Його життя було сповнене таких драм і випробувань, яких і ворогові не побажаєш. Можливо, хтось інший уже й не вибрався б із того лабіринту, в якому волею долі опинився Йосиф Сліпий, а йому вдалося. Якась невидима нитка Аріадни щоразу виводила його із, здавалось би, безпросвітної теміні на денне світло. Ніби спеціально доводячи, що сила віри – безмежна, а сила духу – незламна.

З ДИТИНОЮ НА РУКАХ – ДО ЗАРВАНИЦЬКОЇ БОГОРОДИЦІ

… Він зачинив за собою двері батьківської хати і попрошкував засніженою стежкою. Мороз рум’янив щоки, віхола “залізала” в кишені, ніби шукаючи там щось їстівне, а поскрипування під ногами нагадувало звуки старого зламаного органу. Кремезний чоловік ще раз озирнувся, немов намагаючись краще запам’ятати обриси рідного дому, що залишився позаду. Йому так хотілося б залишитися бодай ще на день-другий, але нагальні справи не дозволяли. Треба було конче їхати до Львова…

Майбутній кардинал і Патріарх за кожної нагоди старався вирватися на малу батьківщину – в село з незвичною назвою Заздрість, що на Тернопільщині. Тут, 17 лютого 1892 року, на світ з’явився хлопчик, якого нарекли Йосифом. “Це була велика сім’я з восьми дітей, – розповідає Ukrainian People Ірина Іванкович, директор Центру дослідження спадщини Патріарха Й. Сліпого (США). – Родина належала до поважаних (батько був війтом), заможних і освічених. А головне – з дуже правильними пріоритетами виховання в духовності та в національній свідомості”.

Найменший син Івана і Анастасії ріс допитливим, кмітливим, жвавим, але час від часу мав клопоти зі здоров’ям. Відомо, що у ранньому віці він серйозно занедужав. На лікарів надії було мало, тому батьки вирушили з дитиною на руках до Зарваницької Богородиці. Після молитви перед чудотворною іконою Йосиф одужав. На радість тата і мами, а також сестер та братів. До речі, один із них – Роман – став для Сліпого першим вчителем. Купив абетку та вирішив ознайомити з нею малого. У результаті той уже в п’ять рочків умів читати!

Опісля і в школі, і в гімназії відзначали, що цей учень із темно-синіми очима й чорним, мов смола волоссям, був напрочуд беручкий до знань. На відміну від однолітків, котрі тільки й думали про копаний м’яч, його не треба було особливо мотивувати і, тим паче, змушувати до навчання. Що в дитячі роки, що у старшому віці, коли треба було обирати стежку в житті. Випадково чи ні, але перша зустріч з Андреєм Шептицьким відбулася ще коли Йосиф Сліпий був… гімназистом.

“Тоді митрополит здійснював візит до Тернополя, в рамках якого завітав до учнівської молоді, – каже Ukrainian People Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ (Львів). – Під час спілкування він ставив присутнім складні богословські питання. На одне з них – дуже й дуже важливе – Йосиф зумів відповісти. Згодом, коли юнак вступав до семінарії, на іспитах Шептицький поставив йому те ж питання. Тобто владика Андрей уже тоді зауважив цього здібного, працьовитого та обдарованого хлопця…”

Звісно, ніхто й подумати не міг, що мине “надцять” років і Йосиф Сліпий стане ректором духовної семінарії, в якій колись вчився (оце зиґзаґ долі!), а потім очолить богословську академію. Коли ж Андрея Шептицького в 1944 році не стане, посяде його місце. До речі, висвячення на єпископа було проведено заздалегідь – ще 1939-го – й цілком таємно. Адже радянська влада, що прийшла на Західну Україну, занесла над Церквою дамоклів меч. І лише вичікувала слушного моменту, щоб його опустити.

“ОСОБЛИВО ДОШКУЛЯЛИ “МАЛОЛЄТКИ”

Такий момент настав зовсім скоро – весною 1945 року. Хвиля червоного терору накрила духовну еліту Західної України. Серед тих, хто потрапив до рук НКВС, був і Йосиф Сліпий. В один момент його життя перетворилося на пекло: наступні майже двадцять літ (якщо бути точним – вісімнадцять) він проведе у таборах та на засланні.

“Йосифа Сліпого засуджували декілька разів, – мовить Ірина Іванкович. – Перший – 1946 року, другий – 1953-го, третій – 1957-го… Звинувачували насамперед у буржуазно-націоналістичній підривній роботі, зв’язках із Ватиканом та опорі совєтському режимові… Побоюючись його авторитету і впливу на людей, постійно етапували. Сибір, Заполяр’я, Мордовія, Красноярський край, тобто географія надзвичайно широка”.

“Ці етапи були страшенно виснажливими, – додає Олег Турій. – Адже дуже часто ув’язнених перевозили в товарних вагонах, до того ж – із кримінальними злочинцями. У спогадах Йосиф Сліпий згадує, як його і обкрадали, і знущалися, і обпльовували. Особливо дошкульними були, як він писав, “малолєткі”, котрих часто спеціально натравлювали. Тільки уявіть собі: людина, яка знала до десятка європейських мов, мала два докторати, широкий кругозір, опиняється у такому середовищі. Тим не менше він це все стоїчно переносив!”

Як і подальші випробування у таборі. Звісно, засуджені не сиділи, склавши руки, а гарували по-чорному. На лісоповалі, торфорозробці, каменоломнях та на інших фізично складних роботах. Візьміть до уваги, що це відбувалося за температури, що іноді сягала мінус сорок градусів! Тож хвороби і травми були постійними супутниками ув’язнених. Не оминули вони й предстоятеля  УГКЦ.

“У нього, скажімо, був перелом руки, – говорить Ірина Іванкович. – І коли він звернувся до лікаря, той відповів: “Іншим ламають ребра, а вам зламали тільки руку”. Загалом у документах зафіксовано, що Йосиф Сліпий близько ста разів мав різного роду хвороби і не завжди йому надавали відповідну медичну допомогу. Наприклад, коли він вийшов з ув’язнення, то мав обморожені ноги, які досить довго лікував. Вони були такі посинілі, як довбоньки… Здоров’я підірвали не тільки важкі роботи та кліматичні умови, а й допити ще під час слідства, коли завдавали фізичних ушкоджень”.

Та навіть посеред того жаху Блаженніший намагався шукати довкола щось… прекрасне. Наприклад, милувався природою та її багатством, про що навіть писав у листах на Батьківщину. Згадав на засланні і про своє захоплення з дитячих років – вивчення рослин, і став збирати гербарії. До подиву інших “братів по нещастю”, які не могли збагнути, навіщо це робити?! Тим більше годі було шукати розуміння в колекціонуванні метеликів, жуків та інших комах. Можливо, такі прості речі – окрім віри, звісно – і допомогли митрополитові вижити.

До слова, ті, хто познайомився з Йосифом Сліпим “там”, у своїх спогадах потім відзначали, що він залишався комунікабельною людиною. Нерідко влаштовував імпровізовані лекції для ув’язнених на різні теми – від теологічних до світоглядних. А коли приходили посилки від рідних чи знайомих з України (оце була радість!), завжди ділився їх вмістом з іншими. Чай, цукор, сало й т. п. Дарував іншим і цигарки “Казбек”, які були в таборі на вагу золота.

“Коли ж надсилали родзинки, Йосиф Сліпий настоював їх на воді, отримуючи в той спосіб переброджене легке вино, – зазначає Олег Турій. – Потім використовував його, щоби відправляти богослужіння. Очевидно, робив це не публічно, а радше так приватно. Відомо навіть про кілька випадків, що він висвятив окремих осіб на священників…”

НЕВЖЕ ЙОГО ОТРУЇЛИ?

… І ось митрополит знову в потязі. Чутно, як “рахують” кілометри колеса вагонів, а в голові одна думка: куди, а головне – навіщо – його везуть? Виявилося, що дорога пролягла до столиці імперії. У Москві вже вирішили подальшу долю Йосифа Сліпого.

1963 рік. Щойно вдалося “загасити” Карибську кризу (на Заході її називали кубинською), яка ледь не призвела до ядерної війни між срср і США. Треба було “перезавантажувати” відносини між Кремлем та Білим домом. Відтак почастішали неформальні контакти між двома країнами. Опосередковано участь у цих перемовинах брав і Ватикан. На якомусь етапі, власне, постало питання про Йосифа Сліпого.

“До Хрущова було доведено прохання Папи Івана ХХІІІ звільнити митрополита. На що той відповів: “А він ще живий?!” Тобто Микита Сергійович дуже добре знав, хто такий Сліпий, бо арешти відбувалися якраз, коли він очолював компартію України. І зрештою, був поінформований про всю цю спецоперацію з ліквідації УГКЦ. Але надалі за долею її предстоятеля не дуже стежив, адже вважав, що людина у 70 років після тих випробувань, тих лихоліть, які випали на її долю в ув’язненні, або справді померла, або в такому стані, що, напевно, недієздатна. Тому для Хрущова це була досить гарна нагода зробити жест “доброї волі” й показати, що він йде на певні, так би мовити, поступки чи прохання Заходу і, зокрема, Ватикану”, – зазначає проректор УКУ.

Кремль погодився дати волю Йосифу Сліпому, але про повернення в Україну не могло бути й мови. Ба більше – митрополит мав полишити срср. Назавжди! Звичайно, Блаженніший був не в захваті від такого рішення (це м’яко кажучи), але іншого варіанту не існувало. Його знову посадили в поїзд, та відправили за кордон. Тішив себе думкою, що наостанок бодай з вікна побачить рідні краєвиди, але… Маршрут пролягав не через Західну Україну, а через Білорусь.

А вже 9 лютого – незадовго до свого дня народження – Йосиф Сліпий прибув до Італії. Його “сховали” від допитливих очей у монастирі поблизу Рима. Треба було щонайменше відійти після довгої дороги та перевести подих на новому місці. На жаль, відразу після приїзду він досить сильно захворів. За словами Олега Турія, з’явились чутки, що митрополита, можливо, отруїли. На щастя, підозри не підтвердилися. Це виявилось просто виснаження організму. Тож незабаром владика одужав та зміг не просто взяти участь у Другому Ватиканському соборі, а виступити з 20-хвилинною промовою.

У подальшому здоров’я не підводило главу УГКЦ, тож він розпочав дуже активну діяльність. Дивуючи багатьох людей, які не сподівалися на такий обсяг, розмах і масштаб. Перші два декрети Йосифа Сліпого були присвячені заснуванню Українського католицького університету ім. св. Климента Папи, а також зведенню собору святої Софії в Римі. Останній постав за два роки – восени 1969-го – і став не тільки ще однією окрасою італійської столиці, а що важливо – осередком духовного та культурного життя українців.

Цікаво, в якому ритмі точилося життя Йосифа Сліпого? “Щоденного графіка, такого чіткого, не зафіксовано, – ділиться д-р Ірина Іванкович. – Проте відомо, що він вставав надзвичайно рано – зі сходом сонця. Завжди була молитва, божественна літургія, а пізніше різні справи. Візити, зустрічі, перемовини. Зрештою, господарчі та юридичні справи. Як не з будівництвом собору св. Софії, то з поверненням храму свв. мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці… Одне слово, у Йосифа Сліпого були дуже насичені дні. Надзвичайно. Тобто він вів досить бурхливе життя як на людину, котра в такому досить поважному віці надолужувала втрачених вісімнадцять років в ув’язненні”.

Окрема і широка тема – пастирські візити. Йосиф Сліпий невтомно подорожував країнами та континентами, щоб зустрітися з вірними УГКЦ. Їхав чи летів туди, де були українці. Дістався навіть до Австралії, Аргентини, Колумбії. Звичайно, не раз відвідував США. Філадельфія, Нью-Йорк, Чикаго, Стенфорд та інші міста. А 1976 року мав навіть зустріч у Вашингтоні з президентом Джеральдом Фордом.

“Йосифа Сліпого приймали як людину, котра представляє інтереси українців, не тільки перші особи Сполучених Штатів, а й Канади, Австралії та інших країн, – каже Олег Турій, кандидат історичних наук. – Фактично він виконував ту місію, якою не займалась влада радянської України. Іншими словами – став свого роду репрезентантом, навіть можемо сказати етнархом, неіснуючої держави… І це також можна зарахувати до переліку найвидатніших здобутків Йосифа Сліпого”.

“ЦЕ БУЛА ЛЮДИНА ТВЕРДОГО ХАРАКТЕРУ і М’ЯКОГО СЕРЦЯ”

… На “вічне місто” опустилась ніч. Позаду був ще один день. Перебираючи його події, він залишився задоволений. Вдалося зробити навіть більше, ніж сподівався. Завтра було заплановано не менше справ, тож треба було бодай трохи виспатися. Ось уже й місяць заглядає у вікно.

Працездатності Йосифа Сліпого дивувалися всі. Не тільки інші кардинали (цей статус Папа Римський надав українцеві ще у 1965 році), а й набагато молодші священники. Що там казати – особисті секретарі не завжди могли “змагатися” з владикою. І не завжди розуміли (для чого?!), коли він волів власноруч підписувати всі листи-відповіді. Навіть тим, хто зробив мінімальні пожертви – 5 чи 10 доларів – на потреби Церкви…

“Я точно знаю, що він був фанатично працьовитою людиною, і цього ж вимагав від усіх, – говорить Олег Турій, завідувач кафедри церковної історії УКУ. – Біля нього ніхто не витримував. Коли Йосиф Сліпий бачив, що хтось сидить без діла, то казав: “Робіть щось!” або по-галицьки – “не тиндайте” (сучасною мовою – “не байдикуйте”). Цю фразу згадують чимало людей”.

“Він справді був надзвичайно вимогливий, – додає Ірина Іванкович, голова Релігійного товариства українців католиків “Свята Софія” (США). – І до себе, і до інших. Наприклад, до студентів та колег, особливо науковців… Ті, хто ближче спілкувався з Йосифом Сліпим, відзначають його надзвичайну співчутливість, доброту, вирозумість. Проте, якщо вже йшлося про загальне добро, то міг бути суворий, строгий… Знаєте, це була людина твердого характеру, але м’якого серця. Він любив Бога, любив людей, любив те, що робить”.

Останню крапку у життєписі предстоятеля УГКЦ було поставлено 7 вересня 1984-го. Йосиф Сліпий мав тоді 92 роки. Навіть якщо не знати біографії Патріарха, цифра справляє враження. А якщо врахувати, знову ж таки, через що йому довелося пройти, це справді неймовірно. Кредо, яке він свого часу обрав для себе та помістив на єпископський герб – “Per aspera ad astra” (“Через терни до зірок”) – цілком відповідає тому шляху, який довелося пройти уродженцю села Заздрість на Тернопільщині.

“Думаю, перша і найголовніша заслуга Йосифа Сліпого – те, що він не зрадив своїй Церкві, – підсумовує Олег Турій. – Тобто залишався ієрархом навіть всупереч тому, що її офіційно оголосили неіснуючою, делегалізованою. У цьому якраз полягало, можна сказати, таке провидіння митрополита Андрея Шептицького, який, обираючи на свого наступника саме Йосифа Сліпого, передбачав і переслідування, і можливе знищення УГКЦ. Але він вважав: якщо її очолить людина, яка сама не зламається, то цю Церкву неможливо буде знищити”.

Що й казати – незламний!