Читаючи біографічні твори про тих, чи інших історичних осіб, як правило зустрічаєшся з гіперболізацією характеру тої чи іншої особи.
Насправді історичні особи – це звичайні люди з притаманними усім людям рисами, недоліками, варіянтами способів мислення, просто вони опинились у потрібному місці в історичний момент. А може, й в непотрібному, і для нації краще було б, якби вони не опинялись, але ось так сталося, і ми вивчаємо діяння і аналізуємо, що вони робили так, а що – не так.
В період Визвольних Змагань початку минулого століття таких історичних осіб було не менше сотні. Члени Центральної Ради і Директорії, генерали армій УНР і ЗУНР, повстанські отамани, письменники і просто політики, які написали мемуари. Всі пишуть, як було правильно боротися за державу, але коли справа доходить до питання «чому ж не вийшло» – відповіді катма. Ну, були окремі помилки окремих генералів, бракувало трохи війська, але загалом всі боролись, а от результат негативний.
Євген Коновалець, 135-та річниця від народження якого оце надходить, розлогих мемуарів не залишив, мабуть, тому, що не бачив користі від життя минулим. Він жив майбутнім, життя бачив як місію, а мемуари – це ж по суті визнання, що місія життя закінчилась. Його погляди краще вивчати по листах до однодумців, і там він більше пише про майбутнє, а не минуле. Його відрізняло від сучасників розуміння суспільних процесів, тому його праця принесла такі значні історичні результати.
Суспільство є дуже інерційною структурою. Щоб закорінити в ньому нематеріяльну ідею (наприклад, державність нації) потрібно не менше покоління. Романтики, які хочуть все і зараз, впираються у цю властивість суспільства і зразу згасають. Кажуть, що народ неправильний, і з ним нічого не можна зробити. Ось ми пішли підіймати повстання, а народ не повстав. Неправильний у нас народ. Коновалець виходив з внутрішньої настанови, що народ є такий, як є, і іншого народу він для досягнення державності не має. А значить, треба змінювати народ, а це і розбудова суспільних структур, і впровадження в суспільство правильних ідей. І це робота, на яку може не вистачити людського життя. Але якщо суспільство прийме ідеї, то інерцію його руху матеріяльними чинниками не так просто зупинити, знову будуть потрібні покоління.
Зі структурами після поразки було більш-менш зрозуміло. В Галичині, куди Коновалець повернувся після розформування Осадного корпусу Січових Стрільців, до війни існував Пласт, який виховав багато примітних учасників Визвольних змагань. Цю структуру відновили і надалі нею займався полковник Іван Чмола. Для українських дітей це була модна тусовка, а щоб туди потрапити, треба було здавати екзамени. Вихованням займалися ветерани війни, так що з національною роботою там усе було в порядку. На підбольшевицькій Україні ситуація була інша, там «контрреволюцію» зрізали під корінь, але національний імпульс Визвольних змагань був таким сильним, що просочився у комуністичні структури, і москва, щоб не випустити ситуацію з-під контролю, мусила протягом десятиліття готувати операцію ліквідації «комуністів-націоналістів».
Але структура без ідеї це як тіло без голови. Здатне на конвульсивні рухи, але ніяк не цілеспрамований рух до мети. За великим рахунком, це важливіше, ніж структура, бо якщо є ідея, то структури наростуть. Визвольні змагання показали, що з ідеологією в борців за державу було скрутно. Мало того, що модель держави, за яку вони боролись, була різна для різних людей (в національній державі повинні бути різні погляди, інакше не буде народовладдя і суспільство тоталітарним шляхом прийде до катастрофи). Не було розуміння, що без держави різноманіття поглядів не працює, окупант знищить їх носіїв і залишить можливість дискутувати в еміграції, яка держава краща. Отамани взагалі воювали проти центральної держави, і зрозуміли свою помилку тільки перед розстрілом, коли прийшов ворог і кинув їх у Лук’янівську в’язницю.
Цю проблему Коновалець вирішував тими підручними засобами, які мав доступними. Був Дмитро Донцов, який був талановитим публіцистом. Коновалець знайшов спосіб запрягти Донцова до цієї роботи. До війни у Львові виходив «Літературно-Науковий Вісник», якого редагували визначні інтелектуали, серед них Іван Франко. Галичани не були прихильні до Донцова, але Коновалець мав гроші на видання «Вісника», які він отримав від канадської громади. Це вирішило питання, і те, що ми сьогодні маємо саме такого Донцова – результат рішення Коновальця, публіцист Донцов виробився саме як редактор «Вісника».
Чи це вирішило завдання, які ставив перед собою Коновалець для досягнення мети – визволення України? Ні. Бо для досягнення цієї мети треба мати організований рух, об’єднаний структурованою ідеологією націоналізму. Через десять років після початку роботи з молоддю в Пласті він підійшов до справи створення організованого руху. Діти підросли, стали студентами, і традиційно почали створювати підпільні студентські гуртки, які ставили перед собою мету – визволення України. Роль Донцова виявилась безцінною: його дискусійні статті будили думку молодих націоналістів, і саме завдяки йому вони розробляли цілісну концепцію ідеології українського націоналізму.
На той час українці вже добре знали про Українську Військову Організацію, яка будувалася з ветеранів війни і видавала свої підпільні видання, в яких несла визвольну ідею в маси. Так логічно зі структур, об’єднаних спільною ідеєю, була заснована Організація Українських Націоналістів. Вона не зразу запрацювала так, як хотілось би Коновальцю, але він протягом кількох років вніс необхідні зміни (а деякі зміни відбулися природнім шляхом, бо історичний процес вже пішов, і він сильніший від волюнтаристичних бажань окремих осіб). Головне – він правильно спланував процес, вчасно вносив корективи, підбирав людей, готових працювати з вірою для ідеї, а не для грошей, і сам працював з вірою в те, що місія здобути Незалежність буде виконана. Його організаційне псевдо було «Віра». Він знав, що віра в ідею неодмінно матеріялізується в суспільстві, не швидко, але матеріялізується. Потрібні лише люди, готові жити для цієї ідеї. Тоді історичний процес ламає всіх шкурників і колаборантів, вони не розуміють, чому не виходить цьому протидіяти. Ідея перемагає. Ціною життів тих, хто для цієї ідеї жив. Також і ціною життя Коновальця. Через 53 роки після його смерті. Але через 88 років після його смерті ми певні, що історія програних Визвольних змагань минулого століття сьогодні не повториться.
Оце і є внесок Коновальця в історію України.
