Юрій Щур
Автори аналітичної записки «Потенціальні загрози реґіонального сепаратизму в Україні», яка датована 11 березня 2014 р., вважали, що сепаратизм як явище, потенційно присутній в будь-якому державному утворенні: «Сепаратизм активізується в певних умовах, під впливом різних груп факторів, пов’язаних із політичною та соціокультурною трансформацією суспільства, істотним ослабленням або посиленням центральної влади. В цілому сепаратизм як прагнення деяких реґіонів держави до відокремлення, набуття більшої політичної самостійності, суверенітету є почасти проявом захисної реакції на процеси, які не влаштовують ту чи іншу частину суспільства в переломні моменти його розвитку».
Важливим чинником активізації сепаратистських практик автори аналітичної довідки вважають наявність зовнішніх союзників сепаратистів та їх відносну силу порівняно з державою, де існує сепаратистський рух. Відповідно, сили зовні здатні забезпечити ресурси, надати політичну та інформаційну підтримку, здійснювати дипломатичний, економічний чи навіть військовий тиск на користь сепаратистів.
У кожній країні існують свої специфічні, характерні тільки для конкретно цього суспільства чинники активізації сепаратистських рухів. В умовах України вони наступні: історичний, релігійний, етнічний, економічний та незавершеність процесу становлення статусу та компетенції центральних органів державної влади й низький рівень внутрішнього кооперування виробництва окремих територій в межах України на тлі переважно односторонньої зовнішньої спрямованості господарських зв’язків, особливо сходу та півдня України на росію. Опосередковано сюди можемо віднести й мовну своєрідність реґіонів, оскільки цю проблему вважаємо більш заполітизованою, аніж її реальний вплив на відцентрові тенденції.
Загалом виходить, що сепаратистські практики в Україні у роки незалежності не є наслідком діяльності потужних реґіональних рухів чи організацій, які б спиралися на суттєву підтримку населення. Це, перш за все, інформаційні операції, покликані продемонструвати слабкість української державності, або ж стати засобом тиску на позицію центральної влади з боку частини реґіонального політичного істеблішменту та їх «ляльководів».
Найбільш гострий наголос на відцентрових тенденціях робили діячі з оточення В. Януковича та й загалом політики проросійського спрямування. За чотири роки президентства останнього на чільні посади в міністерствах і відомствах України, в тому числі силових, призначалися прямі аґенти російських спецслужб. Зокрема, на посаді Міністра оборони України перебували адмірал запасу М. Єжель, Д. Саламатін і П. Лебедєв, які повною мірою спричинилися до максимального зниження боєздатності Збройних сил України й майже повністю зруйнували їх логістику.
Така ж ситуація була із СБУ, де всі ключові посади займали особи, афілійовані із російськими спецслужбами. Відповідно, робота із нейтралізації відцентрових рухів не проводилася, навпаки – головною мішенню української державної безпеки стали саме українські патріоти та діячі націоналістичного руху. Про масштаби «злиття» вищих керманичів СБУ часів президентства В. Януковича із ФСБ може свідчити інформація начальника УСБУ у Львівській області генерал-майора В. Андрійчука, оприлюднена 16 лютого 2015 р.: протягом 2013 р. росія заохотила цінними подарунками 4 тис. працівників СБУ. Зокрема голова СБУ О. Якименко у грудні 2013-го був нагороджений іменною зброєю й медаллю «За взаємодію з ФСБ», а начальник контррозвідки СБУ отримав ті ж самі відзнаки й додатково російську медаль «За бойову співпрацю».
Відповідно, на початок військової аґресії рф проти України у 2014-му, тут склалася розвинена мережа «п’ятої колони»: складна, неоднорідна й розгалужена. Головна ставка російського керівництва робилася на Автономну Республіку Крим та 8 областей сходу й півдня України: Донецьку, Луганську, Харківську, Одеську, Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську й Миколаївську.
Головним «політичним леґітимізатором» анексії росією Автономної республіки Крим стала партія «рускоє єдінство», яку очолював майбутній псевдоголова кримського уряду С. Аксьонов. Цікаво, що у 2010 р. на виборах до Верховної Ради Криму ця партія набрала лише трохи більше 4% голосів. Зауважимо, що створено цю партію було у 2008 р. в результаті злиття проросійських організацій, таких як російська громада Криму (С. Цеков) та «Севастополь – Крим – росія». Двох представників останньої організації, В. Под’ячого та С. Клюєва у 2011 р. було засуджено до 3-х років умовно за посягання на територіальну цілісність України, оскільки у січні 2008 р. вони вимагали від парламенту автономії ухвалення рішення про приєднання до росії.
Найвідомішими в сучасній історії України проявами реґіонального сепаратизму була популярна на початку 1990-х рр. серед частини суспільно-політичних діячів Донеччини ідея відродження «Донецько-Криворізької республіки», що незначний час існувала у 1918 р. Локомотиви сепаратистської ідеї апелювали до наступних чинників:
а) переважна російськомовність населення областей, що мали ввійти до «Донецько-Криворізької республіки»;
б) значний рівень урбанізації цієї території України;
в) високий економічний потенціал;
г) підвищена етнічна строкатість реґіону.
«Донецько-Криворізька республіка» у разі її утворення могла б ментально тяжіти до росії.
Загалом, сепаратистські тенденції на Донеччині з’являються ще на початку 1990 рр. і в процесі свого розвитку спричиняються до переплетіння діяльності як окремих громадських організацій та рухів, так і політичного керівництва реґіону. Можемо виокремити основні етапи цього «великого шляху»:
- «Федеративно-земельний устрій», В. Чупрун: ідея федералізації України та надання Донбасу значної господарсько-економічної самостійності. Локомотиви – «червоні директори» В. Ландик та Ю. Звягільський, а рупором став один з лідерів шахтарського руху Ю. Болдирєв, якого спочатку роблять депутатом Верховної Ради, а потім і заступником.
12 листопада 1992 р. на сесії Донецької обласної ради її головою був обраний В. Чупрун, з постаттю якого й асоціюється політичне зародження сепаратизму у реґіоні. До речі, саме за його сприяння у 1993 р. в Донецькій області було проведено з’їзд забороненої Компартії, і вона відновила свою діяльність. У лютому 1993 р. В. Чупрун у інтерв’ю відверто заявив: «Давно ведуться розмови про федералізацію. На жаль, крім слів, ми далеко не просунулися. Багато цивілізованих держав з урахуванням своєї специфіки вже давно пішли цим шляхом. Ми вивчаємо досвід Німеччини, Швейцарії, США. Взяли все, на наш погляд, прийнятне для нас. Порадили внести офіційну статтю в проект Конституції країни. Ми пропонуємо, якщо розглядати схематично, федералізацію управління економікою і систему формування реґіонального ринку… Реґіони зобов’язані мати внутрішню і зовнішню самостійність. Самостійність реґіонів зміцнить державу».
У 1993 р. відбулася перша спроба примусу офіційного Києва до федералізації України. Зокрема, через політичні рішення реґіональних органів влади та шахтарський страйк, спровокований «червоними директорами» (157 шахт і 17 шахтобудівних управлінь). Тоді на шляху ідей сепаратизму повстала Незалежна профспілка гірняків України, керована О. Мрілем. Однак, місцеві політичні еліти не припинили сепаратистської діяльності й далі розхитували реґіон, проводили досить неоднозначні опитування (завуальовані референдуми про федералізацію та права російської мови). Лише з обранням на посаду Президента України Л. Кучми й встановлення чіткого централізованого управління державою, перші сепаратистські наміри донецької політичної еліти вдалося загальмувати.
- «Інтернаціональний рух Донбасу».
Виник наприкінці існування ссср. Представники руху виступали за присвоєння російській мові статусу офіційної і державної, боролися проти «ревізії історії», виступали за збереження ссср, а після його розвалу – за зміцнення зв’язків з росією. Подібні «рухи» виникли під керівництвом КГБ, як противага набираючим силу на початку 1990 рр. національним рухам. Поруч із цим й українська філія «Інституту країн СНГ» (В. Корнілов), який має відношення до російських спецслужб. Колишні «інтернаціоналісти» були активовані російською ФСБ під час подій Помаранчевої Революції 2004 р. й у 2014 р., під час Революції Гідності.
Організаційне оформлення «ІРД» відбулося 18 листопада 1990 р. На установчій конференції організації були присутні близько сотні осіб, які представляли сепаратистів з кількох міст Донецької області: Донецька, Макіївки, Єнакієвого, Ясинуватої, Красного Лиману та деяких інших міст. Конференція обрала Центральну Раду ІРД, до складу якої увійшли Д. Корнілов, В. Заблоцький, гірник шахти імені Челюскінців В. Хомутов, вчителька донецької середньої школи № 72 О. Маринцова, В. Корнілов, шахтар Є. Маслов та І. Сичов.
8 жовтня 1991 р. членами «Інтерруху» на мітинґу було піднято сепаратистський «червоно-синьо-чорний триколор», за однією з версій, таким був прапор «Донецько-криворізької Республіки» (1918 р.).
- «Рух за відродження Донбасу» та Слов’янська партія.
Керівником «Руху за відродження Донбасу» був проросійських політик українофоб О. Базилюк. У 1992 р. він став одним з засновників проросійської політичної сили в Україні – Слов’янської партії, яка об’єднала у своїх лавах низку реґіональних організацій українофобського характеру: «Вітчизняний форум» (Запоріжжя і Миколаїв), «Рух за відродження Донбасу» й «Інтеррух Донбасу» (Донецьк), рух «Демократичний Донбас» (Луганськ), «Громадський форум» (Київ), «Рух Демократичних реформ», «За Союз» і «Вибори-89» (Харків). Спочатку партія мала назву «Громадянський конґрес України» й мала 3 співголови: О. Базилюк (Донецьк), В. Мещеряков (Харків) і В. Терехов (Крим). У 1995 р. до її складу влилася Республіканська партія Криму на чолі з С. Цековим, тогочасним головою Верховної Ради АРК. У 1996 р. партія ініціювала створення Конґресу російських організацій України (КРО). Від 1998 р. – змінила назву на «Слов’янську партію». Основна риторика партії – українофобія; надання російській мові статусу другої державної; інтеґрація України, росії та білорусі; пропаґанда федералізації України.
- Донецька мафія.
Окремий «внесок» у розвиток сепаратистських тенденцій на Донеччині вклала кримінальна еліта реґіону, яка фактично у 1990-ті рр. встановила економічний, а потім і політичний контроль над Донецькою областю. У другій половині 1990 рр. спецслужби рф руками бандитів ними ж створеного організованого злочинного угруповання (ОЗУ) «Люкс» займалися «зачисткою» Донбасу від незговірливих бізнесменів. Фактично, негласна окупація Донбасу росією з допомогою ОЗУ «Люкс» була першою масштабною спецоперацією росії проти України. Створивши таким чином на Донбасі плацдарм, рф отримала можливість офіційного фінансування своєї «п’ятої колони» в Україні та просування її у вищі ешелони української влади. Як результат – до «бойового крила» ОЗУ «Люкс» додалося «крило політичне» – Партія реґіонів. Потім була «зачистка» політичного простору під кандидата від рф на президента України В. Януковича. Зокрема, саме із цим пов’язують вбивство одного з його політконкурентів Є. Кушнарьова.
- Партія реґіонів
У листопаді 2000 р. на об’єднавчому з’їзді п’яти партій (Партії Труда, Партії Солідарності, Красивої Партії, Партії Пенсіонерів і Партії Відродження) В. Рибак провів установчий з’їзд, й організували одну партію з назвою «Трудова Солідарність», яка в березні 2001 р. була перейменована в Партію реґіонів. З 2001 р. на Донеччині (та й Луганщині) з’явилося об’єднане проросійське політичне партійне керівництво. Перед партією ставилися політичні завдання подібні неформальному політичному руху «Інтеррух Донбасу», але без відвертого проросійського шовінізму.
За часів перебування В. Януковича на посаді голови Донецької обласної державної адміністрації відбувається зближення місцевих кримінальних угруповань й реґіональної політичної еліти, які об’єднують свої зусилля для взяття під контроль всієї Донецької області. Політична сила «Партія реґіонів» поступово займає провідну роль на полі діяльності проросійських сил та рухів, акумулуючи федералістські та реґіоналістські гасла південно-східних реґіонів України.
Серед найбільш «одіозних» сепаратистських організацій північного сходу України вирізнявся харківський «Оплот», який позиціонував себе як спортивний клуб. Ця організація підтримувала тісні зв’язки із російським неонацистським рухом РНЄ («Рускоє национальноє єдінство»). До речі, серед членів РНЄ був й маріонетковий «народний губернатор ДНР» П. Губарєв. «Оплот» брав участь у створенні «Українського фронту», на засіданні якого у Харкові вже втікач В. Янукович у 2014 р. мав оголосити про відділення південно-східних областей України й утворення автономної держави (чого так і не сталося). Сам «Український фронт» був досить «цікавим» утворенням, серед ключових фігур якого згадувалися М. Добкін (на той час – голова Харківської ОДА), Г. Кернес, О. Царьов та Д. Святаш. Фактично, ініціатором створення «фронту» стала Партія реґіонів, а до діяльності, окрім «Оплоту», ще долучилися «Український вибір» В. Медведчука, байкерський клуб «Нічні вовки» (рос. – «Ночные волки»), фонд «Пєрєсвєт», Об’єднання ветеранів війни у Афганістані та громадянське об’єднання донських козаків (Союз козаків Області війська донського). Всецілу підтримку проросійським сепаратистам висловила Компартія України та особисто її лідер П. Симоненко.
На початку української незалежності заявив про себе й закарпатський «русинський» сепаратизм. На відміну від донецько-криворізького, цей вид сепаратизму базувався на двох позиціях:
- На спробі довести мовно-культурну та історичну окремішність «підкарпатських русинів» від українців;
- На географічному розташуванні (саме район, довкола якого мало початися будівництво «Підкарпатської Русі», є географічним центром Європи).
Брак потужної сировинної бази та великої промисловості, на думку лідерів русинських сепаратистів, повинен був компенсуватися туристичною галуззю та ймовірним зацікавленням реґіоном із боку іноземних держав, зокрема як ідеальним місцем для розміщення військових баз.
За даними перепису 2001 р., 10 тис. жителів Закарпаття (0,8% від населення області) назвали себе русинами. В реґіоні існують організації, які називають себе русинськими, виходять газети та журнали, а також книжки «русинською мовою» (суміш російської, церковнослов’янської та закарпатських діалектів української мови).
У 2008 р. т. зв. Другий європейський конґрес підкарпатських русинів проголосив створення республіки «Подкарпатська Русь» й оголосив ультиматум Закарпатській обласній раді з вимогами автономії. Після цього священник УПЦ МП Д. Сидор у Мінську проголосив незалежність «республіки Подкарпатська Русь». Наступний етап активізації русинського питання відбувається від початку російсько-української війни 2014 р. У 2015 р. російські ЗМІ писали, що русини звернулися до парламентів Чехії, Словаччини та Угорщини й ряду європейських інституцій, щоб вони домоглися від офіційного Києва визнання автономного статусу вже всього Закарпаття.
У матеріалах 2010 р., які були присвячені місцевим виборам на території Закарпатської області, зазначалося, що у списку партії «Опозиційна платформа – За життя» до Ужгородської міської ради присутній настоятель місцевого кафедрального собору упц мп. Сидор – відомий сепаратист. Крім того, передвиборча програма партії містила пункт щодо «створення кафедри русинської мови та літератури на базі Ужгородського національного університету».
У 2017 р. про фінансування рф проєкту «Закарпатський край», що пропаґує ідеологію проросійського русинства заявив голова СБУ В. Грицак: «Росія змінила тактику, вони почали фінансувати політичну активність в нашій державі. Одна з цілей – прихована федералізація».
Разом із тим, русинство – не єдина загроза на Закарпатті. Ще у 2017 р. українські та європейські політики звернули увагу на політику уряду Угорщини на території Закарпатської області. У населених пунктах, де проживає угорська етнічна меншина часто із візитами перебували керівники Угорщини. Крім того, угорськомовному населенню офіційний Будапешт надає безвідсоткові кредити та ґранти. Все це відбувається на фоні систематичних заяв про автономію угорців Закарпаття. Зокрема, прем’єр-міністр Орбан говорив, що «угорці, які живуть у Карпатському реґіоні, мають право на подвійне громадянство, на право національної спільноти й на автономію».
Попри те, що офіційно, на рівні влади Угорщини, мова про територіальні претензії не ведеться, однак всупереч українському законодавству, на території Закарпатської області масово роздавали угорські паспорти. До чого призвели подібні дії рф на території Донецької та Луганської областей вже загальновідомо. Від 2012 р. угорські паспорти вже отримали близько 100 тис. жителів Закарпаття, не виключаючи й владні кола. Зокрема, станом на 2017 р. було відомо про такі дії стосовно депутата Ужгородської районної ради М. Ветровської, депутатів Виноградівської районної ради А. Горонді та К. Кірелл. Згідно з процедурою, усі ці депутати мали б скласти присягу на вірність Угорщині.
Варто зауважити, що проросійські медіа, які раніше «розганяли» русинську тему на Закарпатті, від 2014-2015 рр. переключилися на «угорську автономію».
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
