпатських полонин. З впевненістю в собі або з повним розчаруванням у житті. Розмотані мов пасма ниток, спустошені до останку. Рафіновані інструменти смерті, вигадані людством, випробували свою силу кожен по черзі. Від маленьких дрібних шматочків металу, що ледь помітно прошиває собою шкіру, занурюється в м’язи, тягнеться аж в легені чи нирки. До величезних вибухових хвиль або важкезних бетонних валунів, які силилися розчавити їхні кінцівки. Їхні кістки, перетворюючи ще нещодавно живе людське тіло на борошно.
За моїм маренням, за ліловим небосхилом підсвіченим зірковим струменистим світлом точиться бій. Шалене полум’я вибухів гарцює, сповивається та мчить від однієї локації до іншої. Вітру немає. Понуре небо дограє, як купка жару, вкриваючись сірим попелом. Попелом холодної ночі. Навіть безсилий вітер заліг за тими ворожими пагорбами. Він не міг нічого вдіяти з тією упертістю висохлих, змучених безперестанними битвами людей. З досвіду я знаю, що дорослі люди, які хочуть бути мужніми, не люблять сентиментів і нудної солодкавості співчуття. Тому не подаю виду.
Неподалік щось вибухнуло, стіни хитнулися, наче опираючись силі, що намагалася скласти їх, зі стелі на пацієнтів, що лежали розхристані на столах, як сніг, посипалися решти штукатурки. Але ніхто на це не звернув уваги.
Декого з цих бійців я пам’ятаю ще з того періоду, коли був медиком взводу. Пам’ятаю як новоприбулих, що я їх оглядав, ретельно збираючи всі медичні дані разом з такими строкатими історіями життів. Зараз я ледь впізнаю ці розшаровані, розчахнені, нап’яті до крайньої межі тіла. До тієї межі, за якою починається розпач і божевілля. За декілька місяців війна здатна змінити людину так, як почасти не змінює в’язниця.
Захотілося заплакати…
Від тяжкої образи, від наруги, від безсилого гніву й від свідомості, що нас брутально обертають у ганчірку. Поза внутрішній супротив, попри намагання не впускати всередину ці обчухрані тіла, їх історії, привиди їх поранень і пошматованих кінцівок нагромаджуються в пам’яті як вода в забитій раковині.
Від самотиння, коли розумієш, що всі двері навколо відчинені й тепер вже відомо, що вони нікуди не ведуть, за ними порожньо, а інших дверей немає. Лише вночі починають снитися якісь дивовижні сни, яких ніяк не можеш пригадати вранці, страшенно болить голова, нерви дзвенять тоскно, як осінні дроти в степу і той дзвін свердлить мозок ніби зубний біль.
Келих наповнився, здається, вже до краю. Сили вичерпалися, а ще ж тільки початок. Проте кожна ніч, навіть полярна, кінчається ранком. Колись мусить і ця.
Гліб Бутіков
Медик у Збройних
Силах України, «Фейсбук»
