Юрій Щур
Наприкінці жовтня поточного року в парламенті Канади, в комітеті національної безпеки та оборони відбулися слухання щодо впливу російської дезінформації на канадській інформаційний простір. Тоді колишній міністр та відомий політик від опозиційної Консервативної партії Кріс Александер звинуватив провідного журналіста видання «Ottawa Citizen» Девіда Пульєзе (David Pugliese) у роботі на совєтські, а ймовірно також і на російські спецслужби. Як доказ своїх слів політик представив документи КГБ, які свідчать, що загаданий журналіст стояв на обліку у совєтських спецслужб з 1984 року і мав псевдонім «Стюарт».
Досвід роботи із розсекреченими документами з архівів КГБ дає підстави стверджувати, що павутиння совєтської (а далі й російської) пропаґанди та дезінформації оповило увесь цивілізований світ. На таку роботу совєти ресурсів не жалкували. Канада тут не те що не виняток, а один із ключових напрямків. Не в останню чергу через наявність тут значної української діаспори, представники якої мали вплив на внутрішню та зовнішню політику країни.
Для проведення подібної діяльності не завжди була необхідність залучати існуючих аґентів, або ж вербувати нових. Досить часто для цієї ролі використовувалися українці Канади, які були прихильниками соціалістичних ідей. На превеликий жаль, вони не усвідомлювали, що соціалізм в ссср – лише ширма для великоросійського шовінізму та імперіалізму й досить далекий від того вчення, що вони сповідували.
У нашому розпорядженні є кілька документів МГБ, датовані другою половиною 1940-х років. Це аналітичні й доповідні про перебування канадських українців на території совєтського союзу й роботу, яку виконали совєтські спецслужби у зв’язку із цим.
У листопаді 1946 року від МГБ УССР на адресу керівництва державної безпеки у москві було надіслано спеціальне повідомлення про перебування на території України кореспондента канадських газет Петра Прокопчака. Простенький пошук у мережі інтернет надає нам біографічні дані цього журналіста: народився у селі Вапенне на Галичині. На початку Першої світової війни, у 1915році, навчався у Ростові-на-Дону в росії. До Канади потрапив у 1926 році, працював шахтарем й був активним у робітничому русі. Від 1933 був редактором журналу «Робітниця», за два роки – газети «Українські робітничі вісті», пізніше – «Народної газети». Прокопчак був одним із керівників товариства «Український робітничо-фермерський дім» (м. Вінніпеґ), генеральним секретарем Бюро українських масових організацій у Канаді. Під час Другої світової війни, після закриття товариства та українських газет, у 1940-1942 роках був ув’язнений за «революційну діяльність». Після звільнення працював у редакції газети «Українське життя» (Торонто). Від 1946-го був генеральним секретарем Товариства об’єднаних українських канадців, водночас й членом Ради директорів Робітничого допомогового товариства та Канадської національної ради прихильників миру. З біографії вже стає зрозуміло, що журналіст Прокопчак був більш ніж прихильником комуністичного руху, а відповідно особою лояльною відносно совєтського союзу.
Виходячи із тексту документу МГБ, Прокопчак на території УССР мав «класичну» програму для відвідування іноземних гостей. У Києві він відвідував історичні пам’ятки столиці, парки й музеї, театри, кіностудію, дім народного мистецтва й Будинок письменників. Тобто, місця показового ладу й порядку, що мали символізувати красу й велич комуністичного ладу. Далі – більше. «Простого» журналіста запросили на зустрічі із першими особами в УССР: керівником Ради Міністрів Хрущовим та його заступником Бажаном, секретарем ЦК КП(б)У Литвином, Міністром кінематографії Воскобойником, Міністром освіти Тичиною, академіками Палладіним, Гришком, Белецьким й Копицею, а також відповідальними працівниками ЦК КП(б)У, Міністерства іноземних справ, письменниками, художниками, артистами й композиторами. Відвідав сесію Верховного Совєта УССР.
Попри те, що гість з Канади мав величезну ступінь довіри (а як інакше пояснити, що він мав доступ до керівництва УССР), його пересування в УССР відслідковувалося через аґентів та інформаторів совєтських спецслужб. Вони й фіксували, що саме цікавило журналіста та про що він мав розмови й з ким вони відбувалися. Загалом, теми розмов були досить неполітичним й точно не містили економічних таємниць. Прокопчака цікавили наслідки війни та нацистської окупації, процеси відбудови, матеріальне та культурне життя тощо. Прохав він, між іншим, поглиблювати зв’язки УССР із українцями в Канаді. Зокрема, й задля цього хотів отримати якомога більше різних матеріалів для своєї «проґресивної» роботи. Ці відфільтровані совєтськими спецслужбами фото та друковані матеріали мали показати ссср як найкращу модель життя для «простого народу». В сучасному світі це б назвали фейками.
Один з інформаторів МГБ, з яким спілкувався Прокопчак, занотував для звіту й критичне зауваження щодо мови у столиці: «у Києві мало чутно української мови й цю обставину можуть використати в антисовєтській аґітації українські націоналісти, зокрема з делеґацій канадських українців, що планують приїхати до України». Так ніби це націоналісти винні у тотальній русифікації на території УССР… Загалом, під час свого візиту журналіст-комуніст неодноразово виголошував критику й засудження дій українських націоналістів. Як закордоном, так і тих, хто на українських землях зі зброєю в руках виборювали незалежність.
Ще одна обставина привертає увагу. Де б не перебував Прокопчак, а об’їздив він чимало (Київ, Львів, Борислав, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Харків, Запоріжжя та Одеса), він постійно розповідав як чудово живуть українці в УССР і як морально (не фінансово, до речі) бідують українці в Канаді. Мовляв, не мають жодних умов для національного розвитку. Не ідеалізуючи життя канадських українців у першій половині ХХ століття, все ж вважаємо недоречним порівнювати свободи і можливості українців демократичного суспільства та совєтської тиранії. Сам же Прокопчак кількаразово говорив, що дуже хотів би жити в СССР. Проте, повернувся до Канади, де й жив до смерті у 1981 році. Жив, ретранслюючи совєтські наративи, можливо й щиро вірив у них.
Весною 1947 року на території УССР перебував ще один канадець українського походження Матвій Шатульський. Із спеціальних повідомлень МГБ дізнаємося, що він також відвідував «топові» для показів іноземцям міста, зокрема Харків, Запоріжжя, Одесу, Донецьк. Про цього діяча нам відомо, що він мав просовєтські погляди й цілковито заперечував саму можливість Голодомору 1932-1933 років в України. Хоч він й відвідав УССР під час третього штучного совєтського голоду 1946-1947 років, однак навряд чи бачив голодуючих. У «проблемні» реґіони закордонних гостей не возили, аби не псувати загальну картинку «всецілого благодентства».
Очевидним є те, що саме про Совєтський Союз розповідав Шатульський у Канаді. І яку картину змальовував місцевим українцям. Паралельно проводячи боротьбу проти українського визвольного руху, зокрема й на еміґрації. Зауважимо тут, що для декого його постать асоціюється перш за все з процесами вшанування Тараса Шевченка, як в Україні, так і закордоном. Однак навіть побіжно поглянувши на діяльність канадських прихильників совєтського союзу стає зрозумілим, що постаттю Шевченка вони прикривалися, мов ширмою, знаючи популярність великого поета серед українців. І саме через постать поета намагалися популяризувати ідею «великої культури великого російського народу».
Значно ширше у документах МГБ було розписано перебування на території УССР об’єднаної американо-канадської делеґації комуністів у складі генерального секретаря ліґи американських українців Михайла Ракочі та членів Крайового комітету товариства об’єднаних українців у Канаді Петра Кравчука й Василя Тересьо. Останній, до речі, влучно підсумував мету їхнього приїзду й старань совєтських організаторів «ґастролей»: «Я бачив як багато робиться для того, щоб перевиховати “галицьке” й зробити із цих забитих людей совєтських повноцінних громадян. Це для мене є вирішальним. Повернуся до Канади, розкажу українським еміґрантам про совєтські реалії усю правду». Для совєтської влади саме Тересьо був важливим, оскільки він був народжений вже у Канаді і був представником молодшого покоління українців, за вплив на яких і боролися комуністи. Сам же автор вислову не знав, та й не міг знати, що «усю правду» про себе совєти ні йому, ні іншим іноземцям не показували, навіть членам комуністичних партій.
Сам же візит іноземних комуністів було організовано досить шаблонно: відвідування еталонних об’єктів у Києві та Львові, а також відвідування індустріальних реґіонів (Харків, Одеса, Дніпро, Запоріжжя) та західноукраїнських областей. В умовах ведення боротьби збройного підпілля ОУН та відділів УПА й очікування початку війни між західними демократіями й ссср голоси з-за кордону, які вихваляли совєтський устрій та нищівно критикували політику урядів США та Канади, не додавали бонусів пропаґанді визвольного руху. Серед іншого, совєтська пропаґанда використала той факт, що брат Кравчука був заарештований саме як учасник націоналістичного руху й відбував на той час присуд. Цей факт, засудження за антисовєтський злочин, канадський гість підтримав і засудив діяльність брата.
Цікаво, що попри доведену лояльність гостей, вони все одно були обставлені аґентами та інформаторами совєтських спецслужб. Останні на початку лютого 1948 року зазначили, що підозрілих зав’язків усіх трьох на території УССР виявлено не було. Провокаційних розмов не проводили, не шпигували, не пліткували. Програму мінімум виконали, побачили те, що мали побачити, розповіли й почули те, що мали розповісти й почути. Очевидно, для закріплення успіху, Кравчук затримався на території УССР довше, оскільки був зарахований слухачем вищої партійної школи згідно з рішенням ЦК Компартії.
Це лише кілька замальовок того, як спільними зусиллями комуністів з ссср та Канади спотворювалося світосприйняття життя в обох країнах по різні сторони океану. Зараз не ведемо мову про прямих аґентів совєтських спецслужб. Не завжди була потреба аґентурити ту чи іншу особу для проведення необхідної діяльності. Інколи достатньо було задурманити їй свідомість спеціально підібраними картинками «щасливого життя».
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
